Раді Вас бачити!

Третій день вони йшли крізь пустелю.

На світанку небо вже палало тьмяним мідним вогнем, коли пісок почав відступати, поступаючись місцем кам’янистим хребтам.

Пустеля змінювалася. Ставала жорсткішою. Мертвішою. Між хвиль піску здіймалися чорні уламки скель — гострі, потрощені, схожі на кістки велетнів, похованих тут ще до народження людських царств.

Вітер теж став іншим.

Тут він більше не шепотів. Тут він стогнав. Протяжно.

Наче саме каміння пам’ятало щось, про що краще було не питати.

Алім їхав попереду загону.

Рівна спина.

Нерухомий погляд.

Обличчя — мов вирізане з темного каменю.

Він не дивився ні на Патріка, ні на рудого, якого вели на мотузці позаду коней.

Мотузка врізалася в його зап’ястки. Крок за кроком.

Повільно.

Безжально.

Зайн аль-Халід щоранку бив його. Це стало мов ритуал. Не через лють навіть, а щоб нагадати: втеча не залишилася без наслідків.

Патрік щоразу зціплював зуби так сильно, що боліла щелепа.

Рудий терпів і вперто мовчав. Лише очі його ставали дедалі темнішими — важкими, густими, мов небо перед бурею.

Він не просив пощади.

Не благав.

І саме це лякало найбільше.

Бо зламана людина кричить. А ті, хто мовчать… зазвичай ще не здалися.

Стежка повільно пішла вгору.

Коні почали важче дихати.

Каміння сипалося з-під копит у темні ущелини.

І тоді Алім раптом підняв руку.

Загін зупинився миттєво.

Попереду здіймалися гори.

Величезні.

Чорні.

Їхні вершини губилися в серпанку старого пилу, а між скель тягнулися вузькі розломи, схожі на шрами на тілі землі.

І серед цього мертвого каменю чорніла печера.

Вузький отвір у скелі виглядав так, ніби сама гора розколола собі горло.

Від неї тягнуло холодом.

Неприродним.

Навіть вітер тут стихав.

Алім повільно зліз із коня.

Його погляд ковзнув по людях.

— Тут, — коротко сказав він.

Ніхто не відповів.

Навіть харами мовчали.

— Чекатимете зовні.

Він перевів погляд на полонених.

І в його очах уперше за весь шлях промайнуло щось схоже на застереження.

— Один зайвий крок — і ваші серця зупиняться.

Тиша стала густішою.

— Це священна земля.

Слова прозвучали дивно в устах розбійника.

Майже як молитва.

Алім розвернувся й рушив до печери сам.

Його темна постать швидко поглинулася мороком.

І щойно він зник усередині, світ ніби завмер.

Ніхто не говорив.

Коні нервово фиркали.

Вітер проходив між скелями з тихим виттям, схожим на чужі голоси.

Патрік відчув, як по спині повільно пробіг холод.

Наче за ними спостерігали.

Не люди.

Щось набагато древніше.

Він увійшов до печери сам. Тишу порушувало лише далеке потріскування вітру в каменні.

Всередині пахло глиною, попелом і ладаном — запахами давніх жертв і забутих богів. Стеля губилася в непроглядній темряві. Вогні мерехтіли самі по собі, без полум’я, немов дихання невидимих істот.

З глибини мороку повільно проступило щось велике й прозоре — жіночий силует. Очі її світилися холодним, мертвим сяйвом, наче місяць над висохлим морем.

— Мій син, — проспівала вона, не розкриваючи вуст. Голос лунав низько й глибоко, мов шепіт водоспаду в безодні. — Прийшов по зброю проти духа?

— По ярмо, — відповів Алім. — Він не людина. Та вбивати його ще рано.

— Його ім’я?

— Він його не говорить. І я не питаю.

— Мудро, — промовила джинія.

Вона простягла руку крізь серпанок. На її долоні лежав срібний браслет, витканий із місячного світла. Він ледь пульсував, ніби живий.

— Викуваний з уламка метеора, що впав на гори Сіалів тисячу років тому. Цей метал п’є магію, як пісок п’є кров.

Алім схилив голову.

— Подякуй не мені, — сказала вона тихо. — А тому, хто віддав свою кров для нього.

Джинія щезла — просто розтанула в повітрі, наче її ніколи й не було. Лише тінь на стелі ледь ворухнулася, мов крило кажана.

Алім вийшов із печери. Очі його стали ще холоднішими. У руках він тримав браслет, що тихо світився в темряві, немов уламок самої ночі.

Він не промовив ані слова. Підійшов до рудого, що дивився на нього з презирством, і без попередження надів йому браслет на щиколотку.

Мить, і світ навколо змінився для бранця. Магія, що шепотіла в крові, згорнулася в клубок, ніби злякалась. Світ став глухим. Порожнім. Він різко заточився, спираючись на Патріка, який інстинктивно підхопив його.

— Що ти зробив?! — вигукнув принц.

— Зробив його слабким, — спокійно відповів Алім. — І знову нашим.

Вітер завив. Сонце піднімалося над горами. А шлях їхній знову звертав до сходу. До міста, де купці вже чекали нового товару.