Раді Вас бачити!

Ранок у віллі Вальмор настав незвично тихим.

Промені сонця ковзали по старих стінах, а з саду долинав спів птахів.

Софія повільно розплющила очі.

Кілька секунд вона не розуміла, де знаходиться.

Потім згадала.

Тато.

Книга легенд.

Таємна кімната.

І записка від мами.

Вона різко сіла на ліжку.

У двері хтось тихо постукав.

— Софо? Не спиш? — почувся голос Луки.

Вона усміхнулася.

— Заходь!

Двері відчинилися.

Лука зайшов до кімнати, тримаючи дві чашки чаю.

— Доброго ранку, принцесо.

Софія усміхнулася ще ширше.

— Доброго ранку, татку.

Їй досі було незвично вимовляти це слово.

Але щоразу воно звучало все тепліше.

Лука помітив її усмішку і теж усміхнувся.

— Приніс тобі чай.

— Осінній цитрусовий?

— Саме такий.

Софія засміялася.

— Здається, всі знають, що я його люблю.

Він поставив чашку на столик.

Потім його погляд став серйозним.

У руках він тримав маленький конверт.

Старий.

Пожовклий від часу.

Софія одразу помітила.

— Що це?

Лука сів поруч.

— Ти пам'ятаєш записку?

Вона кивнула.

— «Відкрийте останню сторінку книги».

— Так.

Він обережно простягнув їй конверт.

— Ми знайшли це.

Софія завмерла.

На конверті красивим почерком було написано:

«Для Софії. Відкрити лише тоді, коли ти повернешся додому.»

Її руки затремтіли.

— Це…

Голос зник.

Вона провела пальцями по літерах.

Наче боялася, що вони зникнуть.

— Це почерк мами?

Лука тихо кивнув.

Софія відчула, як серце почало калатати.

Вона так довго шукала відповіді.

І ось…

Мама залишила їй лист.

Особисто для неї.

Софія кілька секунд просто дивилася на конверт.

Потім тихо сказала:

— Я боюся його відкривати.

Лука здивовано подивився на доньку.

— Чому?

На її очах з'явилися сльози.

— Бо це останнє, що вона написала мені.

Запала тиша.

Лука ніжно накрив її руку своєю.

— Я буду поруч.

Вона подивилася на нього.

На його теплі очі.

І повільно кивнула.

Обережно відкрила конверт.

У ньому лежав один аркуш паперу.

І маленька засушена квітка.

Біла.

Така сама, як та, яку їй колись подарувала незнайома жінка.

Софія затамувала подих.

Розгорнула лист.

І почала читати:

**«Моя люба Софіє.

Якщо ти читаєш цього листа, значить, ти повернулася додому.

І якщо ти зараз плачеш, то знай — я б дуже хотіла тебе обійняти.

Пробач, що мене не було поруч.

Пробач за всі запитання, на які тобі довелося шукати відповіді самій.

Але я зробила це лише тому, що хотіла тебе захистити.

Запам'ятай найважливіше: ти ніколи не була покинутою.

Тебе любили.

Щодня.

Щохвилини.

Твій тато любив тебе.

Я любила тебе.

І навіть коли нас не було поруч, ми думали про тебе.

Ти сильніша, ніж думаєш.

Ти добріша, ніж сама вважаєш.

І одного дня ти зрозумієш: твій найбільший дар — це здатність об'єднувати людей.

Тому не бійся любити.

Не бійся довіряти.

І обов'язково частіше усміхайся.

Тобі дуже личить усмішка.

І ще дещо…

Подивися на озеро сьогодні о заході сонця.

Там ти знайдеш останню відповідь.

З любов'ю назавжди,

твоя мама,

Аурелія.»**

Лист закінчився.

У кімнаті запала тиша.

По щоках Софії текли сльози.

Вона міцно притиснула лист до грудей.

І раптом заплакала.

По-справжньому.

Не від болю.

А від того, що вперше за багато років почула мамин голос.

Нехай лише в листі.

Але почула.

Лука обійняв доньку.

І вона відразу притулилася до нього.

— Вона мене любила… — прошепотіла Софія.

Лука поцілував її у волосся.

— Дуже любила, принцесо.

Софія міцніше притиснула лист.

І ще не знала…

що цього вечора біля озера її чекатиме правда, яка змінить усе її життя.

Після того як Софія дочитала лист, вона ще довго сиділа мовчки.

Лука був поруч.

Вона міцно притискала аркуш до грудей.

Раптом її погляд зупинився на останніх словах.

«Подивися на озеро сьогодні о заході сонця. Там ти знайдеш останню відповідь.»

Софія швидко підняла голову.

— Татку!

Лука здивовано подивився на неї.

— Що таке?

Вона показала рядок у листі.

— Тут підказка!

Він уважно прочитав.

— Справді…

У цей момент до кімнати зайшли Адріан, Лоренцо, Селестіна, Елеонора і Роза.

— Що сталося? — запитав Адріан.

Софія підбігла до нього.

Її очі світилися.

— Ми маємо йти до озера! Мама залишила мені підказку!

— Просто зараз?

— Ні. На заході сонця.

Усі переглянулися.

Лоренцо усміхнувся.

— Тоді нам залишається чекати.

День тягнувся дуже повільно.

Софія кілька разів дивилася на годинник.

Не могла сидіти на місці.

Адріан лише сміявся.

— Ти зараз протреш дірку в підлозі.

— Я хвилююся!

— Це помітно.

Вона усміхнулася.

І сама не помітила, як взяла його за руку.

Адріан подивився на їхні руки і теж усміхнувся.

Нарешті сонце почало сідати.

Небо стало рожевим і золотистим.

Усі вирушили до озера.

Софія майже бігла.

Коли вони підійшли до берега, вона озирнулася.

— І що тепер?

І раптом…

промінь сонця впав на великий камінь біля води.

На ньому щось лежало.

Софія швидко підійшла.

Маленька дерев'яна скринька.

На кришці було вирізьблено:

«Для Софії.»

У неї затремтіли руки.

Вона відкрила скриньку.

Всередині лежала фотографія.

На ній були Лука, Аурелія і маленька Софія.

Усі троє сміялися.

А поряд лежала записка.

«Найбільший скарб нашої родини — це любов. Якщо ти знайшла цей лист, значить, наша сім'я знову разом.»

Софія заплакала.

Лука міцно обійняв доньку.

Вона притулилася до нього.

— Ми разом… — прошепотіла вона.

— Так, принцесо.

Усі мовчки дивилися на них.

Адріан стояв трохи осторонь.

І раптом зробив крок уперед.

— Софо…

Вона підняла очі.

Він виглядав дуже серйозним.

— Що?

Він глибоко вдихнув.

Потім дістав із кишені маленьку коробочку.

Усі здивовано завмерли.

Навіть Лоренцо широко розплющив очі.

Софія кліпнула.

— Адріане…

Він відкрив коробочку.

У ній була ніжна срібна каблучка.

— Відтоді як ти повернулася сюди, усе змінилося. Я зрозумів, що хочу бути поруч із тобою не лише сьогодні чи завтра.

Його голос трохи тремтів.

— Я хочу разом розгадувати таємниці, сміятися, гуляти біля цього озера і підтримувати тебе, коли тобі буде важко.

На очах Софії з'явилися сльози.

Адріан усміхнувся.

— Софіє… ти вийдеш за мене?

Запала тиша.

Вона дивилася на нього.

Потім на каблучку.

Потім знову на нього.

І раптом почала плакати й сміятися одночасно.

— Ти… ти серйозно?

Він засміявся.

— Абсолютно серйозно.

Софія прикрила рот долонею.

По її щоках текли сльози щастя.

І тоді вона ледь усміхнулася.

— Так.

Адріан завмер.

— Так?

Вона кивнула.

— Так!

Він теж засміявся.

Обережно надів каблучку їй на руку.

Софія одразу кинулася його обіймати.

Лука усміхнувся крізь сльози.

Лоренцо тихо сказав:

— Схоже, Аурелія сьогодні теж усміхається.

Над озером Комо повільно заходило сонце.

І вперше за багато років родина Вальмор почувалася по-справжньому щасливою.

Ніч над озером Комо була теплою й тихою.

Небо всіяли тисячі зірок.

Після освідчення ніхто не хотів повертатися до вілли.

І тоді Лоренцо усміхнувся.

— У мене є ідея.

— Яка? — запитала Софія.

— Поїдемо до міста. Сьогодні особливий день.

За кілька хвилин до воріт під'їхала стара, красива карета.

Софія засміялася.

— Серйозно? Карета?

— Для нашої леді — тільки найкраще, — урочисто сказав Лоренцо.

Усі засміялися.

Адріан подав Софії руку.

Вона прийняла її й сіла в карету.

Поруч сидів Лука.

Навпроти — Адріан, Селестіна та Елеонора.

Карета повільно рушила вузькими вуличками.

Софія дивилася у вікно.

У маленьких будинках ще горіло світло.

Люди сиділи в кафе, гуляли на площі, розмовляли.

І раптом хтось упізнав карету.

Літня жінка завмерла.

Потім широко усміхнулася.

І голосно вигукнула:

— La nostra signora è tornata!

(Наша леді повернулася!)

Інші люди озирнулися.

За кілька секунд площа наповнилася голосами.

— La nostra signora è tornata!

(Наша леді повернулася!)

— Benvenuta a casa, Lady Sofia!

(Ласкаво просимо додому, леді Софіє!)

Софія здивовано дивилася на них.

— Вони… про мене?

Лука усміхнувся.

— Про тебе, принцесо.

На її очах з'явилися сльози.

Вона зовсім не очікувала такого.

А потім несміливо помахала людям рукою.

У відповідь почулися оплески.

Софія засміялася від щастя.

І саме тоді погляд упав на її руку.

На каблучку.

Вона раптом підняла руку вище.

Каблучка блиснула у світлі ліхтарів.

Софія подивилася на Адріана.

Він одразу зрозумів, що вона задумала.

— О ні… — засміявся він.

Але було пізно.

Софія показала каблучку людям.

На площі на секунду запала тиша.

А потім усі почали радісно вигукувати:

— Congratulazioni!

(Вітаємо!)

— Si sposano!

(Вони одружуються!)

— Viva gli sposi!

(Хай живуть наречені!)

Софія не стрималася і голосно засміялася.

Вона сміялася так щиро, що навіть Лука почав сміятися разом із нею.

Адріан прикрив обличчя долонею.

— Тепер про це знає все місто.

Софія подивилася на нього сяючими очима.

— І що?

Він теж усміхнувся.

— Нічого. Мені навіть подобається.

Вона знову засміялася.

Карета повільно їхала далі.

Навколо лунали привітання.

Люди махали їм руками.

А Софія сиділа, дивилася на свою каблучку, потім на тата, на Адріана, на нічне озеро Комо і раптом подумала:

«Можливо, саме так і відчувається дім.»

І вперше за багато років її серце було абсолютно спокійним.

Карета зупинилася біля маленького кафе на березі озера.

На терасі горіли ліхтарики, а з кухні долинав аромат свіжої випічки та трав.

Софія подивилася на заклад і раптом усміхнулася.

— Татку…

— Так, принцесо?

— Я хочу скуштувати те, що любила мама.

Лука завмер.

На його обличчі з'явилася тепла усмішка.

— Твоя мама завжди замовляла домашню пасту з базиліком і лимонад із м'ятою.

Софія засміялася.

— Тоді я теж це хочу.

Усі сіли за великий стіл на терасі.

Незабаром офіціант приніс страви.

Софія зробила перший шматочок.

На кілька секунд заплющила очі.

— Смачно?

Вона повільно відкрила очі й усміхнулася.

— Дуже. Не знаю чому, але мені здається, ніби мама зараз поруч.

Лука ніжно подивився на доньку.

— Думаю, вона зараз дуже щаслива.

У цей момент кілька людей за сусідніми столиками впізнали їх.

Один літній чоловік підвівся і сказав:

— Auguri agli innamorati!

(Вітаємо закоханих!)

Інший чоловік усміхнувся:

— Che siano sempre felici!

(Нехай вони завжди будуть щасливі!)

А літня жінка додала:

— La nostra Lady Sofia è fidanzata!

(Наша леді Софія заручена!)

Люди навколо почали аплодувати.

Софія здивовано кліпнула.

Потім подивилася на Адріана.

Потім на свою каблучку.

І почала сміятися.

Щиро.

Так, що навіть не могла нічого сказати.

Адріан теж розсміявся.

— Здається, тепер про наші заручини знає не тільки місто, а й усе озеро Комо.

Софія витерла сльозинку від сміху.

— І знаєш що?

— Що?

Вона подивилася на нього сяючими очима.

— Я зовсім не проти.

Усі за столом засміялися.

Пізніше вечір став тихішим.

Люди розходилися додому.

На озері відбивалися зорі.

Софія сперлася головою на плече тата.

Лука обійняв її.

Навпроти сидів Адріан і не міг стримати усмішки.

Софія подивилася на своїх рідних.

На каблучку.

На озеро.

І тихо сказала:

— Знаєте… сьогодні був найкращий день у моєму житті.

Запала тиша.

Лука поцілував її в маківку.

— І це тільки початок, принцесо.

Софія усміхнулася.

Вона ще не знала, які таємниці чекають попереду.

Але вперше за довгі роки більше не боялася майбутнього.

Бо поруч були люди, яких вона любила.

І нарешті вона була вдома.