Раді Вас бачити!

Патрік уже не контролював себе. Рука рухалася все швидше, нефритова іграшка ковзала глибоко всередині, торкаючись тієї самої точки знову і знову. Його стогони стали голоснішими, ламкими, майже ридальними. Тіло вигиналося дугою, темне волосся розсипалося по подушках, а обличчя було мокрим від сліз і поту.

 Шейх лежав поруч, ліниво спершись на лікоть, і спостерігав за ним з темним, насиченим задоволенням. Одна його рука повільно гладила тіло юнака — по грудях, по напруженому животу, по внутрішній стороні стегон. Ніжно. Майже благоговійно.

 — Ось так, мій принце… — тихо шепотів він. — Покажи мені, як ти ламаєшся заради нього. Який ти гарний, коли повністю віддаєшся.

 Патрік уже не міг стримуватися. Кожний рух іграшки віддавався сліпучою насолодою. Сором, відчай, збудження і надія — усе змішалося в одну густу, пекучу хвилю.

 — Я… я не можу більше… — простогнав він, дивлячись на шейха розширеними, затуманеними очима. 

 — Кінчай, — м’яко дозволив шейх, проводячи великим пальцем по мокрій голівці його члена. — Кінчай для мене.

 Ці слова стали останніми. Патріка накрило з силою, від якої він вигнувся і голосно, протяжно застогнав. Тіло конвульсивно стиснулося навколо нефриту, а член пульсував, виливаючись на живіт і груди довгими, гарячими струменями. Він тремтів усім тілом, тихо схлипуючи від надмірної чуттєвості. Шейх повільно витягнув іграшку з нього і відклав убік. Потім налив у золоту чашу вина, змішаного з медом і легкими травами, і підніс її до губ Патріка.

 — Пий, мій солодкий. Ти сьогодні був просто чудовим. Патрік ковтнув кілька разів, важко дихаючи. Вино було теплим, солодким, швидко розтікалося приємною важкістю по тілу. Шейх поставив чашу і ніжно витер його обличчя та груди м’якою шовковою тканиною.

 — Ти молодець, — тихо сказав він, притягуючи Патріка до себе і обіймаючи міцно, але лагідно. — Ти дуже стараєшся. Я бачу твою відданість. Завтра я подумаю про долю твого рудого друга. Можливо… він і справді не винен.

 Патрік, виснажений до краю, лише тихо зітхнув і притулився щокою до грудей шейха. У цих сильних, гарячих руках було одночасно страшно і… спокійно. Сором ще горів десь глибоко, але втома і вино швидко затягували його в м’яку темряву.

 — Дякую мій володарю… — ледь чутно прошепотів він.

 Шейх провів пальцями по його м'якому волоссю, по спині, і поцілував у маківку.

 — Спи, мій північний принце. Ти заслужив відпочинок. А я… я поки що потримаю тебе.

 Патрік повільно занурювався в сон, згорнувшись у обіймах шейха. За вікном уже починало сутеніти, а в покоях панувала тепла, золота тиша, просякнута запахом олії, вина і пристрасті.

Патрік повільно розплющив очі. Не було ні золотих шовків, ні важкого запаху сандалу і троянд. Лише прохолодне, вологе повітря, напоєне ароматом молодого листя, моху і талого снігу. Він лежав на м’якому килимі торішнього листя під старим дубом, чиї гілки вже вкрилися першими ніжно-зеленими бруньками. Повітря було чистим, як кришталь, і водночас сумним — таким, яким буває лише весна на Півночі, коли земля ще пам’ятає холод, а сонце ледь-ледь зігріває.

 Він повільно сів. Навколо стояв ліс — його ліс. Високі сосни і берези, між якими пробивалися перші проліски. Десь неподалік тихо дзюрчав струмок. Патрік глибоко вдихнув і на мить заплющив очі. Запах рідного краю — смолистий, гіркуватий, з ноткою мокрої землі і молодої трави — проник у саму душу. Тут не було пустелі. Тут не було золотих кайданів. Він згадав, як у дитинстві бігав босоніж по таких же лісах, як вітер плутався в його вогненних кучерях, як мати сміялася, коли він приносив їй перші снігурки. Сум і туга стислий його груди.

Але тиша була не зовсім звичайною. У ній відчувалася стара, древня магія — тиха, як подих сплячої дівчини.

 Патрік підвівся і пішов на звук струмка. Вода блищала кришталево чиста, перебігаючи по гладкому камінню. А на березі, біля води, стояла вона. Дівчина була неймовірно вродлива — так, як бувають лише істоти з давніх легенд. Довге, до пояса, волосся кольору весняного листя з золотавим відблиском спадало хвилями. Очі — великі, сумні, сіро-зелені, як глибоке лісове озеро. Вона була боса, у простій, але витонченій сукні з тонкого, немов павутиння, зеленого шовку, що переливалася в променях сонця. Навколо неї тихо кружляли маленькі світляні іскри.

 Вона повернулася до нього, і в її погляді була така глибока туга, що Патріку стало важко дихати.

 — Ти не повинен йому вірити, — тихо сказала вона.

 Голос був м’яким, як шелест листя, і водночас сумним, як осінній дощ. 

 — Шейх грається з тобою, як кіт з пташеням. Він не збирається відпускати Зір’ана. Ніколи. Той, кого ти знаєш під цим ім’ям, занадто цінний для нього. 

 Патрік завмер.

 — Звідки… ти знаєш його ім’я? — прошепотів він, ступаючи ближче.

 Дівчина сумно усміхнулася. У цій усмішці було стільки ніжності й болю, що серце Патріка стиснулося.

 — Я знаю його давно. Дуже давно. Ще коли він був вільним, як вітер у кронах дерев. Коли ми зустрічалися біля таких самих струмків… і він сміявся, а його руде волосся блищало на сонці, як полум’я.

 Вона опустила погляд на воду, і Патрік раптом усе зрозумів.

 — Ти кохаєш його, — тихо сказав він. 

 Дівчина не заперечувала. Лише легенько кивнула, і по її щоці ковзнула одна-єдина сльоза, що засяяла, як роса.

 — Так. І тому я хочу його врчтувати. Я можу навчити тебе, як врятувати його. Справді врятувати. Але для цього ти маєш бути готовим заплатити високу ціну. І перш за все — перестати вірити словам пустельного володаря.

 Вона простягнула до нього тонку руку, на долоні якої засяяв маленький зелений вогник.

 — Слухай мене уважно, Патріку з Півночі…

І в цю мить усе почало танути. Ліс розпливався, наче відображення в каламутній воді. Запах смоли і молодого листя змінився на важкий аромат сандалу, троянд і чоловічого тіла. Холодна весняна земля під ним стала м’яким, теплим шовком. Патрік різко розплющив очі.

 Він лежав у покоях шейха. Сильні гарячі руки міцно, але ніжно обіймали його ззаду. Гарячі губи торкнулися потилиці.

 — Ти тремтів уві сні, — тихо прошепотів шейх йому в волосся, голос був низьким і сонним. — Що тобі снилося, мій принце? 

 Патрік лежав нерухомо, відчуваючи, як серце калатає в грудях. Перед очима ще стояла дівчина з зеленим волоссям і сумними очима, що кохала Зір’ана. Він заплющив очі і тихо відповів:

 — Нічого… Просто ліс. Мій дім. Але всередині нього вже народжувалася нова, тиха, але міцна рішучість.