Раді Вас бачити!

Східне сонце вже стояло високо, його сліпуче сяйво заломлювалося у мозаїках кольорового скла та полисках латуні. Караван-сарай гудів, як вулик; з усіх боків тяглися люди — вільні й поневолені, купці й злодії, прочани, торгівці міддю, шовками, оліями, рабами, папугами, коштовностями, отруйними зміями в глиняних глечиках. Гучні голоси здіймалися над усім крики, лайка, сміх, молитви. Усе змішувалось в один безперервний гомін. В повітрі стояв запах запорошених спецій, кінського поту, вина, розігрітої сонцем бронзи і смаженого м’яса.

На узвишші, під тентом із червоного шовку, стояли двоє юнаків — рудий, вже відмитий, але не прикритий нічим, окрім легкого плаща, і темноволосий, зі зневажливо стиснутими вустами.Його одяг був з тонкої тканини — не надто коштовної, але достатньо, щоб підкреслити його вроджений гонор.

Алім, одягнений у білий бурнус, прикрашений золотими візерунками, стояв поруч, випромінюючи спокійну впевненість. Навколо нього скупчувалися зацікавлені; купці в тюрбанах, огрядні дами з наложницями, євнухи в шовках, чужоземці з півночі й роззяви, що нічого не купували, лише кривили роти й казали:

— Подивимося, що тут, може, наступного разу…

— Скільки за цього? — запитав чоловік із сивим серпанком у бороді, вказуючи на принца. — Гарненький, але норовливий. Не слухатиметься. Мій пане, я дам двадцять динарів.

Алім підвів брову.

— За двадцять динарів ви купите собі козеня, не принца. Його вени — зі срібла, і в ньому кров білих народів півночі. А той — дух лісу, красень, хоч і дикий. Разом — тридцять п’ять, і знижка, бо беру участь у святі П’яти Місяців.

— П’яти Місяців ще тиждень чекати! — скрикнув торговець з іншого боку. — Та й що з того, що в нього очі, як світанок! Він кусається!

— Кусається — значить, живий, — усміхнувся Алім. — Нікого не цікавить зломлений кінь. А ці — не зламані. Беріть парою, і не пошкодуєте.

— А окремо? — запитала жінка в зеленому покривалі. — Мені лише рудого. Гарний. Але сумний. Зроблю з нього танцівника.

— Окремо — не продаю. Тільки пара. Тільки сьогодні. І тільки найкращим.

Люди то розходились, то знову повертались. Деякі сідали в затінку і приглядалися здалеку. Хтось жував фінік, хтось сміявся, а хтось просто зітхав:

— Дорого…

— Але ж яке тіло!

— А очі! Бачила? Мов яхонт.

— Примхливі, обидва. Пани. Але для деяких господарів — саме те.

Алім знав, що час грає на нього. Бо, що довше стоять бранці — то більше росте їхня цінність у поглядах охочих. І врешті хтось не витримає.

— Пара! — крикнув він знову. — Не розділяю. Тіло і вогонь, благородство і дикунська краса! За двох — п’ятдесят динарів. І ще один вечір для роздумів. Завтра ціна зросте.

Полудене сонце ще тільки починало розтоплювати затінки між рядами, але базар уже гомонів, як вулик. Важкий аромат гарячого хліба, олій з коріандром, диму від вуличного м’яса і перезрілих фініків завис у повітрі. Торговці розкладали свої скарби — від пташиних кліток із кольоровими шпакуватими створіннями до килимів, на яких, здавалося, можна було полетіти, варто лише ступити ногою.

Алім стояв під тентом, як мудрий гравець у шахи, а його фігурами були двоє юнаків — понурі, мов леви на ланцюгу. Один — темний, з гострим поглядом і аристократичним спокоїм, другий — рудий, мов листя осені, з диким блиском у зіницях. На них уже звернули увагу.

— Що це в тебе за хлопці, га? — пролунало хрипке, як тертка по каменю. Перед Алімом постав кремезний чолов’яга, у вилинялій куртці, схожий радше на вартового стайні, ніж на поважного пана. — Худі, як змії, а той рудий взагалі мов не з нашого світу. Наче з неба впав. Де ти їх нарив?

— То й і впав з неба. — з притиском відповів Алім, не втрачаючи усмішки. — Цей зоряний дух, що впав разом з зорею. його мало хто бачив, та ось він перед вами. А той — принц північного краю, де крига співає, а сніг не тане роками.

Кремезний зиркнув спершу на одного, потім на іншого. Рудий блиснув зубами, ймовірно не дуже дружньо.

— Зірковий, кажеш? І принц? А їдять, певно, як дракони? — пробурмотів чоловік, потім пирхнув і відмахнувся. — Не треба мені таких. Мої наложниці за ніч з ними обидвома посивіють. Може, наступного разу.

— Як бажаєш, — м’яко сказав Алім, і вже за мить підвів голову — наближалася інша постать.

Глава12

Усе відразу змінилося.

Багата дама, років під вісімдесят, обвішана перлами, в кількох шарах шовкових хустин, котрі шелестіли, як старі легенди, підступила до помосту. За нею тяглися три служниці; одна несла парасольку, інша віяло, третя — горщик із якоюсь запашною рослиною.

— Подивимося, що ти там маєш, мій солодкий, — промовила старенька, звертаючись до Аліма тоном бабусі, яка прийшла по свіже печиво.

— Найкраще, поважна пані, — відповів він, низько кланяючись.

— Ой! — вигукнула вона, підійшовши до рудого. — А цей гарненький. Хм... сумний, правда. Ну, не біда. Сумні — краще слухаються. І такі вени... дивися, Марісо, ну ж подивись на ці зап’ястя! Наче зламані троянди!

Вона взяла хлопця за підборіддя, повернула обличчя вліво, потім вправо, потім штовхнула легенько пальцем у щоку, ніби перевіряючи стиглість фрукта. Той не сіпнувся, але його очі промовляли багато.

— А цей! — вона звернулась до принца — Гарненький… але бунтівний, ох, я таких знаю! У мене був один такий у молодості — підпалив мені весь гарем через ревнощі.

Вона зітхнула з ностальгією і... обмацала плечі рудого, а тоді повільно провела рукою по грудях.

— Ммм... тілесно непоганий. Але надто вже дикий. Глянь на ті очі — це очі оленя, що ще не забуло волю.

— Ваша милість має надзвичайно точне око, — мовив Алім. — Але ті, хто приборкує диких звірів, першими вчаться бути щасливими.

— Мудро, — протягнула стара. — Але я ще подивлюся... Піду прогуляюся, куплю собі ще сандалового масла… і повернуся. А може — й не повернуся, хе-хе.

І вона попрямувала геть, вся в шелестінні та пахощах, залишивши за собою хмарку рожевої пудри й спантеличених служниць.

— Вона не повернеться, — тихо сказав Алім хлопцям, навіть не озираючись. — Захотілося старій бабі на дурничку молодого м'яса скоштувати....

Гомін базару тим часом лише наростав. Над рядами здіймалися крики зазивал:

— Пахощі з Армібу! Ладан, амбра, трояндова олія! Застеляють сни і зцілюють серце!

— Шовк із Селджуку! Пальцем торкнись, і забудеш холод!

— Раби! Красиві, міцні, покірні! Купуй двох — третій безкоштовно!

Людський потік котився, наче хвиля в пустельній ущелині. Біля помосту знову зібрався гурт.

— А цей? — пролунав співучий жіночий голос. Перед хлопцями з’явилася пара: молодий купець у бірюзовому халаті й вуалі — явно перевдягнена жінка з роду купців. Обличчя її було прикрите, але очі виблискували, як чорні самоцвіти. — Цей — темноволосий. Має правильні риси. Бачиш, Хамзе? Не раб, а з роду вершників. Погляд,мов у сокола.

Темний юнак — принц — стояв з випрямленою спиною, гордим мовчанням і тінню презирства в погляді.

— Він схожий на того, хто знає ціну кожному руху, — мовила жінка, підійшовши ближче. — І при цьому... зберігає холод. Це небезпечно.

— Бо він вогонь, схований у попелі, — підкинув Алім. — Доторкнись — і він запалить твій світ. Але вгамує він лише ту, що гідна, або рівна.

— Поет, — посміхнулась незнайомка. — Але він не зламається. А ти це знаєш.

— Я знаю, — відповів Алім, поглядом ніби торкаючись принца. — Саме тому ціна — така, як є. Бо не кожному під силу розпалити вогонь і не обпектись.

— А за двох зробиш знижку? — спитала вона з лукавинкою. — Той рудий — не моя чашка шербету, але, гляди, на подругу справить враження.

— За двох — особлива ціна. Бо це не просто двоє рабів. Це — пара. Бачиш, як стоять? Як два стовпи храму: різні, але тримають одне склепіння. Продам разом. Розділяти — гріх.

— Релігійний рабовласник… — пробурмотів Хамзе, але отримав легкий штурхан від супутниці.

Жінка ще кілька разів обійшла хлопців, приглядаючись до кожного з іншого кута. Особливо довго затрималась на темному принці: оцінювала м’язи плечей, шию, руки.

— А він, бува, не говорить? — кинула раптом.

— Говорить. Але тільки коли має що сказати, — відказав сам принц, тихо, але з гідністю. — І не всім.

Вона засміялась коротко, задоволено.

— Його губи зіткані з криги, — прошепотіла вона Хамзе. — Та й очі. Я б узяла його… якби не мала чоловіка.

— Так бери для чоловіка, — відповів Алім миттєво. — Подарунок, що не забувається.

— Подумаю, — всміхнулась жінка і рушила далі, а Хамзе кинув на хлопців ще один цікавий погляд.

— Мені подобається цей базар, — сказав Алім, поправляючи кільце на пальці. — Тут не лише торгують, тут — розповідають легенди. А мої хлопці саме з них.