Спочатку:
На сторінку книги
*Рідний світ. День -2. Ранок*
— Ще один? — здивувався Айвін, дивлячись на чергового карася. Цей був більший за попереднього. Так, він все ще був невеликим за розміром, проте риба була товстенькою, вочевидь, смачною та жирною — тут такі полюбляють.
Кинувши ще живу здобич до вже мертвих риб, юнак знов розвернувся до казанка, в якому ще горів вогонь. Хлопець хотів зігріти руки та тіло, зрештою, вода в ополонці була крижаною. Та гидкий одяг наскрізь продувався вітром, тому на яке-небудь особливе тепло юнак не розраховував. Тут, на озері, найважче за все — витримати мороз, бо вітер тут найсильніший. У лісі — він "розбивається" об дерева, стає повільнішим і вже не таким лютим. У селі — багато місць, де вітер взагалі не дістає, бо стіна чиєїсь домівки чи хліву повністю блокує вітер. А от на озері сховатись нема де...
"Ну рибу я продам... Одну батькам занесу, мені потрібно повернутись! Бо у хліві припасів надовго не вистачить...", — подумав Айвін.
— Цікаво... — промовив хлопець, дивлячись у вогонь. — А от мені виповниться вісімнадцять... Де шукати роботу? Та й батьки, напевно, виженуть... Ну добре, до літа я ще протримаюсь, а потім... Пішки йти до міста чи шукати попутну автівку?
*Новий світ. День 1. Ранок*
— Ось! — промовила Яшма, вказуючи на довгу одноповерхову будівлю.
Стіни, що більше нагадували частокіл, були виконані з колод, а дах — з дошок та соломи. Невеликі вікна, крізь які можна було побачити численні столи й лави. Тепло, запах напоїв та їжі — всередині, вочевидь, готувалося багато чого смачного. Тихий гомін, що доходив до хлопця крізь стіни, підказував, що це за місце.
— Наше село користується деяким попитом, тут часто бувають торговці та мандрівники, тож роботи у трактирі вистачає! — посміхнулася дівчина.
— Отакої, — заворожено проговорив юнак, дивлячись на будівлю.
— Ага, — кивнула Яшма, — я тут до середини дня точно. А там, якщо відвідувачів буде не так вже й багато — дід Ларс відпускає мене!
— Дід Ларс? — перепитав юнак.
— Ага, дід Ларс та баба Астрід — вони доглядають за мною, — стримано відповіла дівчина і відвела погляд від очей хлопця. — Я... Не місцева, ну, народилася не тут! Та коли я починала тут жити — саме вони мене прихистили, взяли до себе... У них дітей не залишилось, тож вони ставляться до мене як до своєї онучки. Це вони так говорят, я нічого не вигадувала!
— Я і не сперечався... — трохи розгубився Айвін.
— Та хто тебе знає — може ти ще й подумаєш чого! — знов повернулася до звичного стану Яшма. — Тобі ж вистачило розуму підглядати за нами!
— Припини! — обурився юнак, але це тільки насмішило дівчину.
— Добре-добре! — жартівливо піддалась Яшма і, граційно розвернувшись, повернулася обличчям до трактиру. — Ходімо! — промовила вона і пішла до дверей.
Всередині усе мало не менш значущий вигляд. Айвін, що ріс на залишках колишньої цивілізації, де бачив тільки старі й криві хатинки, був у захваті від того, що хтось зміг побудувати таку чудову будівлю та ще й з колод. Юнак бачив, як між стовбурами виднілася чи то глина, чи то якесь інше ущільнення. Він, навчений життям, одразу прикинув у голові те, наскільки гарною ця хата була б взимку, коли морози оточать усе навколо, а вітер так і буде битися у стіни й двері, шукаючи собі шлях всередину. Єдина проблема — розміри. Щоб протопити таку хату — потрібно буде багато дров. Та дивлячись на те, скільки тут усього було і яких розмірів був камін — про це тут, вочевидь, не хвилювалися.
— О, онучка! — посміхнувся старий дід, що ганчіркою натирав високий дерев'яний кухоль. — Довго тебе не було!
Невисокий але міцно зібраний дід, своїми сухими сильними руками натирав дерево так, наче хотів побачити у ньому своє відображення. Його старі очі дивилися на дівчину з гордістю, було видно, що цей чоловік ще відчуває власні сили й бачить результат своєї праці, що втілені у Яшмі. Його рота не було видно за довгою сивою бородою, та й без цього було зрозуміло, що той посміхався. На його голові не було жодної волосинки, а грубу шкіру той ховав під банданою — звичайною зеленуватою ганчіркою, яку він пов'язав вузлом ззаду.
Зайшовши, Яшма щиро посміхнулась названим родичам. Дід стояв за невеликою барною стійкою, на якій було кілька невеличких діжок та чисті кухлі. А також там був довгий темний фартух, який дівчина миттєво вхопила і пов'язала на себе.
— А це з тобою хто? — запитав дід, перевівши погляд на юнака. Коли його погляд зустрівся з поглядом Айвіна, той вже не відчув того тепла та тих радощів, які дід відчував, коли дивився на Яшму.
— Вітаю, — інтуїтивно вклонився головою хлопець.
— Це — Айвін! Мандрівник, в якого нема місця, де він міг би зупинитися і куди б міг повернутися, — вказала рукою Яшма.
— О, онучко, я це чудово розумію! — промовив дід і трохи розслабився. — Ти голодний, Айвіне? — запитав трактирник у хлопця, але той лише ввічливо подякував і відмовився.
— Слухай, — тихо сказала Яшма, наблизившись до хлопця. — Якщо є бажання, можеш допомогти мені! Тоді я раніше звільнюся і зможу тобі показати ще багато гарних місць! Що думаєш, — із грайливою посмішкою запитала вона.
— Добре, давай, — кивнув Айвін.
Хлопець чудово розумів, що йому все одно нічого було тут робити. Зараз, коли усі розійшлися працювати, він отримав гарну можливість показати себе. Якщо він бажає тут залишитись, то йому потрібно буде також знайти собі справу та місце, де він зможе жити. Трактир був чудовим місцем, щоб хоча б почати звикати до цього місця.
— Дідусю, — промовила гучно Яшма, — можна Айвін попрацює сьогодні зі мною?
— Онучко, — вигукнув хтось збоку. — Як тобі не соромно змушувати гостя працювати?!
Це була невисока стара жінка, яку роки вже непогано так зігнули. Вона була вдягнена у довгу міцну сукню, а на її голові була пов'язана товста хустка, що зав'язана вузлом вперед. Вперши руки у боки, жінка дивилася на Яшму суворо, але у її очах все одно відчувалась безмежна любов до дівчини.
"Це баба Астрід, дружина трактирника і моя названа бабуся", — швидко кинула Яшма, щоб Айвін знав, хто до них звертається.
— Бабуся, — промовила дівчина. — А раптом Айвіну сподобається наше село? Що, якщо він забажає залишитися, якщо дізнається про це місце більше?!
— Ох ти, лисиця хитра, — посміхнулася стара жінка. — Завжди знайдеш, як вилізти із будь-якої ситуації!
— Ну а як же, бабусю! — трохи засоромилась Яшма і, посміхнувшись, потупила погляд. — Так можна чи ні?
— Ох, та хай же це гість і вирішує! Що ж ми, змушувати його будемо?! — знизала плечима Астрід.
— Я не проти, якщо я чимось зможу допомогти... — втрутився хлопець. — Що робити, ви тільки скажіть!
— Ну, юначе, зараз тільки ранок, і в нас зайнято усього лише дві кімнати, — промовив Ларс. — Але, якщо вже є таке сильне бажання, то можна дров нарубати. Запас ніколи не буде зайвим!
Айвін лише кивнув і попросив показати, де в них лежить колун та дрова. Дід махнув на двері, що вели у задній двір і хлопець, пройшовши за старим, вийшов на вулицю, що була огорожена невисоким парканом з гілок. Там лежало дві великі купи: купа дров та купа полін, які ще треба було розбити.
Дід дав хлопцю міцну сокиру і той, вставши біля широкої колоди, почав рубати дрова. Ларс, який так і вийшов з кухолем, ще якийсь час дивився на те, як працює хлопець, після чого подякував йому та, побажавши успіху, зайшов назад.
Айвін вже не вперше виконував подібну працю, тому він легко робив це. Кожен удар був чітким, кожне поліно рубалося майже з першого разу. Інколи, коли траплялися міцні частини, юнак, не висмикуючи колун, бив обухом по колоді і поліно само розліталося на дві частини.
Яшма, в цей час, прибиралася у трактирі, збирала брудну білизну, викладала нову. Скоро у трактирі почали прокидатися й виходити на сніданок люди. Дід Ларс наливав усім напої, дивився за порядком. А готувала усім баба Астрід, тож вже скоро, навіть до Айвіна доносились смачні запахи свіжої їжі та випічки.
"Цікаво, а чи зможу я тут залишитися? І що для цього знадобиться?", — думав юнак.
Це село, у порівнянні з його рідним селом — наче небо і земля. Там, де він народився, люди ніколи нічого не робили іншому за "дякую". Тільки, мабуть, якщо сім'ї вже сильно дружили, то могли б і допомогти одне одному. Але якщо хтось інший просив по допомогу — спершу завжди називалася ціна.
— Якби я це робив у рідному селі, — пробурмотів хлопець собі під ніс. — Я б спершу домовлявся би про те, що я отримаю... Та зараз... Ці люди й нагодували, і допомогли. І ще й на обід покликали... Потрібно відповісти їм, не так вже й часто мені хтось робив добро!
— З ким ти говориш? — почувся раптом голос дівчини.
Хлопець підняв погляд і побачив, що з невеличкого вікна, що виходить на заднє подвір'я, стирчить голова Яшми, що, склавши руки під підборіддям, дивиться на те, як він працює.
— Та так, — махнув колуном хлопець. — Минуле згадую!
— Спогади приємні? — посміхнулася вона, уявляючи щось у своїй голові.
— Не дуже, — знизав плечима Айвін.
— Тоді не згадуй! Мені допомагає...
— Яшмо! — почувся гучний та грізний голос бабці Астрід.
— Ой, мені вже час! — ніяково промовила Яшма і, розвернулась до хати. — Йду, бабусю!
