Спочатку:
На сторінку книги
Ранок у віллі Вальмор настав тихо.
Софія прокинулася дуже рано.
Сонячні промені ковзали по стінах кімнати, а з озера долинав спів птахів.
Вона сіла на ліжку.
На тумбочці лежала маленька дерев'яна корона.
Поруч — лист від тата.
Вона обережно взяла його до рук.
Провела пальцями по паперу.
— Тату… ким ти був? І чому тебе немає поруч? — тихо прошепотіла вона.
У двері постукали.
— Пані Софіє, ви не спите? — почувся голос Лоренцо.
— Заходьте.
Лоренцо відчинив двері.
У руках він тримав стару коробку.
Вона була обтягнута темно-зеленою тканиною.
— Це знайшли сьогодні вранці.
Софія здивувалася.
— Що це?
Лоренцо ледь усміхнувся.
— Думаю… відповідь на багато ваших запитань.
Він поставив коробку на стіл.
Софія повільно відкрила її.
І завмерла.
Всередині лежав старий щоденник.
Темно-синій.
Золотими літерами було написано:
«Щоденник Аурелії Вальмор»
У Софії перехопило подих.
— Це… мамин?
Лоренцо кивнув.
— Так.
Вона обережно взяла його до рук.
Сторінки були пожовклі.
На першій сторінці було написано:
15 травня 1981 року
Сьогодні тато подарував мені цей щоденник. Він сказав, що спогади потрібно берегти, бо одного дня вони стають найціннішим скарбом.
Мого тата звати Алессандро Вальмор. Він найкращий тато у світі.
Сьогодні ми годували лебедів на озері Комо. А потім він сказав, що я колись стану сильною і доброю жінкою.
Софія усміхнулася.
— Мама була щасливою…
Лоренцо кивнув.
— Дуже.
Софія перегорнула сторінку.
3 вересня 1989 року
Сьогодні я вперше побачила Луку Моретті.
Він зовсім не схожий на тих хлопців, яких я знаю.
Він смішний.
І сказав, що озеро найкрасивіше ввечері.
Я не знаю чому, але мені захотілося поговорити з ним ще.
Софія підняла голову.
— Це тато?
— Так, — тихо відповів Лоренцо.
Вона перегорнула ще сторінку.
12 червня 1992 року
Я зрозуміла, що люблю Луку.
Мені страшно.
Бо наша історія непроста.
Але коли він усміхається, здається, що весь світ стає світлішим.
Софія усміхнулася.
— Це так гарно…
Вона продовжила читати.
І раптом завмерла.
27 серпня 1999 року
Сьогодні народилася моя донька.
Ми назвали її Софією.
Лука не відходить від неї ні на хвилину.
Він сказав, що вона схожа на маленьке сонце.
А ще пообіцяв, що буде найкращим татом у світі.
Сльози виступили на очах Софії.
Вона мовчала.
Потім перегорнула сторінку.
І раптом побачила знайоме ім'я.
8 липня 2005 року
Сьогодні до нас приїхав маленький Адріан зі своїм дідусем.
Софії він дуже подобається.
Вона постійно бігає за ним.
Сьогодні я почула, як вона сказала:
"Коли виросту, вийду заміж за Адріана."
Лука сміявся майже десять хвилин.
— Що? — почервоніла Софія.
Лоренцо ледве стримував сміх.
— Ви справді це казали.
— Ні!
— Казали.
Вона закрила обличчя руками.
Саме в цей момент у двері постукали.
— Можна?
У кімнату зазирнув Адріан.
— Лоренцо сказав, що ви щось знайшли…
Він замовк.
Софія повільно опустила руки.
Подивилася на нього.
І дуже дивно усміхнулася.
— Заходь…
— Що сталося?
Вона відкрила щоденник.
І прочитала вголос:
— «Коли виросту, вийду заміж за Адріана».
Запала тиша.
Адріан моргнув.
Ще раз.
І ще.
Потім повільно подивився на Лоренцо.
Той уже не стримував сміху.
— Ох, пане Адріане… ви були дуже популярні у п'ятирічної Софії.
Софія сховала обличчя в подушку.
— Я зараз помру від сорому…
Адріан дивився на неї кілька секунд.
А потім…
усміхнувся.
Дуже тепло.
І чомусь не міг перестати усміхатися.
А щоденник Аурелії лежав відкритим.
І здавалося…
це був лише початок усіх його таємниць.
Ранок у віллі Вальмор настав тихо.
Софія прокинулася дуже рано.
Сонячні промені ковзали по стінах кімнати, а з озера долинав спів птахів.
Вона сіла на ліжку.
На тумбочці лежала маленька дерев'яна корона.
Поруч — лист від тата.
Вона обережно взяла його до рук.
Провела пальцями по паперу.
— Тату… ким ти був? І чому тебе немає поруч? — тихо прошепотіла вона.
У двері постукали.
— Пані Софіє, ви не спите? — почувся голос Лоренцо.
— Заходьте.
Лоренцо відчинив двері.
У руках він тримав стару коробку.
Вона була обтягнута темно-зеленою тканиною.
— Це знайшли сьогодні вранці.
Софія здивувалася.
— Що це?
Лоренцо ледь усміхнувся.
— Думаю… відповідь на багато ваших запитань.
Він поставив коробку на стіл.
Софія повільно відкрила її.
І завмерла.
Всередині лежав старий щоденник.
Темно-синій.
Золотими літерами було написано:
«Щоденник Аурелії Вальмор»
У Софії перехопило подих.
— Це… мамин?
Лоренцо кивнув.
— Так.
Вона обережно взяла його до рук.
Сторінки були пожовклі.
На першій сторінці було написано:
15 травня 1981 року
Сьогодні тато подарував мені цей щоденник. Він сказав, що спогади потрібно берегти, бо одного дня вони стають найціннішим скарбом.
Мого тата звати Алессандро Вальмор. Він найкращий тато у світі.
Сьогодні ми годували лебедів на озері Комо. А потім він сказав, що я колись стану сильною і доброю жінкою.
Софія усміхнулася.
— Мама була щасливою…
Лоренцо кивнув.
— Дуже.
Софія перегорнула сторінку.
3 вересня 1989 року
Сьогодні я вперше побачила Луку Моретті.
Він зовсім не схожий на тих хлопців, яких я знаю.
Він смішний.
І сказав, що озеро найкрасивіше ввечері.
Я не знаю чому, але мені захотілося поговорити з ним ще.
Софія підняла голову.
— Це тато?
— Так, — тихо відповів Лоренцо.
Вона перегорнула ще сторінку.
12 червня 1992 року
Я зрозуміла, що люблю Луку.
Мені страшно.
Бо наша історія непроста.
Але коли він усміхається, здається, що весь світ стає світлішим.
Софія усміхнулася.
— Це так гарно…
Вона продовжила читати.
І раптом завмерла.
27 серпня 1999 року
Сьогодні народилася моя донька.
Ми назвали її Софією.
Лука не відходить від неї ні на хвилину.
Він сказав, що вона схожа на маленьке сонце.
А ще пообіцяв, що буде найкращим татом у світі.
Сльози виступили на очах Софії.
Вона мовчала.
Потім перегорнула сторінку.
І раптом побачила знайоме ім'я.
8 липня 2005 року
Сьогодні до нас приїхав маленький Адріан зі своїм дідусем.
Софії він дуже подобається.
Вона постійно бігає за ним.
Сьогодні я почула, як вона сказала:
"Коли виросту, вийду заміж за Адріана."
Лука сміявся майже десять хвилин.
— Що? — почервоніла Софія.
Лоренцо ледве стримував сміх.
— Ви справді це казали.
— Ні!
— Казали.
Вона закрила обличчя руками.
Саме в цей момент у двері постукали.
— Можна?
У кімнату зазирнув Адріан.
— Лоренцо сказав, що ви щось знайшли…
Він замовк.
Софія повільно опустила руки.
Подивилася на нього.
І дуже дивно усміхнулася.
— Заходь…
— Що сталося?
Вона відкрила щоденник.
І прочитала вголос:
— «Коли виросту, вийду заміж за Адріана».
Запала тиша.
Адріан моргнув.
Ще раз.
І ще.
Потім повільно подивився на Лоренцо.
Той уже не стримував сміху.
— Ох, пане Адріане… ви були дуже популярні у п'ятирічної Софії.
Софія сховала обличчя в подушку.
— Я зараз помру від сорому…
Адріан дивився на неї кілька секунд.
А потім…
усміхнувся.
Дуже тепло.
І чомусь не міг перестати усміхатися.
А щоденник Аурелії лежав відкритим.
І здавалося…
це був лише початок усіх його таємниць.
Продовження розділу 11 трішки це про луку як він получив письмо аурелія іди суди
Продовження розділу 11
Софія ще кілька секунд сиділа, притискаючи щоденник до себе.
Адріан сів поруч.
Лоренцо мовчки стояв біля вікна.
— Читай далі, — тихо сказав він.
Софія кивнула й перегорнула кілька сторінок.
Між ними щось лежало.
Старий конверт.
Пожовклий від часу.
На ньому красивим почерком було написано:
«Луці. Від Аурелії.»
Софія здивовано подивилася на Лоренцо.
— Це лист мами?
Він кивнув.
— Так.
Вона обережно відкрила конверт.
І почала читати.
18 жовтня 1991 року
Луко, йди сюди негайно!
Я знаю, що ти сидиш у саду й знову дивишся на озеро.
Іди сюди, бо в мене є новина.
І ні, я не скажу її через вікно.
Я чекатиму тебе на нашій лавці під старим деревом.
І якщо ти не прийдеш за п'ять хвилин, я образжуся.
Твоя Аурелія.
Запала тиша.
Софія усміхнулася.
— Вона була такою живою…
Лоренцо теж усміхнувся.
— Дуже.
— І що було далі?
Він засміявся.
— Лука прибіг так швидко, ніби його хтось переслідував.
Навіть Адріан усміхнувся.
— А яка була новина?
Лоренцо на кілька секунд замовк.
Його погляд став дуже теплим.
— Аурелія сказала, що кохає його.
У кімнаті стало тихо.
Софія опустила очі на лист.
Уявила молоду Аурелію.
Її усмішку.
Луку, який біжить до неї через сад.
І озеро Комо на заході сонця.
Вона відкрила щоденник далі.
Там був ще один запис.
18 жовтня 1991 року. Вечір
Сьогодні я сказала Луці, що кохаю його.
Спочатку він просто дивився на мене.
Потім перепитав: «Справді?»
Я почала сміятися.
А він раптом обійняв мене так міцно, ніби боявся, що я зникну.
І сказав, що теж мене кохає.
Мені здається, сьогодні був найщасливіший день у моєму житті.
Софія повільно закрила щоденник.
— Вони дуже любили одне одного…
Лоренцо кивнув.
— Більше, ніж можна описати словами.
У кімнаті стало тихо.
За вікном шуміло озеро.
І чомусь усім здалося, що історія Аурелії та Луки оживає знову — сторінка за сторінкою.
На столі горіла маленька лампа.
Поруч лежав лист.
Той самий лист, який він написав Луці.
Лоренцо ще раз перечитав його.
Потім повільно склав аркуш і поклав у конверт.
На ньому було написано лише два слова:
«Луці Моретті.»
Старий дворецький усміхнувся.
— Ох, пане Луко… навіть не уявляєте, що сталося.
Він підвівся.
Підійшов до вікна.
Подивився на озеро.
І тихо промовив:
— Ваша маленька принцеса повернулася додому.
Тим часом…
За багато кілометрів від Комо.
Невеликий будинок стояв на пагорбі.
Було тихо.
На столі лежали книги.
Стара фотографія.
І чашка кави.
У двері постукали.
Чоловік підняв голову.
Темне волосся вже трохи посивіло.
Але очі залишилися такими самими — теплими.
Він відчинив двері.
Листоноша простягнув конверт.
— Для вас, пане Лука Моретті.
Чоловік завмер.
Подивився на конверт.
І не повірив своїм очам.
Почерк.
Він знав цей почерк.
— Лоренцо…
Його голос затремтів.
Він обережно взяв лист.
Повільно зачинив двері.
Сів у крісло.
Кілька секунд просто дивився на конверт.
Ніби боявся відкрити.
Нарешті розірвав його.
І почав читати.
**«Дорогий Луко.
Сьогодні я знову побачив твою доньку.
Вона повернулася до Комо.
Вона знайшла віллу.
Знайшла листи.
І почала дізнаватися правду.
Вона дуже схожа на Аурелію.
І… вона знову зустріла Адріана.»**
Лука перестав читати.
Його руки затремтіли.
Він повільно підняв голову.
Очі наповнилися слізьми.
— Софія…
Він ледве вимовив це ім'я.
Потім усміхнувся.
І водночас заплакав.
— Моя маленька Софія…
Він подивився на стару фотографію на столі.
На ній були троє людей.
Молода жінка.
Молодий чоловік.
І маленька дівчинка.
Лука взяв фотографію в руки.
Провів пальцями по усміхненому обличчю жінки.
І тихо сказав:
— Ауреліє… іди сюди…
Запала тиша.
Він усміхнувся крізь сльози.
Наче вона зараз зайде до кімнати.
Наче нічого не сталося.
Наче минулі роки були лише сном.
— Ти чуєш? Наша донька повернулася додому…
Він подивився на маленьку Софію на фотографії.
Його голос затремтів.
— Вона повернулася…
За вікном тихо шумів вітер.
А Лука сидів і не міг відірвати очей від фотографії.
Уперше за багато років у його серці знову з'явилася надія.
Лука все ще тримав фотографію в руках.
На ній усміхалася Аурелія.
Вітер легенько ворухнув фіранку.
І чоловік тихо засміявся.
— Ти б зараз сказала, що я надто емоційний…
Раптом він ніби почув її голос у пам'яті.
Веселий.
Теплий.
— Я ж казала тобі, Луко, що вона повернеться.
Він заплющив очі й усміхнувся.
Наче Аурелія сиділа поруч.
— І я знала, що вона знайде щоденник, — ніби лунав її сміх у його спогадах. — Наша Софія завжди була дуже допитливою.
Лука подивився на фотографію.
— Ти мала рацію…
Він провів пальцями по обличчю Аурелії.
І тихо сказав:
— Думаєш… ми скоро зможемо повернутися?
У кімнаті було тихо.
Але чомусь йому стало тепло.
Наче відповідь уже була.
Він глянув на лист Лоренцо.
Потім рішуче встав.
Сів за стіл.
Узяв чистий аркуш паперу.
І почав писати.
**«Дорогий Лоренцо.
Я отримав твого листа.
Дякую.
Навіть не знаю, як описати те, що зараз відчуваю.
Скажи Софії лише одне.
Я думаю про неї щодня.
І якщо доля буде доброю до нас…
ми скоро зустрінемося.
Бережіть її.
Ваш друг,
Лука Моретті.»**
Він повільно склав лист.
Поклав його в конверт.
І тихо усміхнувся.
— Ще трохи, моя маленька принцесо…
Тим часом у віллі Вальмор…
Софія сиділа на підлозі своєї кімнати.
Навколо неї лежали листи.
Щоденник.
Стара фотографія.
І маленька корона.
Вона дивилася у вікно.
На темне озеро.
І думала про тата.
Про маму.
Про все, що дізналася за ці дні.
Раптом у двері тихо постукали.
— Можна? — почувся голос Адріана.
Софія підняла голову.
І несподівано усміхнулася.
— Заходь.
Адріан зайшов до кімнати.
Побачив купу листів на підлозі.
І засміявся.
— Схоже, ти вирішила прочитати всю історію родини за одну ніч.
Софія теж засміялася.
— Можливо.
Потім стала серйозною.
— Адріане…
— Так?
Вона подивилася на фотографію.
І дуже тихо сказала:
— Чомусь мені здається… що мій тато десь поруч.
Запала тиша.
Адріан подивився на неї.
Потім на фотографію.
І несподівано відповів:
— Можливо, серце іноді знає більше, ніж ми думаємо.
Софія підняла на нього очі.
І вперше за цей вечір відчула дивний спокій.
Ніби попереду її чекає щось дуже важливе.
І зовсім скоро…
одна велика таємниця родини Вальмор почне відкриватися.
Софія сиділа на підлозі, тримаючи фотографію в руках.
Адріан мовчки дивився на неї.
Потім сів поруч.
— Софо…
Вона підняла очі.
— Так?
Він ледь усміхнувся.
— Просто повір.
— У що?
— Що одного дня всі відповіді знайдуться.
Софія подивилася на нього.
У його голосі було стільки спокою, що їй захотілося повірити.
Вона кивнула.
— Добре.
Адріан усміхнувся.
— А зараз…
Він подивився на розкладені листи.
— Давай розгадувати таємниці, які залишила твоя мама.
Софія теж усміхнулася.
— Домовилися.
Вони ще кілька хвилин сиділи поруч і переглядали записи Аурелії.
На деяких сторінках були намальовані маленькі сонця.
На інших — озеро.
І всюди повторювалася одна фраза:
«Правда завжди знаходить дорогу додому.»
Софія провела пальцями по сторінці.
— Мама любила загадки.
— Схоже на те.
Вона позіхнула.
Адріан засміявся.
— От і все. На сьогодні вистачить.
— Ні, я ще можу…
Вона знову позіхнула.
Він засміявся ще більше.
— Так, звичайно.
Софія теж розсміялася.
Адріан обережно забрав щоденник.
Потім несподівано нахилився й легко поцілував її в лоб.
— А тепер спатки.
Софія завмерла.
— Що?..
Він теж ніби зрозумів, що щойно зробив.
І на мить розгубився.
Запала тиша.
Софія відчула, як її серце забилося швидше.
Вона вже хотіла щось сказати…
Раптом за вікном прогримів грім.
Блискавка освітила кімнату.
Софія здригнулася.
За кілька секунд пролунав ще один грім.
Вона подивилася у вікно.
Почалася сильна гроза.
Ще один спалах блискавки.
І ще один грім.
Софія тихо видихнула.
Адріан помітив, як вона напружилася.
— Ти боїшся грози?
Вона швидко похитала головою.
У цей момент пролунав такий сильний грім, що вона мимоволі здригнулася.
Адріан ледь усміхнувся.
— Зрозуміло.
— Я не боюся… просто… не дуже люблю.
Грім прогримів знову.
Софія опустила очі.
Потім дуже тихо сказала:
— Адріане…
— Мм?
Вона ніяково подивилася на нього.
— Залишся.
Запала тиша.
— Поки гроза не закінчиться.
Адріан кілька секунд дивився на неї.
Потім дуже тепло усміхнувся.
— Добре.
Софія теж усміхнулася.
І чомусь грім уже не здавався таким страшним.
Гроза не вщухала.
Дощ стукав по вікнах вілли, а блискавки час від часу освітлювали кімнату.
Софія сиділа на ліжку, закутавшись у плед.
Адріан сидів поруч у кріслі.
Кілька хвилин вони мовчали.
Було дивно тихо.
І спокійно.
Раптом Софія заговорила:
— Дякую.
Адріан підняв голову.
— За що?
Вона усміхнулася.
— За те, що залишився.
Він теж ледь усміхнувся.
— Обіцяв же захищати свою принцесу.
Софія подивилася на нього.
Спочатку здивовано.
А потім засміялася.
— То ти пам'ятаєш?
— Трішки.
— І справді так казав?
— Схоже, так.
Вона опустила погляд.
І чомусь усмішка не зникала з її обличчя.
Грім прогримів знову.
Але цього разу вона навіть не здригнулася.
Адріан помітив це.
— Уже не страшно?
Софія подивилася на нього.
І тихо відповіла:
— Ні.
— Чому?
Вона замислилася.
Потім сказала:
— Бо я не сама.
Запала тиша.
За вікном блиснула блискавка.
Але ніхто не відвів погляду.
Софія раптом позіхнула.
Ще раз.
І ще.
Адріан засміявся.
— Все. Ти зараз заснеш сидячи.
— Не засну…
Вона позіхнула втретє.
Він уже відверто сміявся.
Софія насупилася.
— Не смійся.
— Не можу.
Вона теж почала сміятися.
А потім повільно лягла на подушку.
Очі почали заплющуватися.
— Адріане…
— Так?
— А завтра…
— Так?
— Ми знайдемо ще одну таємницю?
Він усміхнувся.
— Обов'язково.
Вона кивнула.
І майже пошепки сказала:
— Добраніч…
— Добраніч, Софо.
За кілька секунд її дихання стало рівним.
Вона заснула.
Адріан ще якийсь час сидів поруч.
Дивився, як вона спить.
Потім обережно поправив край пледа.
І тихо сказав:
— Спи спокійно, принцесо.
У цей момент гроза почала стихати.
Дощ став тихішим.
За хмарами навіть показався місяць.
А на тумбочці поруч зі щоденником Аурелії лежала стара фотографія.
Ніби Аурелія і Лука мовчки спостерігали за ними.
І ніби знали те, чого ще не знали Софія та Адріан:
найважливіша таємниця родини Вальмор чекала на них уже наступного дня.
