Раді Вас бачити!

Вони мовчали довго.

Тиша в цих покоях була особливою — густою, майже живою. Вона текла між колонами, осідала в темних кутах, губилася в шурхоті шовкових завіс. Десь далеко дзюрчала вода — тихо, рівно, мов чиясь нескінченна молитва. Із саду за різьбленими арками тягнуло запахом жасмину, мокрого каменю й стиглих гранатів.

Після нічної бурі палац здавався надто спокійним, наче хижак, що знову ліг спати після бенкету. Зір’ан стояв біля вузького вікна, спершися плечем об холодний мармур. Ранкове світло ковзало по його обличчю блідим золотом, підкреслюючи втому під очима й тонкі тіні від мокрого рудого волосся.

Патрік сидів неподалік, мовчазний і неприродно нерухомий. На його шиї ще лишався ледь помітний слід чужих пальців. Він дивився кудись у підлогу, але погляд був відсутній — ніби частина його досі блукала темними коридорами цієї ночі.

Та вони обоє мовчали. Бо деякі речі чоловіки не вимовляють уголос. Не через слабкість. Через гордість. І через страх, що слова зроблять усе остаточно реальним.

За тонкою стіною долинув приглушений сміх наложниць. Потім — дзенькіт браслетів і тихі кроки босих ніг по каменю.

Життя палацу тривало, наче нічого не сталося. Зір’ан повільно заплющив очі на мить, в тоді тихо промовив:

— У цьому палаці ніч триває довше, ніж здається.

Його голос був спокійним, але під тією рівністю лежало щось темніше. Патрік гірко всміхнувся краєм губ.

— А день — короткий, як дихання.

Він провів пальцями по мозаїці на стіні — сині й золоті лінії перепліталися між собою, утворюючи складний візерунок. Та втомлений розум раптом побачив у ньому інше.

Ріки.

Гори.

Береги його вітчизни.

На мить Патрікові здалося, що він відчуває запах холодного моря замість важких східних пахощів. Але ілюзія швидко розтанула.

Двері тихо прочинилися. Слуги увійшли майже безшумно, мов тіні, що навчилися ходити людськими палацами. На срібних тацях вони принесли сніданок — фрукти, розрізані гранати, теплий хліб із шафраном, мед у маленьких чашах із синього скла, фініки, мигдальне молоко й темне густе вино, що пахло спеціями.

У повітрі одразу змішалися аромати кориці, меду й гарячого тіста. Все виглядало так, ніби тут приймають дорогих гостей. Не рабів. Не полонених. Але саме це й лякало найбільше.

Палац шейха не потребував ланцюгів. Тут золотом прикривали клітки. Один зі слуг затримався біля них довше за інших. Молодий. З виснаженими очима людини, яка бачила забагато. Він нахилився низько, не сміючи дивитися прямо. І прошепотів:

— Цієї ночі володар покличе іншого.

У тих словах було щось страшніше за пряму погрозу. Звична приреченість. Наче він говорив про дощ. Про зміну вітру. Про річ, яку неможливо спинити. Слуга швидко відступив і зник за дверима разом з іншими. Лише запах ладану ще деякий час висів у повітрі.

Патрік повільно стиснув кулак. Так сильно, що побіліли пальці. Та він не сказав нічого. Лише щелепи напружилися, а в очах блиснуло щось темне й небезпечне.

Зір’ан дивився у вікно. На мармуровий сад. На тонкі пальми, чиє листя тихо колихалося під ранковим вітром. Його погляд був далеким. Майже відсутнім.

Наче думки вже давно пішли за межі цих мурів — у ліси, де пахне дощем і мохом, де немає золотих кліток і людської жорстокості. Але коли він заговорив, голос його прозвучав твердо:

— Не все, що здається прокляттям, ним і є. Часом буря приходить, щоб винести нас із клітки.

Патрік тихо видихнув крізь ніс. Усмішка його цього разу була майже втомленою.

— І часом вона приходить, щоб рознести нас на порох.

Та це прозвучало не як страх. Як виклик. Наче навіть тепер він не збирався схиляти голову. За вікном хиталися бліді тіні пальм. І здавалося, вони чують усе. Пам’ятають усе.

Але, як і сам палац, ніколи не заговорять уголос.

Коли сонце схилилось за обрій, забарвлюючи небо у кольори спецій і крові, над палацом розлилася особлива тиша - тиша перед початком свята. Повітря пахло трояндою, корицею й мускусом, а у внутрішньому дворі запалили сотні лампад, що відбивалися у золотих банях куполів і танцювали у водах мармурових фонтанів.

Слуги прибули до покоїв наложників ще до заходу, мовчазні, але невблаганні. Їхні руки були вправними, обличчя - байдужими, як у тих, хто давно звик бачити людей як прикрасу.

Патріка майже не чіпали. Зате вся увага цього разу була прикута до рудого - до Зір'ана, що сидів на ложі мовчазно, з тією холодною гідністю, яку рабам не вибачали, але якою не могли не захоплюватися.

Його тіло помили з ладаном і жасмином, волосся розчесали і заплели у тонкі пасма, що спадали на плечі м'якими хвилями. На нього накинули прозору сорочку з найтоншого шовку, що радше натякала на одяг, ніж прикривала, а на руки - золоті браслети з зеленими каменями. Навіть Патріка змусили вдягти подібне хоч і менш яскраве, але достатньо дороге, щоб вразити глядачів.

— Вечір стане випробуванням, — прошепотів Зір'ан, не дивлячись на товариша. — Не для тіла. Для душі.

Патрік нічого не відповів. Його очі були тверді, мов крижини, з яких танули надії.

Коли двері відчинились, і слуги подали знак іти, в повітрі вже звучала музика; гнучка, в'юнка, східна. Вона наче передувала кожному кроку, вкладаючи в ходу рабів ритм, що був не їхнім. Вони йшли коридорами, осяяними лампадами, повз арки з візерунками, які мов спліталися з тіней і мозаїки. Витончені решітки кидали візерунки на підлогу, наче павутиння, що ловило людські долі.

І ось двері до великої зали відчинились.

Сяйво впало на обличчя, на руки, на тіла - різке, золоте, хмільне. Там, у глибині зали, між високими колонами з оніксу, у морі шовків і подушок, розливалось людське море. Вельможі у тюрбанах, у плащах із парчі й павичевого пір'я сиділи на підвищеннях, обплітаючи вечір вином і розмовами. Наложниці у прозорих шатах танцювали, мов вогники, що не обпікають, а зваблюють. Слуги - срібні, чорні, золоті - рухались, наче примари.

І серед усього цього сліпучого блиску, на мармуровому підвищенні, серед розсипу темно-червоних і золотих подушок, напівлежав володар.

Його постать губилася в лінивому серпанку кальянного диму. Тонкі струмки пахучого диму здіймалися догори, змішуючись із ароматами ладану, мускусу й трояндової олії. На пальцях володаря важко блищали персні з темними каменями, а на зап’ясті ліниво ковзав золотий браслет у формі змії.

Він виглядав розслабленим.

Майже сонним.

Та в цій повільності відчувалася небезпека ситого хижака, який не поспішає лише тому, що знає — здобич усе одно нікуди не втече.

Біля його ложа стояли наложниці у прозорому шовку, мов прекрасні пері. Одна повільно обмахувала володаря віялом із павиного пір’я, друга тримала срібний глечик із вином, третя сиділа біля його ніг, опустивши очі додолу, немов коштовна прикраса серед інших скарбів палацу.

Слуги рухались беззвучно — темні постаті з опущеними головами. Вони підливали пахощі в лампи, змінювали вугілля у кальяні, розносили фрукти й вино так обережно, ніби боялися навіть шелестом тканини потривожити настрій свого господаря.