Раді Вас бачити!

 — Добрі. Білі. Гострі, — сказав хтось, нервово облизуючи губи.

 — Як у шакала, — прошепотів інший. — А шакали, як відомо, можуть кусати. Навіть господарів, — промовила одна з жінок у фіолетовому серпанку, не зводячи очей із Зір’ана.

 — Раби, які кусають, не живуть довго, — обірвав усіх володар. 

 Але голос його вже не був спокійним. Він більше не грався. Він визначав територію.

 Ашайя, що сиділа трохи збоку, мовчала. Але її погляд ковзав по Патрікові, і в ньому була не тільки цікавість. Більше. Може, співчуття? Може — передчуття? Вона, мов кішка, що знала: ніч пахне кров’ю. 

 — А як щодо пісні? — несподівано мовив чиновник із півдня, що був напідпитку й втомлений розкішшю. — Хай один з рабів заспіває, якщо вони з півночі. Там, кажуть, пісні мають душу. 

 — Добре, — погодився володар. — Ти... — він вказав на принца.

 Патрік підняв голову, і заспівав. 

 Пісня була неземна, давня, як скелі. У ній бриніли вітри над засніженими полями, і мрії, загублені в білому просторі. І тиша, що приходить після молитви. І, хоча він співав тихо, у залі стихло все. Навіть володар мовчав.

 А Зір’ан сидів, і дивився не на гостей. Не на Ашайю. А просто вдалечінь. Мов щось там бачив. Щось, що вже йшло. Золотаве світло ламп танцювало на стінах, прикрашених яшмою, лазуритом і кованим сріблом. Пахло гарячою смолою, корицею, запашним димом із курильниць. Струнні перегукувались із флейтами, а мідні дзвіночки на щиколотках танцівниць бриніли мов згубні молитви до стародавніх духів.

 — Як на мене, занадто дикий для палацу, — кинув один з купців, поважно зсунувши перстень на пальці. — Цей рудий.

 — Небезпечно дикий, — додав другий. — Але для того й існують хлист і вогонь. 

 — Хіба ти не бачиш? — прошепотіла інша наложниця, сховавшись за веєром. — У нього очі не раба. Він ще не став тим, ким має стати. 

 — І не стане, — холодно відказала інша. — Бо тут не стають. Тут ламаються.

 — Він гарний, — промовив володар, повільно повертаючи кубок у долоні. — Та хижий. Його потрібно обробити тонше. — Цієї ночі? — Можливо. А можливо — ні. Спершу я подивлюся, як змінилися вони обидва. Тільки ніч знає, хто витримає довше. Північ чи пристрасть.

 Ашайя повільно змахнула волосся з плеча й підвела погляд. У її очах була та сама химерна усмішка — мовби вона вже бачила наступний крок у грі, яка ще навіть не почалася. Її погляд ковзнув по Зір’ану, але зупинився на Патріку. Він зустрів її погляд. І щось мовби промайнуло між ними. 

 В залі запала тиша. А потім знову — музика, рух, сміх. Але повітря стало важчим. Бо ніч хоч і повільна, але завжди йде вперед. Зір’ан нерухому сидів біля ніг володаря, наче древня статуя. Та він бачив усе. Чув усе. Особливо шепіт. Той шепіт, що розтікався по залі, мов тіні в пустелі перед заходом сонця.

 — Володар все ще не вибрав, — мовив один із вельмож, доторкаючись до рубінової облямівки свого тюрбана. — Але ясно, що рудий не для подушок. Його місце на арені, не в спальні.

 — О, не поспішай, — тонко усміхнувся інший. — Іноді ті, кого вважають хижаками, найкраще муркотять, коли їх приборкати. 

 — Його очі не муркотять, — відповіла наложниця з синьою пов’язкою. — Там немає місця для солодкого.

 Патрік почув це. І хоч на обличчі його не ворухнулося жодного м’яза, в грудях щось стиснулося. Йому не подобалась ця гра. І не подобалось, що цього вечора всі погляди були прикуті не до нього. А до того, хто мовчав. До того, хто не грав, але був головним у виставі.

 Зір’ан знав, його не залишать у спокої. Його мовчання — зухвале. Його непокірність — солодкий виклик. Навіть його краса — загроза. Бо раб не має права бути небезпечним. І все ж, коли володар заговорив вся зала стихла. 

 — Сьогодні я бажаю дивитись, — мовив він повільно, і кожне слово падало на мармур підлоги, мов крапля отрути в чашу. — Гра триває, і мені цікаво, як довго витримаєте ви.

 Його погляд ковзнув по Патріку — короткий, уважний, власницький. А потім — затримався на Зір’ані. 

 — Гарні. Занадто. Це завжди проблема.

 Тиша повисла між стінами, у дзвінках, у пахощах, у поглядах. Ашайя трохи нахилилась до Патріка.

 — Твій друг мовчить, — прошепотіла вона. — Але шуму він наробить більше, ніж ти можеш уявити.

 Її голос був м’який, як шовк, але в ньому ховалася сталь. Патрік злегка повернув голову. Лише поглядом зустрів її очі. Усміхнувся.

 — Я вже уявив.

 А зала — жила. Сміх. Музика. Плескіт фонтана. Солодкі плоди й п’янкі напої. І Зір’ан, що сидів біля трону, як прикраса. Як перемога. Як попередження. Та небезпека вже була в повітрі. І тільки ніч знала чия воля зламається першою. 

 — Володарю, — гучний, повільний голос пробився крізь шелест серпанків і срібло дзвіночків на зап’ястках танцівниць, — даруйте, але ми не задля п'янкого вина зібралися тут. Ти обіцяв показати нам, чого варта твоя нова здобич. 

 У залі запала гнітюча тиша.Кілька вельмож обернулись, боки їхніх тюрбанів виблискували самоцвітами, на обличчях сяяли посмішки вивчені, але голодні до видовища. Шейх підвів голову і повільно провів поглядом по Патріку, а потім по Зір’ану.

— Що ж, — промовив він, торкаючись пальцями келиха з золотим вином. — Ідея твоя... цікава. Але хто буде першим? Чорнявий принц? — Він поглянув на Патріка з тінню іронії. — Чи вогняний дух лісу?

 — Хіба не однаково? — мовив інший голос. — Кажуть, вони обидва були воїнами. Отже, хай б'ються один з одним. Хіба це не найкращий спосіб показати слухняність? 

 Шепіт прокотився рядами. Хтось засміявся. Хтось — підморгнув наложниці. Хтось уже почав робити ставки.

 Патрік зціпив зуби. Його пальці стисли край тонкого халата, що здавався смішною подобою одягу в порівнянні з бойовими обладунками, які він носив колись.

 Зір’ан не зреагував одразу. Лише коли вартовий відкрив клітку він неохоче підвівся і вийшов.

 — То що, північні воїни, — пролунало з трону, — подаруйте нам трохи розваги. Без крові. Якщо зможете.

 Два раби. Одна арена з розстеленим перським килимом між колонами. І десятки поглядів, що палали навколо, очікуючи на видовищне приниження чи несподіване відкриття. Зір’ан і Патрік опинилися навпроти один одного — двоє, що ще вчора ділили хліб і мовчання. У цю мить — вороги за наказом. Обидва були горді, сильні, чужі цій землі, але змушені грати за її законами