Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Полум'я згасало.
Воно вже не здіймалося до неба, не ревло, не палило каміння. Лише повільно осипалося навколо золотавими іскрами, мов догорали останні зорі.
Рев стих. На чорному камені, просто в обіймах Саїда, лежав уже не дракон.
Зір'ан.
Його груди були пробиті наскрізь. Темна кров повільно розтікалася по каменю, торкаючись руків'я Сехеріма. Саїд так і стояв навколішки, не в змозі поворухнутися. Його руки тремтіли.
— Ні... — ледве чутно прошепотів він. — Ні... ні...
Він судомно притиснув долоні до страшної рани, ніби ще можна було втримати життя, що вислизало крізь пальці. Та кров не зупинялася. Вона була надто гарячою. Надто живою.
— Пробач... — Голос маріда зірвався. — Будь ласка... Зір'ане... Я не хотів... Я не хотів...
Патрік уже біг. Цього разу його ніхто не стримував. Він упав поруч із друзями просто на коліна, ковзаючись по залитому кров'ю каменю.
— Зір'ане!
Він обережно підхопив голову рудого. Так само... Як колись у пустелі. Лише тепер усе було набагато страшніше.
— Ні... Ні, чуєш мене? Ти не смієш... Ти обіцяв...
Голос урвався. Бо жодної такої обіцянки не було. Патрік ковтнув клубок у горлі й гарячково притиснув долоні до рани.
— Зараз... зараз... Ми щось зробимо... Ти тільки не засинай... Добре?
Він говорив швидко. Майже задихаючись. Наче самі слова могли втримати життя.
— Саїде! Вода! Магія! Щось Зроби хоч щось! — Відчайдушно шепотів він, крізь сльози, що заливали його обличчя.
Марід лише повільно похитав головою.В очах стояли сльози.
— Я... Я не можу...
Патрік не хотів чути.
— Можеш! Ти ж марід! Ти дух! Будь ласка... Будь ласка...
Зір'ан ледь ворухнувся. Його повіки тремтіли. Він насилу розплющив очі. Погляд уже починав згасати. Та коли він побачив їх обох поруч... Ледь усміхнувся. Зовсім трохи. Лише кутиками вуст.
— Не... сваріться...
Голос був тихішим за подих. Патрік схилився ще нижче.
— Мовчи. Не говори. Ми тебе врятуємо. Чуєш? Обов'язково врятуємо...
Зір'ан повільно заплющив очі. Наче вслухаючись у ці слова. Потім ледве помітно похитав головою.
— Не треба... — Його подих став уривчастим. — Не шкодуйте... Я... нарешті... вільний...
Останнє слово прозвучало майже нечутно. Але вони обоє його почули. Саїд схилив голову. Його плечі здригалися. Він більше не стримував сліз.
— Це я... — прошепотів він. — Це я зробив... Пробач мені... Будь ласка... Пробач...
Патрік лише сильніше притиснув до себе друга. Наче боявся, що якщо відпустить хоч на мить... То втратить його назавжди. Навколо панувала така тиша, що було чути тільки вітер, який ніс над ареною попіл згаслого полум'я. І саме тоді... У цій мертвій тиші... Пролунав повільний плескіт долонь.
Раз.
Другий.
Третій.
Азракар підвівся зі свого місця. На його обличчі грала спокійна, майже захоплена усмішка. Він дивився на трьох юнаків так, ніби щойно став свідком найпрекраснішої вистави у своєму житті.
— Бездоганно... — тихо промовив він. — Воістину... навіть я не сподівався на настільки прекрасний фінал.
Азракар повільно опустив долоні. Усмішка не сходила з його обличчя.
— Досить, — промовив він майже ліниво. — Видовище закінчилося.
Його холодний погляд ковзнув по закривавленій арені, по Саїду, що досі тримав Зір'ана, по Патріку, який не відпускав друга ні на мить.
— Заберіть їх. — Голос луною прокотився кам'яним двором — Усіх трьох.
Варта рушила вперед. Деви й демони мовчки зімкнули коло. Патрік повільно підвів голову. У його очах більше не було страху. Лише ненависть. Така чиста й гаряча, що, здавалося, вона могла палити не гірше за драконів вогонь.
— Ти... — хрипко вимовив він. — Ти обіцяв.
Азракар ледь підняв брову.
— Обіцяв звільнити нас, якщо ми переможемо! — голос Патріка зірвався. — Ми виконали твою умову!
На губах чаклуна знову з'явилася усмішка. Спокійна. Майже поблажлива.
— Хіба? — він ледь схилив голову. — Мені здалося... що я просто пожартував.
Запала тиша. Навіть деви здивовано переглянулися.Патрік дивився на нього так, ніби не міг повірити, що хтось здатен вимовити таке після всього, що сталося.
— Ти...
Не договорив, бо слова втратили будь-який сенс. Тоді вперше озвалася Ашайя. Досі вона сиділа біля підніжжя чорного трону нерухомо, опустивши очі. Її обличчя було блідим, майже прозорим, а тонкі руки спокійно лежали на колінах. Та тепер вона підвела голову. І її голос, тихий, але дивовижно твердий, прозвучав над ареною, мов дзвін гірського джерела серед мертвих земель.
— Обіцянка — священна.
Азракар навіть не повернувся.
— Справді?
— Так було від початку світу, — продовжила вона. — Слово, дане добровільно, пов'язує навіть царів... навіть джинів... навіть духів. Той, хто зрікається власної клятви, зрікається самого себе.
Повільно... Дуже повільно... Азракар обернувся. Його посмішка стала холоднішою.
— Саме тому, Ашайє, ти ніколи не зрозумієш справжньої сили.
Він повільно спустився з узвишшя. Кожен його крок лунав по каменю.
— Закони. Клятви. Честь. Віра. Усе це створене для тих, хто слабший. Я— Він зупинився просто перед нею. — А я стою вище за них. Вище за царів. Вище за духів. Вище за богів, які давно покинули цей світ.— Його очі повільно ковзнули до Патріка й Саїда.— І якщо мені заманеться порушити слово... То хто мене за це покарає?
Ніхто не відповів. Лише вітер пронісся над ареною, підхоплюючи попіл драконячого полум'я. А деви вже наближалися до трьох юнаків, готуючись виконати наказ свого володаря.
Далі буде...
