Спочатку:
На сторінку книги
Коли Софія й Адріан повернулися до вілли, у великій вітальні ще горіло світло.
Було пізно.
Дуже пізно.
Софія тихо відчинила двері й навшпиньки зробила крок уперед.
— Тихенько… — прошепотіла вона.
Адріан ледь усміхнувся.
І саме в цей момент пролунав голос:
— Пізно повертаєтесь.
Софія аж підскочила.
На дивані сиділи Селестіна, Елеонора і Роза.
Перед ними стояв чайник, а на столі лежали книги.
Усі троє дивилися на неї.
— Ви мене налякали! — видихнула Софія.
Роза засміялася.
— Ми так і зрозуміли.
Елеонора уважно подивилася на неї.
— Ви мене налякали! — видихнула Софія.
Роза засміялася.
— Ми так і зрозуміли.
Елеонора уважно подивилася на неї.
Потім примружилася.
— Хмм…
Селестіна теж уважно дивилася.
— Щось не так.
Софія кліпнула.
— Що?
Роза широко усміхнулася.
— Ти світишся.
— Що?!
— Буквально сяєш, — сказала Елеонора.
— Очі блищать, — додала Селестіна.
Софія розгублено подивилася на них.
— Та ні…
Троє жінок переглянулися.
І водночас усміхнулися.
— Щось сталося, — сказала Роза.
— Нічого не сталося! — швидко відповіла Софія.
— Точно? — запитала Селестіна.
— Точно.
Елеонора ледь усміхнулася.
— Не вірю.
Софія почервоніла.
Адріан ледь стримував сміх.
Вона одразу подивилася на нього.
— Не смійся!
— Я нічого не кажу.
— Але думаєш!
Роза засміялася.
— Ой, тут точно цікава історія.
Софія швидко відвернулася.
І раптом усмішка зникла з її обличчя.
Вона подивилася у велике вікно.
На темне озеро.
На відображення місяця.
І тихо сказала:
— Нічого не сталося…
Усі одразу стали серйозними.
Софія опустила очі.
— Просто…
Запала тиша.
— Просто я знову думаю про одне й те саме.
Селестіна м'яко запитала:
— Про що?
Софія довго мовчала.
Потім ледь чутно сказала:
— Чому тато мене не забрав?
У вітальні стало тихо.
Навіть годинник ніби почав цокати повільніше.
Софія дивилася на підлогу.
— Якщо він любив маму… якщо любив мене…
Її голос затремтів.
— Чому він не прийшов?
Ніхто не відповів.
Елеонора повільно підійшла до неї.
Сіла поруч.
— Софіє…
— Я просто не розумію.
Вона підняла очі.
У них блищали сльози.
— Хіба можна залишити свою дитину?
Роза тихо видихнула.
Селестіна сумно дивилася на неї.
Елеонора обережно взяла її за руку.
— Інколи ми не знаємо всієї правди.
Софія мовчала.
— Можливо, він хотів тебе знайти.
— Можливо…
— Можливо, йому не дозволили.
— Можливо…
— А можливо, сталося щось, про що ми ще не знаємо.
Запала тиша.
Софія дивилася на їхні руки.
Потім дуже тихо запитала:
— Думаєте… він мене любив?
Селестіна одразу відповіла:
— Так.
Роза кивнула.
— Так.
Елеонора лагідно усміхнулася.
— Я впевнена.
І саме в цей момент…
звідкись зверху почувся дивний звук.
Стук.
Усі підняли голови.
Знову.
Стук.
Стук.
Софія насупилася.
— Це що було?
Запала тиша.
І раптом Лоренцо, який щойно зайшов до вітальні, повільно зблід.
Він дивився кудись нагору.
Дуже уважно.
— Ні…
— Що? — запитала Софія.
Він повільно перевів погляд на неї.
І тихо сказав:
— Цей звук…
Він ковтнув повітря.
— Він іде зі старого горища.
Запала тиша.
Роза здивовано моргнула.
— Там же ніхто не живе.
Лоренцо дивився нагору.
І чомусь виглядав стривоженим.
— Не живе…
Він зробив паузу.
— Але саме там колись була кімната Аурелії.
У вітальні запала тиша.
Стук зверху більше не повторювався.
Софія дивилася на стелю.
Потім на Лоренцо.
— Кімната… моєї мами?
Він повільно кивнув.
Його погляд був незвично серйозним.
— Так.
Софія відчула, як серце почало битися швидше.
— Але… що там?
Лоренцо зробив кілька кроків до сходів.
Потім озирнувся.
І тихо сказав:
— Можливо, саме там є те, що ти хочеш почути.
Софія завмерла.
— Що?
Він подивився їй просто в очі.
— Лист.
Усі здивовано подивилися на нього.
— Лист? — перепитала Елеонора.
Лоренцо кивнув.
— Від твого тата.
У Софії перехопило подих.
— Від… тата?
Вона ледве вимовила ці слова.
Лоренцо сумно усміхнувся.
— Його звали Лука Моретті.
Це ім'я прозвучало так незвично.
Лука.
Її тато мав ім'я.
Не просто «тато».
Лука Моретті.
Вона тихо повторила:
— Лука…
Чомусь від цього стало тепло.
Наче це ім'я вона вже колись чула.
Дуже давно.
Можливо, уві сні.
Можливо, у спогадах, яких не пам'ятала.
— Ви знали його? — тихо запитала вона.
— Так.
— Він був хорошою людиною?
Лоренцо усміхнувся.
Тепло.
По-доброму.
— Дуже хорошою.
У Софії защипало в очах.
Вона швидко моргнула.
— І він написав мені лист?
— Написав.
— Чому я його не бачила?
Лоренцо опустив погляд.
— Бо Аурелія попросила сховати його до того дня, коли ти сама повернешся до Комо.
У кімнаті стало тихо.
Софія не могла поворухнутися.
Вона стільки років думала, що батько про неї забув.
А тепер…
Існував лист.
Для неї.
Від нього.
Раптом вона різко піднялася.
— Ходімо.
Селестіна здивувалася.
— Куди?
Софія подивилася на сходи.
— На горище.
— Зараз?
— Так.
Роза усміхнулася.
— Вона точно донька Аурелії.
Адріан ледь засміявся.
Софія вже стояла біля сходів.
Серце калатало так сильно, що вона ледве могла дихати.
Вона навіть не помітила, як Адріан став поруч.
— Готова?
Вона чесно відповіла:
— Ні.
Він подивився на неї.
— Тоді підемо разом.
Софія підняла очі.
І вперше за цей вечір не почувалася самотньою.
Вона кивнула.
Повільно.
Вони почали підніматися сходами.
Крок.
Ще один.
І ще.
Ніч була тихою.
Лише старі сходи трохи рипіли.
Нарешті вони зупинилися біля дверей горища.
Дерев'яних.
Старих.
На них було вирізьблено дві літери.
А. В.
Аурелія Вальмор.
Софія обережно торкнулася дверей.
І прошепотіла:
— Мамо…
Потім поклала руку на ручку.
Повільно натиснула.
Двері зі скрипом відчинилися.
І перше, що вони побачили…
старий письмовий стіл.
А на ньому…
лежав білий конверт.
На ньому красивим почерком було написано:
«Для моєї доньки Софії. Від тата. Лука Моретті."
