Спочатку:
На сторінку книги
Вечір над озером Комо був прохолодним.
Небо повільно темнішало, а над водою піднімався легкий туман. У віллі вже горіли ліхтарі, але Софії не сиділося в кімнаті.
Вона вийшла на балкон і вдихнула свіже повітря.
Десь далеко було чути спів цвіркунів.
І тиша.
Така незвичайна, ніби саме місто засинало.
— Не холодно?
Софія здригнулася.
Позаду стояв Адріан.
У руках він тримав теплий плед.
— Ти ходиш зовсім безшумно, — сказала вона.
Він ледь усміхнувся.
— А ти надто замислена.
Він простягнув їй плед.
Софія спочатку хотіла відмовитися, але прохолодний вітер змусив її передумати.
— Дякую.
Вона загорнулася в плед.
Стало тепліше.
Адріан сперся ліктями на перила балкона.
Кілька хвилин вони мовчали.
Дивилися на озеро.
На вогники міста.
На місяць, який відбивався у воді.
— Тут красиво, — тихо сказала Софія.
— Особливо ввечері.
Вона усміхнулася.
— Мені здається, я починаю розуміти, чому мама любила це місце.
Адріан подивився на неї.
— Думаю, вона була б рада.
Софія опустила очі.
— А я досі нічого про неї не знаю.
— Уже знаєш трохи.
Вона задумалася.
Так.
Аурелія любила озеро.
Любила листи.
Кохала її батька.
Любила її.
Від цих думок стало водночас тепло і сумно.
Раптом вона помітила щось унизу.
Серед дерев.
Маленьке світло.
Софія примружилася.
— Адріане…
— Мм?
— Що це?
Він подивився туди, куди вона показувала.
І завмер.
Кілька секунд мовчав.
Потім тихо сказав:
— Ні…
— Що?
Він повільно випрямився.
— Це неможливо.
Софія подивилася на нього.
Вперше за весь час він виглядав розгубленим.
— Що там?
Він знову перевів погляд на світло між деревами.
І дуже тихо відповів:
— Таємний сад.
Запала тиша.
— Який ще таємний сад?
Адріан дивився вниз.
— Про нього колись розповідала моя бабуся.
— І?
— Вона казала, що в сад можна потрапити лише тоді, коли він сам цього захоче.
Софія кліпнула.
— Це звучить як легенда.
— Так і є.
Він подивився на неї.
— Ніхто не бачив його багато років.
Прохолодний вітер знову ворухнув штори.
Софія перевела погляд на дерева.
Світло все ще було там.
М'яке.
Золоте.
Наче маленький ліхтар.
І чомусь…
їй здалося, ніби воно кличе саме її.
Вона зробила крок до дверей.
— Софіє?
Вона обернулася.
— Ходімо.
— Куди?
Вона усміхнулася.
І в її очах з'явився знайомий блиск.
— Шукати таємний сад.
Адріан важко видихнув.
— Зараз?
— Так.
— На вулиці темно.
— І що?
— Софіє…
Вона вже прямувала до сходів.
Адріан кілька секунд дивився їй услід.
Потім тихо засміявся.
І пішов за нею.
Бо за ці кілька днів він зрозумів одну річ:
якщо Софія вирішила знайти відповідь…
зупинити її майже неможливо.
А серед темних дерев унизу продовжувало світитися маленьке золоте світло.
Наче чекало на них багато років.
Вони спустилися сходами майже безшумно.
Ніч була прохолодною.
Вітер легенько гойдав гілки дерев, а над озером висів срібний місяць.
Попереду між деревами все ще мерехтіло золоте світло.
— Ти це теж бачиш? — тихо запитала Софія.
— Бачу, — так само тихо відповів Адріан.
Вони повільно йшли стежкою.
Трава була трохи вологою від вечірньої прохолоди.
Чим ближче вони підходили, тим сильніше Софія відчувала дивне хвилювання.
Наче вона вже колись тут була.
Раптом дерева розступилися.
І вони завмерли.
Перед ними відкрився невеликий сад.
Наче схований від усього світу.
Посередині стояв старий кам'яний фонтан.
Навколо росли білі квіти.
На гілках висіли маленькі ліхтарики, які й давали те золоте світло.
Було тихо.
Неймовірно тихо.
Софія повільно видихнула.
— Він справжній…
Адріан теж не міг відвести погляду.
— Я думав, це просто легенда.
Софія зробила кілька кроків уперед.
І раптом відчула щастя.
Дивне.
Незрозуміле.
Але дуже тепле.
Вона різко обернулася до Адріана.
Він стояв зовсім поруч.
Дивився на неї.
І усміхався.
Сам не знаючи чому.
А вона…
сама не розуміючи, що робить…
раптом обійняла його.
І швидко поцілувала в щоку.
Одразу ж відступила.
Очі стали великими від здивування.
— Я…
Запала тиша.
— Вибач…
Щоки Софії почервоніли.
— Я не знаю, чому це зробила…
Вона нервово засміялася.
— Можеш… нікому не казати?
Її серце билося так голосно, що їй здавалося, його чути на весь сад.
Адріан мовчав.
Просто дивився на неї.
Погляд Адріана
Він не чув вітру.
Не чув нічних звуків.
Лише дивився на Софію.
На її розгублене обличчя.
На рум'янець на щоках.
На те, як вона нервово стискає край пледа.
Його серце теж билося швидше.
Чому?
Він сам не знав.
Усього кілька днів тому ця дівчина була для нього незнайомкою.
А зараз…
вона стояла посеред таємного саду, дивилася на нього великими очима й просила нікому не розповідати про маленький поцілунок у щоку.
І чомусь…
він усміхнувся.
Тепло.
Дуже тепло.
— Добре, — тихо сказав він.
Софія кліпнула.
— Справді?
Він кивнув.
— Це буде наш секрет.
Вона полегшено видихнула.
І теж усміхнулася.
А над ними тихо мерехтіли маленькі ліхтарики.
І здавалося, ніби сам таємний сад…
був радий, що вони його знайшли.
У таємному саду було тихо.
Лише ліхтарики м'яко мерехтіли серед дерев.
Софія все ще стояла навпроти Адріана.
Після свого несподіваного поцілунку вона не знала, куди подіти очі.
Але чомусь…
їй більше не було ніяково.
Навпаки.
У грудях щось дивно тремтіло.
І серце билося швидше.
Дуже швидко.
Наче хотіло щось сказати.
Вона притиснула руку до грудей.
Вдихнула.
І подивилася на Адріана.
Він теж дивився на неї.
Спокійно.
Уважно.
І чомусь зовсім не сердився.
Софія раптом стала серйозною.
— Адріане…
— Так?
Вона опустила очі.
Кілька секунд мовчала.
А потім тихо запитала:
— Чому мій тато не забрав мене?
Запала тиша.
Навіть вітер стих.
Погляд Адріана
Його серце ще не заспокоїлося після її поцілунку.
Він досі пам'ятав тепло її долоні.
Її усмішку.
І те, як вона розгублено дивилася на нього.
А тепер…
вона стояла перед ним зовсім іншою.
Не веселою.
Не допитливою.
Не тією Софією, яка кілька годин тому влаштувала перегони до озера.
Зараз перед ним стояла дівчина, якій було боляче.
Дуже боляче.
Вона дивилася на нього так, ніби боялася почути відповідь.
І чомусь…
йому теж стало боляче.
Він зробив крок до неї.
Потім ще один.
І тихо сказав:
— Я не знаю.
Софія підняла очі.
У них блищали сльози.
— Але він же мене любив…
Це прозвучало не як запитання.
Швидше як надія.
Адріан м'яко відповів:
— Думаю, любив.
— Тоді чому?
Вона ледве стримувала сльози.
— Чому він не прийшов? Чому не шукав мене? Чому мене ніхто не забрав?
Останні слова прозвучали майже пошепки.
І саме вони розбили йому серце.
Він бачив перед собою не загадкову спадкоємицю старовинного роду.
Не леді.
А просто дівчину.
Яка все життя хотіла знати, чому залишилася сама.
Адріан кілька секунд мовчав.
Потім дуже обережно сказав:
— Іноді дорослі роблять речі, які дітям неможливо зрозуміти.
Софія похитала головою.
Сльоза скотилася по щоці.
— Я не хочу бути загадкою… Я просто хотіла мати маму й тата…
Її голос затремтів.
І наступної миті Адріан більше не думав.
Він просто обійняв її.
Міцно.
Дуже обережно.
Софія завмерла.
А потім тихо заплакала.
Уткнулася обличчям йому в плече.
І вперше за багато років дозволила собі не бути сильною.
Адріан нічого не говорив.
Лише стояв поруч.
І чомусь думав лише про одне:
Я дуже хочу, щоб вона знайшла всі відповіді.
Над ними тихо мерехтіли ліхтарики.
А таємний сад, який так довго нікого не впускав…
цього вечора став місцем, де одна дівчина вперше поділилася своїм найболючішим запитанням.
Софія ще кілька хвилин стояла в обіймах Адріана.
Поступово сльози стихли.
Ніч стала ще прохолоднішою.
Десь далеко почувся тихий плюскіт води об берег озера.
Вона повільно відступила.
Очі були трохи червоні.
— Вибач… — тихо сказала вона.
Адріан насупився.
— За що?
Софія невпевнено усміхнулася.
— За все. За сльози. За дивні запитання. За те, що я сьогодні то сміюся, то плачу.
Він кілька секунд дивився на неї.
Потім ледь усміхнувся.
— Мені здається, після всього, що ти дізналася, ти маєш право і сміятися, і плакати.
Софія тихо засміялася.
Вона подивилася на таємний сад.
На маленькі ліхтарики.
На старий фонтан.
— Тут так красиво…
— Так.
— Наче це місце знало, що ми прийдемо.
Адріан перевів погляд на сад.
— Можливо, і знало.
Вона подивилася на нього.
— Ти завжди так дивно відповідаєш?
Він усміхнувся.
— Іноді.
Софія похитала головою.
І вперше за вечір щиро усміхнулася.
Запала тиша.
Прохолодний вітерець знову змусив її сильніше загорнутися в плед.
Адріан одразу помітив це.
— Замерзла?
— Трішки.
Він подивився на небо.
— Нам час повертатися.
Софія зітхнула.
— Уже?
— Уже.
Вона ще раз озирнулася.
Наче не хотіла йти.
Але потім кивнула.
— Добре.
Вони повільно рушили стежкою до вілли.
Цього разу ніхто не поспішав.
Під ногами тихо шаруділо листя.
Навколо стояла нічна тиша.
Софія раптом сказала:
— Дякую.
— За що?
Вона задумалася.
Потім усміхнулася.
— За те, що пішов зі мною.
Адріан подивився на неї.
— Я ж твій дворецький.
Вона тихо засміялася.
— Не тільки тому.
Він нічого не відповів.
Лише ледь усміхнувся.
Попереду вже виднілася вілла.
У кількох вікнах ще горіло світло.
Вона була такою затишною.
Такою теплою.
І раптом Софія зрозуміла…
що хоче повернутися саме туди.
До цих людей.
До цих дивних розмов.
До листів.
До таємниць.
Додому.
Вона різко зупинилася.
Адріан теж.
— Що таке?
Софія повільно підняла очі на віллу.
І дуже тихо сказала:
— Це дивно…
— Що саме?
Вона усміхнулася.
Трохи розгублено.
Трохи щасливо.
— Але мені здається… я вже не хочу звідси їхати.
Запала тиша.
Адріан подивився на неї.
Потім на віллу.
І знову на неї.
У його очах з'явилася тепла усмішка.
— Тоді не їдь.
Софія подивилася на нього.
Нічний вітер трохи розвівав її волосся.
І вперше за багато років вона відчула щось дуже просте.
Спокій.
Вона усміхнулася.
— Добре.
Вони разом піднялися сходами.
Відчинили двері.
І вілла зустріла їх теплим світлом.
Наче весь цей час чекала на їхнє повернення
