Раді Вас бачити!

Зала завмерла.

 Навіть музика обірвалася — мов сама флейта злякалась того, що мало статися. Танцівниці розступилися, слуги завмерли з підносами в руках, а вельможі витягли шиї, наче хижі птахи над здобиччю. Смолоскипи тріпотіли на стінах, відкидаючи тіні — довгі, викривлені, наче й самі духи давнини зібралися подивитися на двох північних рабів. 

 Патрік стояв з оголеними руками — тіло юнацьке, ще свіже, але вже навчене тримати удар. Очі його світилися напругою, вустами пробігла ледь помітна судома. Він не питав, не кликав, не кивав. Просто чекав.

 Навпроти нього — Зір’ан. Старший. Міцніший. Повільніший на вигляд, але в цій повільності було щось тривожне, мов вода перед бурею. Його погляд був спокійним, мов у хижака, що не прагне вбити, але знає — якщо доведеться, не зупиниться. 

 — Почніть, — мовив Шейх. 

 Його голос був лагідним, як мед, і холодним, як вістря ножа. 

 І вони зрушили. Спочатку — повільно, кружляючи один навколо одного. Тіло до тіла. Подих до подиху. Патрік кинувся першим, різко й рвучко, намагаючись дістатися до плеча супротивника, але Зір’ан ухилився, ледь повернувши тулуб, і легко, мов вітер, завдав удару відкритою долонею по зап’ястку хлопця. Глядачі ахнули. Патрік розгубив ритм, але не здався — кинувся вдруге, цього разу нижче, намагаючись звалити ворога з ніг. Їхні тіла зійшлися в зіткненні — м’язи напружилися, руки вплелися одна в одну, подихи змішались. 

 — Вміє... — прошепотів хтось із вельмож. — Але не вистачає сили. 

 Зір’ан не говорив — лише діяв. Рух за рухом. Удар — парирування. Захват — ковзання. Його рухи були красиві, вивірені, майже танцювальні, як у стародавніх воїнів із легенд. Його досвід був очевидний: він не змагався — він керував ритмом бою. І нарешті — мить. Патрік спробував завдати удару плечем, кинувся занадто близько, і Зір’ан, обернувшись, вдарив його ногою з боку, з такою швидкістю, що удар почувся ще до того, як тіло хлопця впало на килим. Пухкий пил здійнявся в повітря. 

 Тиша. 

 А потім — оплески. Спочатку поодинокі. Потім — гучніші. Потім — вибух сміху й захоплення. Але не всі плескали. Дехто мовчав. Дехто дивився на Зір’ана з підозрою.

 Він стояв, не тріумфуючи, не вклоняючись. Його груди повільно здіймалися — він не хизувався перемогою. Лише простяг руку Патріку, допомагаючи тому піднятися з килима. І ця проста дія — рука в руці — викликала більше шепотів, ніж сам бій. Шейх посміхнувся, але в його очах блиснуло щось іще — інше. Небезпечніше.

 — Прекрасно, — мовив він. — Дуже... пізнавально. 

 А музика знову заграла — вже з іншими нотами. Ніби й вона зрозуміла, що нічого не закінчилося. Усе тільки починається. Володар сидів нерухомо, ніби споглядав коштовний камінь, що розкрив свою суть надто сміливо. Гості мовчали. Ніхто не насмілювався порушити мовчанку. У залі зависло глухе, напружене чекання.

 — Твій раб, — промовив один з вельмож, схилившись до шейха, — занадто гордий. А гордість — гірше отрути. 

 Інший додав:

 — Його сила — загроза. Продай його. Або зроби слухняним.

 Володар, не змінюючи виразу обличчя, підніс кубок до вуст, пригубив терпкий настій і прошепотів:

 — Справжні коштовності не продають. Їх привчають блищати лише для одного погляду.

Його погляд ковзнув по рудому воїнові, і вуста зігнулись у холодній усмішці.

— Заберіть його. Нехай дізнається, що означає вірність.

 Кілька слуг одразу наблизилися до Зір’ана. Хлопець підвів голову — очі його блищали, але вуста мовчали. Він уже зрозумів: перемога перетворилася на пастку. 

 Та не встигли слуги доторкнутись до нього — як вікна залу раптом розчинились із пронизливим свистом вітру. Полум’я світильників затремтіло — і враз гасло одне за одним. Буря увірвалася до зали, як гнів богів, піднімаючи завіси, розкидаючи подушки, розсипаючи дорогоцінне каміння з чаш і блюд. Жінки закричали. Хтось із гостей кинувся до дверей, але їх затиснуло невидимою силою. У залі запанувала темрява — густа, як чорне масло. 

 Зір’ан встав, напружено вглядаючись у хаос. Його очі — очі хижака, що бачать навіть у пітьмі. І те, що побачив він, не піддавалось опису. Крізь клуби темряви з’явився силует — високий, прозорий, але сповнений неосяжної сили. Його волосся та одяг майоріли, наче сотні клубів диму, а очі — два розпечені рубіни. Джин. І він тягнув руку до Ашайї, яка стояла нерухомо, наче під чарами.

 — НІ! — вигукнув Зір’ан, хапаючи загублену кимось саблю. 

 Лезо блиснуло в його руці, мов блискавка. Він кинувся вперед — із риком, з останніми силами, із злістю, що давно не мала виходу. Але невидима сила штовхнула його назад, і він упав на підлогу, важко дихаючи. На лівій нозі палахкотів браслет, обпікаючи плоть. Його магія — скута. Сила — недоступна.

Ашайя обернулася до нього — очі її сповнені страху. Протягнула руку — та джин уже охопив її тінню, і разом вони зникли, розчиняючись у клубах піску та блискавок. Темрява зникла так само швидко, як і з’явилася. Світильники спалахнули знову. Повітря стало важким — пахло смолою і страхом. Пусто. Її більше не було. У залі залишився тільки знесилений воїн, що тримав чужу саблю і не міг дихати. А слуги — й сам шейх — дивилися на нього з новою підозрою. З новим жахом. Ніхто нічого не розумів. Але всі відчували , що щось змінилося назавжди.

 Запах диму й ладану ще висів у повітрі, коли гості, збентежені й налякані, один за одним покидали залу. Охорона знову з’явилася з тіні, мов хижаки, що лише чекали дозволу напасти. А шейх мовчав. Лише його погляд — твердий, мов загартоване залізо — не відпускав рудого.

Зір’ан стояв мовчки. Його очі не зраджували емоцій — лише холодна тривога спалаху в зіниці, коли він кинув останній погляд на те місце, де щойно стояла Ашай Слуги в чорному підійшли швидко й безшумно. Один вирвав із рук рудого саблю, інший заламав йому руки за спину. Браслет на нозі ще тлів червоним жаром, і запах паленої шкіри змішувався з ароматом ладану та вина. 

 Зір’ан не пручався. Лише раз озирнувся — туди, де ще недавно стояла Ашайя. Порожньо. Наче її ніколи й не було. Свято розсипалося просто на очах. Музиканти сиділи нерухомо, не знаючи, чи мають право торкатися інструментів. На мармуровій підлозі валялися перекинуті чаші, роздавлені гранати, мокрі від вина подушки. Важкі завіси все ще здригалися від вітру, який уже давно стих. Гості почали розходитись повільно, майже мовчки. Хтось поспіхом відводив очі. Хтось перешіптувався. Хтось кидав на Зір’ана погляд, у якому страх уже перемішався з цікавістю. Раб із півночі. Джин. Викрадена пері. До ранку ця історія обросте сотнею нових деталей. Патрік різко сіпнувся вперед, коли Зір’ана повели до виходу.

 — Ні… зачекайте!

 Охоронець грубо затримав його за руку, але хлопець вирвався й кинувся до сходів, де стояв шейх.

 — Володарю, прошу вас! — голос його зрадницьки тремтів. — Він не винен! Ви ж бачили — він намагався її врятувати!

 Шейх навіть не одразу подивився на нього. Він спокійно витер пальці тканиною, забираючи з шкіри сліди вина. Лише потім перевів погляд на Патріка. Холодний. Важкий. Втомлений. 

 — Усі брешуть, коли бояться, — тихо сказав він.

 Патрік похитав головою. 

 — Ні… ні, він не такий…

 — Ти знаєш його кілька днів. Шейх спустився на одну сходинку нижче. — А вже готовий благати за нього.

 Патрік опустився на коліна швидше, ніж сам це усвідомив. Шовк ковзнув по мармуру. 

 — Благаю вас… Його голос урвався.

 Бо Зір’ана вже виводили із зали. Патрік відчув, як усередині наростає паніка — тупа, задушлива, майже дитяча.

 — Володарю… — видихнув він тихо. — Прошу…

 На мить здалося, що шейх узагалі не відповість. Потім той ледь помітно махнув рукою.

 — Відведіть хлопця назад до гарему.

 Двоє охоронців одразу підійшли до Патріка.

 — Ні! — він різко сіпнувся. — Я хочу бачити його! Прошу вас!

 Його слова потонули в шелесті тканин і тихих кроках гостей, які поспішали залишити залу.

 Шейх уже відвернувся. Для нього вечір був закінчений. Світильники знову горіли рівно й спокійно, ніби бурі ніколи не існувало. Лише запах диму досі стояв у повітрі. І порожнє місце біля трону, де ще нещодавно стояла Ашайя.