Спочатку:
На сторінку книги
Аліса орендувала невеличку квартиру, хоч і далеко від центру, але затишну, і вікна дивилися на південь. Зранку світло заповнювало кімнату, та пряме сонце не пекло, а проходило лише підвіконням. Можна було встановити сонячний годинник і вчитися з Сонею ним користуватись. Поряд зі станцією метро, на якому за годину могла дістатись у будь-який куточок міста. Нові шпалери, дешеві, але свіжі, пристойна підлога і приємний запах мийних засобів, безпечних для дітей.
На столі новий Сонин малюнок — сонечко, чомусь зелене і намальоване фломастером. Донька вочевидь пробує різні інструменти і підходи. Поруч стояли іграшки: єдиноріг із блискучою гривою, кубики, кілька книжок, куплені на першу зарплату.
Аліса відкрила банківський додаток на телефоні. Кредитні борги ще висіли, але два платежі вже погашено. На третій піде частина цієї зарплати. Решта — на дитячий одяг, на квитки, на трохи кращий чай. Потроху виривалася і з тенет Степана й Надії, віддаючи їм частину.
Соня спала в ліжечку, у новій піжамці з котиком, а на подушці розсипалися м’які кучері.
Дзвінок — мама. Відхилити. Знову. Потім ще. Три рази. На четвертий взяла, очікувано почула в слухавці невдоволення.
— Ми чекаємо грошей. Цього разу більше, бо твої дві тисячі виглядають як насмішка.
Аліса знала, що це не мамині слова. Навіщо Степану гроші? Він не купує речей, нічого для дому, а на дешевий самогон вистачає й пенсії. Позичали їй, коли Степан ще не так міцно дружив із пляшкою, і в мами були невеличкі заощадження.
— Я повертаю. Не влаштовуйте цирк, — відповіла Аліса сухо.
— Це не цирк. Ти нам винна, й не маєш права тягнути. А якщо суд...
— Подайте. Суд і скаже, що я працюю офіційно, отримую стабільно й дитина живе зі мною. Спробуйте.
Настала тиша. Аліса уявила, як Надія шукає що відповісти, а також Степана, який вочевидь слухав цю розмову на голосному зв'язку. Вони відчували, як вислизає здобич, і, певно, вигадували способи її втримати.
Аліса кинула слухавку, перевела погляд на вікно Chrome і відкрила чернетку нового логотипа. Її мак, який переходив у палаючу хвилю, чекав на фінальні штрихи. Завтра перший повноцінний день у штаті «Дам’ян Груп» після двох місяців випробувального, і завтра ж вона натисне «надіслати» й відправить його до відділу дизайну. Офіційно, через корпоративну пошту.
Аліса провела пальцем по сенсору, і екран перемкнувся у режим малювання.
***
І знову вона сиділа за своїм звичним столом у кутку, злегка нахилившись до монітора, вдивляючись у таблиці, але вже впевненіша, на правах штатного працівника. Вона працювала мовчки, зосереджено, але погляд раз у раз ковзав на інше відкрите вікно — її особисту вкладку з логотипом. Ось вона додала ще одну лінію, потім швидко згорнула.
— Знову чимось лівим займається, — шепотіла Марина. — Бачила в неї той мак? Думає, потрапить до дизайнерів. Наче туди абикого беруть.
— Ага. Я б краще сказала — до боса потрапить, — процідила Оля. Її голос був солодким, як зіпсований мед. — А після того — вилетить звідси, бо таких тут не затримують. Взяли в штат тільки тому, що Макс на неї оком накинув.
Аліса не відреагувала. З Олею вона вже вміла поводитися: ігнор — найгірше покарання для таких, як вона. Це ображало. Невідомо, звідки взялись ці чутки, не було жодних підстав. Але жінки щодня поверталися до них із зневагою та ще з чимось... заздрістю? Аліса гмикнула.
Поруч із монітором миготіло повідомлення з бухгалтерії: надійшла зарплатня. Не мільйони, але достатньо, щоб на вихідних купити Соні нові черевики і заплатити черговий борг Надії зі Степаном, та левова частка піде на погашення кредитів.
Аліса клікнула на файл, додала рядок у звіт. Для більшості тут вона була тимчасовим, випадковим елементом. Як і вони самі. Але їй було байдуже, свою справу вона знала. Усе, звіт готовий. Лишилося перевірити і відправити. Вона перевела погляд на двері кабінету боса. Зачинені, як завжди.
— Вона що, реально на нього працює? — прокинулась Марина, підійшовши ближче до Олі. — Чи то він її вже...? — зареготали обидві.
Можливо, це просто свого роду шокова терапія для новачків, її випробовують? Аліса не повела й бровою. Але перед тим, як знову повернутись до файлів, обвела поглядом весь офіс. В усіх очах переважала байдужість, а хтось навіть дивився приязно. Не всі тут любили Марину, Олю та їхніх посіпак. А дехто просто чекав, що вона оступиться.
***
Він ішов повільно, але не розслаблено, у кожному кроці була впевненість володаря, який звик, що всі його бояться. Колеги навколо миттєво замовкли. Хтось випрямив спину, хтось вимкнув YouTube у фоні, Марина спішно закривала TikTok. Оля швидко поправила волосся і втупилася в монітор, але краєм ока слідкувала за його рухом.
Не перший день офіс крадькома спостерігав, як бос прямує до столу Аліси. Аліса не піднімала очей, та знала, що він знову іде саме до неї. Що це за ритуал, вона не розуміла, і воліла б не мати цієї дивної, надмірної уваги недосяжного Макса Дам’яна.
— Як дитина? — вже традиційно запитав низьким голосом із ледь вловимою насмішкою.
— Добре, — відповіла Аліса обережно, не знаючи, чи він у курсі, яка в її дитини стать.
Мовчки кивнув. Вона й з опущеними очима відчувала, як він пильно її розглядає. Розглядає чи роздягає? Натяки Олі таки зронили отруйні зерна у думки Аліси.
— А її батько де? — надто прямолінійно, надто самовпевнено він вторгся в її особисте.
— Н... нема, — вона заїкнулась, та подивилась прямо йому в очі, не стримавши обуреного блиску.
Дам’ян насмішкувато розширив очі, із поблажливим здивуванням, наче його собачка виконала новий трюк. Вона мріяла, щоб він зник, щоб його погляд не ліз їй під шкіру. Він знову кивнув і мовчки рушив до кабінету. У повітрі ще хвилину трималась напруга, а потім усе повернулося до свого: шум, дзвінки, кроки.
Оля шепотіла Марині, та на весь офіс:
— Бачила? Вона сама йому в ліжко лізе.
— У кабінет! — і злісно витріщились на неї.
Аліса стиснула мишку: «Сука, заткнися».
***
Соня вибігла назустріч. Аліса присіла, притисла доньку до себе й на мить заплющила очі. Тепло цієї дитини було як щит і як причина для щастя вже тут, вже зараз. Дорогою додому Соня розповідала про хлопчика, який сховав її єдинорога, а Аліса слухала, киваючи і радісно усміхаючись. Поки вони йшли, телефон на беззвучному стримів у кишені — один пропущений, другий. Степан.
Вдома нарешті взяла слухавку.
— Ти там що, забула, хто тебе годує?
— Ніхто мене не годує, — спокійно відповіла Аліса.
— Ми тебе витягли з лайна, а ти тепер крута, у «Дам’яна» робиш, значить? А гроші де?
— Я відправила дві тисячі минулого тижня. І ще на початку місяця.
— Мало. Нам тут за світло прийшло — якраз через твою малу, постійно ж телевізор увімкнений.
Аліса закотила очі, але не сказала нічого. Більше місяця вони з Сонею дивились телевізор і палили світло лише у своїй квартирці.
— Подумай про майбутнє. Як довго ти там протримаєшся? Я подивлюсь, як твій бос викине тебе після того, як наїсться гарненького личка і молодого тіла.
Це було занадто. Що вітчим взагалі про неї думає?
— Тільки спробуй ще раз говорити в такому тоні — і не побачиш грошей зовсім.
Він завис на кілька секунд, потім буркнув щось нерозбірливе і кинув слухавку. Аліса зітхнула. Не варто так зриватися, вона справді винна. Але ж не Степану, а Надії... Мамі.
Соня з кухні гукнула:
— Мам, я зробила макарони з квасолею! Несправжні, але смачні!
Аліса засміялася, пішла до доньки.
— Макарони і квасоля? Неочікуване поєднання! Але й справді смачнющі.
Соня й собі розсміялася, як лісові дзвіночки задзвеніли. Вони сіли на килимі, вечеряли уявними макаронами з квасолею. Маленька тарілочка з іграшковою їжею, дві пластикових виделки. І саме це й було справжнє.
***
Після наради у дизайнерському відділі всі розійшлися хто куди, але біля Алісиного столу ніби хтось натягнув невидиму павутину. Вона сиділа, схилившись над клавіатурою, перевіряла звіт утретє. Її ескіз — той самий мак — лежав десь у пам’яті офісного сервера, надісланий два дні тому, з короткою позначкою: «До розгляду. Від Аліси Коваль, відділ маркетингу». Відповіді не було.
Біля столу з’явився помічник боса.
— Пан Дам’ян просить вас зайти до його кабінету.
Оля спіткнулась об власну ногу, округлила очі.
— Серйозно? — прошепотіла Марина. — Прямо зараз?
Аліса спокійно закрила звіт і вимкнула екран.
— Удачі, — зле посміхнулась Оля.
— Дякую, — відказала Аліса спокійно. Вона пройшла повз них, не озираючись.
Коли дійшла до дверей, то зупинилась, набрала повітря. Вона просто хотіла, щоб це був не кінець. Тільки не звільнення, не черговий удар. Хотіла, щоб це було через ескіз, щоб його побачили і оцінили. Щоб її помітили як професіоналку, а не лише як слухняну співробітницю. Та ще у вухах лунали натяки Олі й Марини. Чому її викликають? Ще раз глибоко вдихнула: зараз дізнається.
Вона постукала. За дверима відгукнувся низький голос:
— Заходь.
