Спочатку:
На сторінку книги
Ранок у Комо був незвичайно сонячним.
Після нічної грози повітря стало свіжим, а озеро блищало так, ніби його всипали тисячами маленьких діамантів.
Софія повільно розплющила очі.
І одразу помітила дещо дивне.
На кріслі біля вікна лежав плед.
А на маленькому столику стояла чашка вже холодного чаю.
Вона сіла на ліжку.
І раптом згадала вчорашній вечір.
Гроза.
Таємниці.
Поцілунок у лоб.
І Адріан…
Вона швидко оглянула кімнату.
Його вже не було.
На столику лежала маленька записка.
Софія взяла її.
«Доброго ранку, принцесо. Ти заснула, тому я не став тебе будити. Сніданок чекає внизу. І так, сьогодні нас чекає нова пригода. — Адріан.»
Вона сама не помітила, як усміхнулася.
— Принцесо… — тихо повторила вона.
У двері постукали.
Не чекаючи відповіді, до кімнати влетіла Роза.
— Ти вже не спиш?!
— Як бачиш.
Роза сяяла від радості.
— Софо! У нас новини!
— Які?
За нею зайшли Селестіна та Елеонора.
І всі троє виглядали надто загадково.
— Що сталося? — засміялася Софія.
Селестіна простягнула їй конверт.
Він був темно-синім із золотим гербом.
— Запрошення.
— Куди?
— На бал.
Софія кліпнула.
— Який бал?
Елеонора усміхнулася.
— Бал у старому палаці Вальмор.
Запала тиша.
— Що?
Роза сіла поруч.
— Це давня традиція нашої родини. Раз на кілька років у старому палаці влаштовують вечір.
— Але навіщо?
Елеонора подивилася на неї дуже тепло.
— Тому що ти повернулася додому.
Софія мовчала.
Їй досі було дивно чути ці слова.
Наче це відбувалося не з нею.
— І я маю піти?
— Обов'язково.
Софія засміялася.
— У мене навіть немає сукні.
Три жінки переглянулися.
І почали сміятися.
— Що? — здивувалася вона.
Селестіна відчинила шафу.
І завмерла вже сама Софія.
Там висіло кілька неймовірно красивих суконь.
Біла.
Ніжно-блакитна.
Срібляста.
І темно-синя.
— Звідки вони тут?!
Елеонора усміхнулася.
— Аурелія приготувала їх багато років тому.
У Софії перехопило подих.
— Для мене?
Селестіна кивнула.
— Вона казала, що одного дня її донька повернеться до Комо і піде на свій перший бал.
У кімнаті стало тихо.
Софія підійшла ближче.
Провела пальцями по ніжно-блакитній сукні.
На очах з'явилися сльози.
— Мама… справді вірила, що я повернуся?
— Ніколи в цьому не сумнівалася, — тихо сказала Елеонора.
У двері хтось постукав.
— Можна?
Усі обернулися.
Це був Адріан.
Він зайшов до кімнати.
І завмер.
Софія стояла біля вікна.
Сонячне світло падало на її волосся.
А поруч висіли сукні.
Вона обернулася.
— Адріане… мене запросили на бал.
Він усміхнувся.
— Знаю.
— Ти теж підеш?
— Так.
— Добре.
Вона сказала це так щиро, що він навіть на секунду розгубився.
— Ти рада?
Софія усміхнулася.
— Так.
Запала коротка тиша.
Роза ледь стримувала усмішку.
Селестіна теж.
Елеонора зробила вигляд, що уважно дивиться у вікно.
Адріан нічого не розумів.
Софія раптом подивилася на нього.
— А вмієш танцювати?
Він усміхнувся.
— Трохи.
— А я ні.
— Навчимося.
Вона засміялася.
— Ми?
— Ми.
І чомусь від цього слова їй стало дуже тепло.
За вікном сонце піднялося ще вище.
А далеко на пагорбі стояв старий палац Вальмор.
Величний.
Таємничий.
І ніби чекав на свій перший бал…
і на історію, яка змінить життя Софії назавжди.
— Ми? — перепитала Софія й усміхнулася.
— Ми, — повторив Адріан.
Він простягнув їй руку.
— Один урок просто зараз.
Софія засміялася.
— Прямо тут?
— А чому ні?
Роза ледь не підстрибнула від радості.
— Так! Це буде цікаво!
Селестіна й Елеонора теж усміхнулися.
— Добре, — здалася Софія. — Але якщо я наступлю тобі на ногу, це не моя провина.
— Домовилися.
Вона поклала свою руку в його долоню.
І раптом замовкла.
Його рука була теплою.
Чомусь стало трохи ніяково.
Адріан теж на секунду затримав погляд на ній.
— Отже… спочатку один крок вперед.
Вони зробили крок.
— Потім убік.
Ще один.
— А тепер поворот.
Софія почала повертатися…
І випадково наступила йому на ногу.
Запала тиша.
Вона підняла голову.
— Я ж попереджала.
Роза вже сміялася.
Елеонора теж.
Навіть Селестіна усміхнулася.
Адріан зробив дуже серйозний вигляд.
— Так і знав.
Софія засміялася.
— Вибач.
— Нічого. У мене дві ноги.
Вона сміялася ще більше.
Через кілька хвилин вони спробували знову.
Цього разу вийшло краще.
Ще один крок.
І ще.
Софія почала розслаблятися.
Вона підняла очі.
І зрозуміла, що стоїть дуже близько до Адріана.
Занадто близько.
Він теж це помітив.
Кілька секунд вони мовчали.
Навіть Роза перестала сміятися.
І саме в цей момент до кімнати вбігла одна з покоївок.
— Пані Софіє!
Усі здригнулися.
— Що сталося? — запитала Софія.
Покоївка сяяла від радості.
— Приїхав кравець із палацу! Він привіз дещо для вас!
— Для мене?
— Так!
За хвилину до кімнати зайшов літній чоловік із великою коробкою.
Він поставив її на ліжко.
Потім уважно подивився на Софію.
І раптом усміхнувся.
— Неймовірно…
— Що таке? — здивувалася вона.
Чоловік ледь похитав головою.
— Ви дуже схожі на свою маму.
У кімнаті стало тихо.
Він обережно відкрив коробку.
І всі завмерли.
Усередині лежала сукня.
Ніжно-блакитна.
З маленькими срібними візерунками.
Вона була надзвичайно красивою.
Софія навіть забула, як дихати.
— Це…
Кравець усміхнувся.
— Це сукня, яку пані Аурелія замовила багато років тому.
— Багато років тому?..
— Вона сказала мені: «Одного дня моя донька повернеться. І саме в цій сукні вона піде на свій перший бал».
На очах Софії знову з'явилися сльози.
Вона обережно торкнулася тканини.
Наче торкнулася частинки мами.
— Вона… все продумала…
Елеонора тихо кивнула.
— Так.
Софія мовчала.
А потім раптом усміхнулася крізь сльози.
І десь глибоко в серці вперше відчула:
вона більше не чужа в цьому місці.
Вона справді вдома.
А ввечері на неї чекав старий палац…
перший бал…
і ще одна таємниця, яку для неї залишила Аурелія Вальмор.
Вечір настав швидше, ніж усі очікували.
Старий палац Вальмор сяяв сотнями вогнів.
У великій залі лунала музика.
Гості тихо розмовляли, сміялися, танцювали.
Софія стояла біля входу в ніжно-блакитній сукні.
Вона трохи хвилювалася.
Поруч стояв Адріан у темному костюмі.
Він подивився на неї й усміхнувся.
— Ти дуже красива.
Софія навіть розгубилася.
— Дякую…
Раптом двері палацу відчинилися.
Усі повернулися.
На порозі стояв незнайомий чоловік.
Високий.
Темне волосся вже трохи посивіло.
Теплі карі очі.
У руках він тримав невелику коробку.
У залі запанувала тиша.
Лоренцо різко підвівся.
Селестіна ахнула.
Елеонора прикрила рот долонею.
Роза не могла вимовити ні слова.
Чоловік повільно зробив кілька кроків уперед.
І тихо сказав:
— Добрий вечір…
Софія дивилася на нього й не розуміла чому…
Але серце раптом почало битися дуже швидко.
Чоловік теж дивився лише на неї.
Його очі стали вологими.
— Софія…
Вона завмерла.
Він знав її ім'я.
У залі не було чути навіть музики.
Лоренцо повільно підійшов до чоловіка.
І тихо сказав:
— Ви все-таки приїхали… пане Лука.
Софія перестала дихати.
Повільно повернула голову.
— Л… Лука?
Лоренцо кивнув.
На очах у нього блищали сльози.
— Так, пані Софіє…
Він усміхнувся.
— Це ваш тато.
Запала тиша.
Софія дивилася на чоловіка.
На його очі.
На його усмішку.
На фотографію, яку бачила у кімнаті…
Це був він.
Раптом у її очах з'явилися сльози.
— Т… тато?..
У Луки затремтів голос.
— Так, принцесо…
Цього слова вистачило.
Софія раптом побігла.
Швидко.
Дуже швидко.
— Татку!
Усі ахнули.
Вона майже долетіла до нього.
Лука ледве встиг розкрити руки.
Софія стрибнула до нього на руки й міцно обійняла за шию.
— Татку! Татку!
Лука пригорнув її до себе.
Наче боявся, що вона зникне.
Вона плакала.
І він теж.
— Ти справді тут… — прошепотіла Софія.
— Я тут… я тут, принцесо…
Раптом вона легенько вдарила його по плечу.
— Чому тебе так довго не було?!
Ще один удар.
— Чому?!
Лука засміявся крізь сльози.
— Вибач… вибач мені…
Вона обійняла його ще міцніше.
— Не покидай мене більше…
Її голос затремтів.
— Будь ласка… не покидай…
Лука заплющив очі.
І міцніше притиснув доньку до себе.
— Ніколи.
Софія подивилася на нього заплаканими очима.
Потім раптом поцілувала його в щоку.
І знову обійняла.
У великій залі панувала тиша.
У декого на очах були сльози.
Лоренцо усміхався.
Елеонора плакала.
Роза теж витирала очі.
А Адріан стояв трохи осторонь і дивився на них.
І вперше за цей час зрозумів…
що найважливіша таємниця родини Вальмор нарешті повернулася додому.
Моюеш зробити книгу так як там написано і фото де буде історія але так як де що я заново роблю сильно загоплкюще иожеш як еолис історічне
Напиши блог суда буктонс про цю книгу історію перед історія і коли буде виготити ця книга скільки днів і назви напиши просто історі
Лист від бабусі розділ 3 емоційно людскі живи емоції без ші авторскій стил збереши написала жива людин
Розділ 13. Небезпечна правда
Бал тривав, але для Софії весь світ ніби зник.
Вона досі стояла поруч із Лукою, міцно тримаючи його за руку.
Наче боялася, що він знову зникне.ка дивився на доньку і не міг перестати усміхатися.
— Ти виросла… — тихо сказав він. — Коли це сталося?
Софія засміялася крізь сльози.
— Поки тебе не було.
Він опустив очі.
У його погляді промайнув смуток.
Раптом легкий вітер ворухнув фіранки.
У великому дзеркалі біля сходів відбилося світло свічок.
І Софія завмерла.
На одну коротку мить їй здалося, що там стоїть жінка.
У ніжно-блакитній сукні.
З довгим волоссям.
І теплою усмішкою.
Жінка тихо засміялася.
— Ти до татка побігла… А тепер зустрічайся з мамкою.
Софія різко обернулася.
Нікого.
Вона здивовано подивилася на дзеркало.
Лука помітив це.
— Софо? Що сталося?
Вона повільно перевела погляд на нього.
— Мені… здалося…
— Що?
Софія не знала, як пояснити.
— Я ніби почула мамин голос.
Запала тиша.
Лука зблід.
— Що саме?
Вона тихо відповіла:
— Вона засміялася… і сказала: «Ти до татка побігла… А тепер зустрічайся з мамкою».
Лука заплющив очі.
На його обличчі з'явилася сумна усмішка.
— Це дуже схоже на Аурелію…
Софія здивувалася.
— Справді?
Він кивнув.
— Вона завжди так жартувала.
Софія знову подивилася на дзеркало.
Серце дивно калатало.
Раптом до них швидко підійшов Лоренцо.
І цього разу його обличчя було серйозним.
Дуже серйозним.
— Пане Лука… нам потрібно поговорити.
— Зараз?
— Негайно.
Лука насторожився.
— Що сталося?
Лоренцо подивився на Софію.
Потім тихо сказав:
— Вона має знати правду.
Усмішка зникла з обличчя Луки.
— Ні…
— Уже час.
Софія переводила погляд з одного на іншого.
— Яку правду?
Ніхто не відповів.
— Тату…
Лука важко видихнув.
— Софо…
Його голос затремтів.
— Є дещо, чого ти не знаєш.
— Що?
Він подивився їй у вічі.
І дуже тихо сказав:
— Ми поїхали з Комо не просто так.
Запала тиша.
— Що це означає?
Лука міцніше стиснув її руку.
— Твоя мама… Аурелія… перед своїм зникненням була дуже налякана.
Софія перестала дихати.
— Налякана?..
— Вона дізналася одну таємницю родини Вальмор.
— Яку?
Лука мовчав.
Лоренцо повільно витягнув із кишені старий ключ.
Золотий.
Із символом сонця.
— Цей ключ належав Аурелії.
Софія дивилася на нього, не кліпаючи.
Лоренцо тихо промовив:
— Він відкриває двері до кімнати, якої немає на жодному плані палацу.
У великій залі стало зовсім тихо.
— І саме там… — сказав Лука, — захована найнебезпечніша правда родини Вальмор.
Софія повільно підняла очі.
І вперше їй стало по-справжньому страшно.
Продовження буде…
Продовження розділу 13 татку потанцюємо як колись в пізніше лука каже мені кажеться що адріаен хоче стобою податгцювати не бійся я нікуди не питу
Продовження розділу 13
Музика в залі знову заграла.
Гості почали танцювати.
Софія все ще тримала тата за руку.
Наче боялася відпустити.
Лука тепло усміхнувся.
— Софо…
Вона підняла очі.
— Так?
— Потанцюємо? Як колись.
Вона здивувалася.
— Ми танцювали?
Лука засміявся.
— Ти була зовсім маленькою. Ставала мені на ноги, а я носив тебе по кімнаті й казав, що ми танцюємо.
Софія розсміялася.
— Я цього не пам'ятаю.
— А я пам'ятаю.
Він простягнув руку.
— Потанцюємо?
Вона подивилася на нього кілька секунд.
А потім широко усміхнулася.
— Потанцюємо.
Лука обережно взяв її за руку.
Музика була повільною й ніжною.
Вони зробили кілька кроків.
Софія засміялася.
— У мене не дуже виходить.
— Це сімейне.
— Тобто ти теж не вмієш?
— Абсолютно.
Вона засміялася ще більше.
Кілька хвилин вони просто танцювали й усміхалися одне одному.
Потім Лука помітив дещо.
Біля сходів стояв Адріан.
І не відводив погляду від Софії.
Лука ледь усміхнувся.
— Мені здається…
— Що?
— Адріан теж хоче з тобою потанцювати.
Софія одразу почервоніла.
— Татку…
— Що?
— Нічого такого.
Лука тихо засміявся.
— Звісно.
Вона ще більше засоромилася.
— Я серйозно!
— І я серйозно.
Софія опустила очі.
Лука ніжно стиснув її руку.
— Іди.
Вона швидко підняла голову.
— А якщо ти знову підеш?
Усмішка на його обличчі стала м'якшою.
Він поклав руку їй на щоку.
— Не бійся.
Вона мовчала.
— Я нікуди не піду.
— Обіцяєш?
— Обіцяю, принцесо.
Вона ще кілька секунд дивилася на нього.
А потім міцно його обійняла.
Лука теж обійняв доньку.
— Іди, — тихо сказав він.
Софія кивнула.
Повільно відійшла на кілька кроків.
Потім подивилася на Адріана.
Він стояв трохи розгублений.
Наче не знав, чи підходити.
Софія усміхнулася.
І зробила крок назустріч.
Потім ще один.
А за її спиною Лука дивився на них і тихо подумав:
— Ауреліє… здається, наша маленька принцеса вже не така маленька.
Продовжи розділ 13 Адріан а давай завжди будемо разом і каже лови вона стрибнула на руки хочу щоб ти мене покладав на спині як колись
Продовження розділу 13
Софія повільно підійшла до Адріана.
У залі грала тиха музика.
Він дивився на неї і трохи усміхався.
— Привіт, — сказав він.
— Привіт, — усміхнулася вона у відповідь.
На кілька секунд запала тиша.
Потім Адріан простягнув їй руку.
— Потанцюємо?
Софія кивнула.
— Потанцюємо.
Вони почали повільно танцювати.
Світло свічок відбивалося в її очах.
Адріан дивився на неї й раптом сказав:
— Знаєш… мені здається, ми дуже багато часу втратили.
Софія підняла на нього очі.
— Можливо.
Він усміхнувся.
— Тоді давай надолужувати.
— Як?
— Почнемо з того, що будемо частіше бачитися.
Вона тихо засміялася.
— Це вже схоже на план.
Адріан кілька секунд мовчав.
Потім дуже серйозно сказав:
— Софо… а давай завжди будемо разом?
Вона здивовано кліпнула.
— Завжди?
Він трохи розгубився.
— Я маю на увазі… дружити, підтримувати одне одного, переживати пригоди разом.
Софія дивилася на нього кілька секунд.
А потім тепло усміхнулася.
— Давай.
Його обличчя одразу стало світлішим.
І раптом Софія лукаво усміхнулася.
— Адріане…
— Так?
— Лови!
Вона раптом стрибнула до нього.
Він здивовано засміявся, але встиг її підхопити.
Софія розсміялася.
— Я ще важка?
— Ні, але ти мене налякала.
Вона сміялася ще голосніше.
Потім обійняла його за шию.
І тихо сказала:
— Хочу, щоб ти покатав мене на спині… як колись.
Адріан завмер.
— Як колись?
Вона кивнула.
— Чомусь мені здається, що ти так робив.
Він усміхнувся.
— Робив.
— Справді?
— Ти постійно просила: «Ще один раз!»
Софія широко усміхнулася.
— Тоді хочу ще один раз.
Він засміявся.
Обережно поставив її на підлогу.
Потім присів.
— Ну що, принцесо, сідай.
Вона засміялася від слова «принцесо».
І, як маленька дівчинка, обережно залізла йому на спину.
Адріан підвівся.
Софія міцно обійняла його за плечі.
— Знаєш… — тихо сказала вона.
— Що?
— Мені добре.
Він усміхнувся.
— Мені теж.
За ними спостерігав Лука.
На його очах з'явилася тепла усмішка.
І він тихо прошепотів:
— Ауреліє… ти тільки подивися на них. Наче час повернувся назад.
Продовж розділ 13 закінчення татко побудеш сомною
Продовження розділу 13. Закінчення
Адріан повільно ніс Софію на спині через залу.
Вона сміялася.
І вперше за довгий час почувалася по-справжньому щасливою.
Потім побачила тата.
Лука стояв біля вікна й дивився на них із теплою усмішкою.
Адріан обережно опустив Софію на підлогу.
Вона одразу підійшла до Луки.
Кілька секунд просто дивилася на нього.
Наче боялася, що це сон.
Потім тихо запитала:
— Татку…
— Так, принцесо?
Вона невпевнено усміхнулася.
— Побудеш зі мною?
Лука завмер.
Його очі стали вологими.
— Звичайно.
Софія міцно обійняла його.
— Просто… побудь.
Він ніжно обійняв її у відповідь.
— Я тут.
Запала тиша.
Музика в залі стала тихішою.
Софія поклала голову йому на плече.
— Знаєш… мені так цього не вистачало.
Лука заплющив очі.
Йому було важко стримати сльози.
— Мені теж, Софо.
Вона підняла голову.
— Обіцяєш, що завтра я тебе побачу?
Він усміхнувся.
— Обіцяю.
— І післязавтра?
— І післязавтра.
— І ще потім?
Лука засміявся крізь сльози.
— І ще потім.
Софія теж усміхнулася.
Потім знову його обійняла.
Лука обережно поцілував доньку в чоло.
— Я так пишаюся тобою, принцесо.
Вона здивовано подивилася на нього.
— Навіть якщо я стільки всього не знаю?
— Саме тому. Ти не здалася. Ти шукала правду. І знайшла мене.
На очах Софії знову блиснули сльози.
У цей момент годинник у палаці пробив опівніч.
Дзінь…
Дзінь…
Дзінь…
Раптом усі в залі замовкли.
Лоренцо повільно подивився на старий годинник.
А потім на сходи.
Його усмішка зникла.
— Ні… — прошепотів він.
Лука теж зблід.
Софія здивовано подивилася на них.
— Що сталося?
Лоренцо підняв очі.
І тихо сказав:
— Опівніч… Саме в цей час Аурелія востаннє спустилася цими сходами.
У залі стало так тихо, що було чути лише потріскування свічок.
І раптом…
на другому поверсі пролунав дивний звук.
Ніби… хтось повільно відчинив старі двері.
