Спочатку:
На сторінку книги
Двері горища повільно відчинилися.
У кімнаті пахло старими книгами та деревом.
Місячне світло падало через маленьке вікно прямо на письмовий стіл.
І на ньому лежали два конверти.
Софія повільно підійшла ближче.
Її руки трохи тремтіли.
На першому було написано:
«Для Софії. Від тата. Лука Моретті.»
А на другому:
«Для Адріана.»
Запала тиша.
— Для мене? — тихо перепитав Адріан.
Він виглядав здивованим.
Софія підняла на нього очі.
— Ти знав про це?
Він похитав головою.
— Ні…
Лоренцо підійшов ближче.
І раптом усміхнувся.
Тепло.
Ніби щось пригадав.
— Тепер я все розумію.
Усі подивилися на нього.
— Що саме?
Лоренцо подивився на Адріана.
— Це той самий лист.
— Який?
Лоренцо тихо засміявся.
— Колись давно твій дідусь сказав Луці: «Віддайте мені свою доньку».
Усі здивовано кліпнули.
Лоренцо засміявся ще більше.
— А Лука відповів: «А я вам теля віддам».
У кімнаті запала тиша.
А потім Роза не витримала й засміялася.
Селестіна теж.
Навіть Софія.
— Він справді так сказав? — сміючись, запитала вона.
Лоренцо кивнув.
— Саме так.
Навіть Адріан почав сміятися.
— Це найдивніша розмова, яку я чув.
Лоренцо витер сльозу від сміху.
— А потім Лука сказав дещо серйозно…
Його усмішка стала м'якшою.
— «Моя донька сама вирішить, кого любитиме».
Софія замовкла.
Лоренцо подивився на неї.
— І ще він казав, що ти з дитинства любила Адріана.
— Що? — одночасно вигукнули Софія та Адріан.
— Ти маленькою завжди чекала його приїзду до вілли.
Софія здивовано моргнула.
Ніби щось далеке ворухнулося в пам'яті.
Старий сад.
Сонце.
Хлопчик.
І сміх…
Вона швидко кліпнула.
Спогад зник.
Лоренцо взяв другий конверт і простягнув його Адріану.
— Читай.
Адріан повільно відкрив лист.
Почерк був незнайомий.
Він почав читати:
**«Адріане.
Якщо ти тримаєш цього листа, значить, доля знову привела тебе до нашої Софії.
Я не знаю, скільки тобі років зараз.
Але якщо ти поруч із нею, то прошу тебе лише про одне.
Бережи її.
Вона смілива, але іноді ховає біль за усмішкою.
Вона сильна, але часто почувається самотньою.
І хоч вона про це не говорить, їй дуже потрібні люди, які залишаться поруч.
Ми з Аурелією благословляємо вас.
Не бійся бути поруч із нею.
І передай своєму дідусеві…
Він знає, про що цей лист.
З повагою,
Лука Моретті.»**
У кімнаті стало дуже тихо.
Адріан опустив лист.
Не знав, що сказати.
Він підняв очі на Софію.
Вона теж дивилася на нього.
Повільно.
Здивовано.
Її серце знову почало битися швидше.
Лоренцо м'яко сказав:
— А тепер…
Він узяв інший конверт.
І простягнув його Софії.
— Лист від твого тата.
Софія затримала подих.
Обережно відкрила конверт.
Розгорнула пожовклий аркуш.
І почала читати:
**«Моя маленька Софіє.
Якщо ти читаєш цей лист, значить, мене немає поруч.
І це найболючіше, що я можу написати.
Я хочу, щоб ти знала одну річ.
Я тебе не покинув.
Я шукав би тебе.
Я прийшов би за тобою.
Я б обійняв тебе.
І сказав би, що люблю тебе більше за все на світі.
Пробач, що не зміг цього зробити.
Одного дня ти дізнаєшся всю правду.
Але зараз прошу тебе тільки про одне.
Не думай, що ти була нелюбою дитиною.
Ти була нашим дивом.
Нашим сонцем.
І найбільшим щастям.
Люблю тебе.
Завжди.
Твій тато,
Лука Моретті.»**
Останній рядок розплився перед очима.
Софія більше не могла стримати сліз.
І цього разу вона плакала не від болю.
А тому що вперше в житті точно знала…
Її тато її любив.
Адріан ще раз перечитав лист.
Потім подивився на останній рядок:
«Передай своєму дідусеві. Він знає, про що цей лист.»
Він підняв очі.
— Дідусю… що вам хотів передати мій батько… тобто Лука?
Старий дворецький усміхнувся.
Так тепло, ніби раптом повернувся на багато років назад.
— Ох… Лука…
Він сів у крісло.
Усі чекали.
— Ви не зовсім правильно зрозуміли, — сказав він і подивився на Лоренцо. — Це не Лука сказав: «Віддайте мені свою доньку».
— А хто? — здивувалася Софія.
Старий усміхнувся ще ширше.
— Це сказав мій онук.
Усі подивилися на Адріана.
— Я?! — він мало не впустив лист.
— Ти.
— Але я цього не пам'ятаю!
— Тобі було шість років.
У кімнаті стало тихо.
Старий тихо засміявся.
— Одного разу ти побачив маленьку Софію. Вона сиділа в саду, тримала ляльку й плакала.
Софія кліпнула.
У голові промайнув якийсь спогад.
Сонце.
Квіти.
І хлопчик…
— Ти підійшов до Луки і дуже серйозно сказав: «Віддайте мені свою доньку».
У кімнаті пролунав сміх.
Роза ледве стримувалася.
Селестіна прикрила рот рукою.
Адріан почервонів.
— Ні… Ні, я такого не казав.
— Казав.
— Ні!
— А Лука відповів: «Добре, а що даси взамін?»
Старий уже сміявся.
— І ти подумав… а потім сказав: «Віддам бика і теля!»
Кілька секунд була повна тиша.
А потім усі розсміялися.
Навіть Софія.
Вона сміялася крізь сльози.
Адріан закрив обличчя руками.
— Я зараз піду звідси…
— Ні, не підеш, — сміючись, сказала Роза.
Старий витер сльозу від сміху.
— А потім сталося дещо ще цікавіше.
Він подивився на Софію.
Його усмішка стала ніжнішою.
— Коли настав час їхати, ти почала плакати.
Софія перестала сміятися.
— Я?
— Дуже сильно.
Вона здивовано кліпнула.
— Ти тримала Адріана за руку й казала: «Залишся…»
Софія мовчала.
— А потім побігла за машиною й кричала: «Адріан, не йди! А з ким я гратися буду?»
У кімнаті стало тихо.
— І плакала так, ніби втрачала найдорожчу людину.
Софія дивилася на старого широко розплющеними очима.
У голові щось ворухнулося.
Теплі руки.
Сонячний день.
Чийсь сміх.
І маленька дівчинка, яка біжить за машиною…
Вона повільно подивилася на Адріана.
Той теж мовчав.
— Я… правда це казала?
Старий кивнув.
— Правда.
Софія відчула, як серце дивно затремтіло.
Старий продовжив:
— А ти, Адріане, тоді сказав дещо, що я пам'ятаю досі.
Усі знову подивилися на нього.
Старий усміхнувся.
— Ти сказав: «Я нікому її не віддам. Вона моя принцеса».
Запала тиша.
Адріан завмер.
Софія теж.
Навіть годинник ніби перестав цокати.
Старий тихо видихнув.
— Колись давно багато чого не можна було. Люди часто одружувалися не з тими, кого любили. Але зараз час інший. Зараз можна обирати серцем.
Він подивився на них обох.
— І саме тому ваші батьки благословили вас.
Софія тихо запитала:
— Чому?
Старий усміхнувся.
— На це питання я відповім не зараз.
— А коли?
— Після того, як ви закінчите розгадувати всі таємниці.
Він підвівся.
І вказав на листи.
— Шукайте ще.
— Ще є листи? — здивувалася Софія.
— Є.
— І там будуть підказки?
— Так.
Старий підійшов до дверей.
Потім обернувся.
— І, можливо, одна з них пояснить… чому доля через стільки років знову привела вас одне до одного.
Він усміхнувся й вийшов.
А Софія та Адріан залишилися стояти посеред горища.
І чомусь обоє подумали про одне й те саме:
«Вона моя принцеса».
— Пані Софіє! Пані Софіє!
Усі підняли голови.
На горище швидко піднялася одна з покоївок.
Вона трохи захекалася.
— Пані… пане Адріане… ви будете їсти? Вже пізно, а вечеря холоне.
Запала тиша.
Софія здивовано кліпнула.
Потім засміялася.
— Після всіх цих таємниць я зовсім забула про вечерю.
Роза теж усміхнулася.
— От бачиш. Навіть загадки не можуть перемогти голод.
Селестіна засміялася.
— Ходімо вниз.
Але покоївка не поспішала йти.
Вона ніби щось згадала.
— Ах… і ще дещо.
Усі подивилися на неї.
Вона тримала невелику дерев'яну коробку, перев'язану золотистою стрічкою.
— Це знайшли в старій шафі пані Аурелії. На коробці написано: «Для Софії та Адріана».
— Для нас? — одночасно перепитали вони.
Покоївка кивнула.
Софія обережно взяла коробку.
Вона була старою.
Наче чекала цього моменту багато років.
— Відкривай, — тихо сказала Елеонора.
Софія розв'язала стрічку.
Повільно підняла кришку.
І завмерла.
Усередині лежали дві маленькі речі.
Дитяча дерев'яна корона.
І маленький лицарський мечик.
Також там був складений аркуш паперу.
Софія обережно взяла його.
Почерк був знайомим.
Лука Моретті.
Її тато.
Вона почала читати:
**«Якщо ви це знайшли, значить, знову зустрілися.
Софія, ти колись називала себе принцесою.
А Адріан уперто говорив, що він твій лицар.
Ви постійно гралися в саду біля озера.
І одного разу ми з Аурелією подарували вам ці речі.
Ти, Софіє, була найщасливішою дитиною того дня.
А ти, Адріане, ходив із дерев'яним мечем і серйозно казав, що будеш її захищати.
Ми сміялися.
Але ви обоє були такими щирими, що ми вирішили зберегти цей подарунок.
Від нас.
Від ваших батьків.»**
У кімнаті стало тихо.
Софія дивилася на маленьку корону.
Вона навіть не помітила, як усміхнулася.
Адріан взяв дерев'яний мечик.
І раптом завмер.
Перед очима промайнув спогад.
Сонячний день.
Маленька дівчинка в білій сукні.
І він сам, ще хлопчик, який тримає цей самий меч.
— Я… пам'ятаю…
Усі подивилися на нього.
Він дивився на мечик.
— Я справді так казав.
Софія підняла очі.
— Що саме?
Він повільно усміхнувся.
— Що буду тебе захищати.
Запала тиша.
Софія подивилася на корону.
Потім на Адріана.
І чомусь її серце знову забилося швидше.
Селестіна тихо усміхнулася.
Елеонора й Роза переглянулися.
А Лоренцо ледь чутно промовив:
— Іноді історії починаються набагато раніше, ніж ми думаємо…
Усі ще кілька секунд мовчали.
Софія тримала маленьку корону в руках.
Пальцями вона провела по її краю.
І раптом…
Перед очима промайнув спогад.
Яскраве сонце.
Сад біля озера.
Квіти.
І маленька дівчинка в білій сукні.
Софія різко вдихнула.
— Я… щось згадала.
Усі одразу подивилися на неї.
— Що? — тихо запитав Адріан.
Вона заплющила очі.
— Я була в білій сукні… біля фонтану…
Елеонора затамувала подих.
— Далі?
Софія усміхнулася.
— Мама… мама сміялася…
І раптом її усмішка стала ширшою.
— І я бігала…
Лоренцо ледь посміхнувся.
— Так.
Софія відкрила очі.
— Там був дракон.
Усі здивовано кліпнули.
— Дракон? — перепитала Роза.
Софія засміялася.
— Не справжній. Великий зелений повітряний змій. Але я його боялася.
Лоренцо вже сміявся.
— Так і було.
Софія дивилася кудись удалечінь.
Наче бачила той день.
— А потім…
Вона раптом прикрила рот рукою.
— Ні…
Адріан насупився.
— Що?
Вона подивилася на нього широко розплющеними очима.
І засміялася.
— Це був ти!
— Що?
— Ти стояв біля дерева!
Лоренцо кивнув.
— Так.
— І я…
Вона вже ледве стримувала сміх.
— Я бігла до тебе!
Адріан здивовано дивився на неї.
І тоді Софія зовсім тихо сказала:
— Я кричала…
Усі чекали.
Вона засміялася ще сильніше.
— Я кричала: «Адріане, лови!»
Лоренцо витер сльозу від сміху.
— А потім?
І Софія, сама не розуміючи чому, раптом дуже живо згадала той момент.
Маленькі ніжки.
Теплий вітер.
Сміх.
І її дитячий голос:
— Адріане, лови! А то дракон мене забере!
Вона сама здивувалася власним словам.
А Лоренцо вже сміявся.
Роза теж.
Селестіна прикрила рот рукою.
Елеонора не стримала усмішки.
Адріан стояв мовчки.
І дивився на Софію.
Перед його очима теж промайнув спогад.
Маленька дівчинка.
Розпатлане волосся.
Сукня.
І вона біжить до нього.
Перелякана через повітряного змія.
А він…
Розкриває руки.
І ловить її.
Адріан повільно усміхнувся.
— Я теж пам'ятаю.
Софія подивилася на нього.
— Справді?
Він кивнув.
І тихо сказав:
— Я тебе тоді зловив.
У кімнаті стало дуже тихо.
Софія дивилася на нього.
І чомусь серце знову забилося швидше.
А десь за вікном тихо шуміло озеро Комо.
Наче саме минуле нарешті почало повертатися до них.
