Спочатку:
На сторінку книги
*Новий світ. День 1. Ранок*
— То... — промовив Калеб обережно. — Як ти кажеш, познайомився з дівчатами?
Кремезний чоловік сидів на чолі стола й дивився на Айвіна, що був ледь не на іншому його кінці. Перед чоловіком стояла невеличка тарілка, на якій було трохи їжі — цим цього велетня точно не нагодувати. Але Калебу зараз і не була цікава їжа. Чоловік спершу хотів дізнатись, що за нове обличчя сидить у його домі та чого його дружина взагалі привела цього хлопця.
— Він підглядав за нами, поки ми милися! — із посмішкою промовила Яшма, заїдаючи сказане ложкою каші з м'ясом.
— Що?! — заревів Калеб і почав підійматись зі свого місця.
Грудями та животом він зачепив стіл, який одразу захитався разом з усім, що на ньому стояло. Айвін аж несвідомо пригнувся, зараз він більше нагадував собаку, яка пригинає голову, коли бачить, що її господар йде бити її за провину. Усі присутні, хто сидів за столом, миттєво подивились на юнака. І тільки Хейльга з Лайлою дивилися на Яшму, не вірячи у те, що вона дійсно це сказала. Хельга, покрутивши пальцем біля скроні, натякнула Яшмі на те, хто вона.
— За моєю Хельгою підглядав?! — ричав Калеб, стискаючи металеву ложку так, що на ній, здавалося, вже мали б залишитися відбитки від його пальців. — За Лайлою підглядав?! Та я тобі зараз!
— Тихіше, любий, прошу тебе! — поклала Хельга обидві руки на велику руку чоловіка. М'який дотик рідної дружини трохи заспокоїв чоловіка, але гнів у його серці досі палав.
— Так, батьку, будь ласка, — обережно промовила Лайла. — Там просто непорозуміння вийшло! Не гнівайся!
Почувши голос дівчат, чоловік замовк. Якийсь час він ще постояв, важко дивлячись на Айвіна, але потім шумно зітхнув і сів назад на своє місце. Постукуючи пальцями по товстій стільниці, чоловік наче намагався зрозуміти, що йому слід було робити далі. Тіріон та Моллі, як гості, які взагалі не розуміли, що відбувається, дивилися то на Калеба, то на Айвіна. Втім, юнак помітив, що дівчина якось відсахнулася від нього, наче боячись за власну честь. А от Тіріон почав дивитись більш уважно, наче сокіл, що помітив здобич. Калеб ще раз кинув важкий погляд на хлопця, після чого зітхнув ще раз. Хельга вже ледь не до кістки загладила йому руку, тож він трохи заспокоївся. Втім, чоловік все ще бажав дізнатись подробиці.
— Ну... — промовив велетень. — Тоді розповідайте, що у вас сталося!
Після цих слів, Хельга та Лайла полегшено зітхнули. Яшма, в свою чергу, тільки посміхнулася, сховавши цей жест під вигляд того, що п'є воду, що була в дерев'яній чашці поруч.
— Любий, цей хлопець, як він сам сказав, сирота, що блукала тут світом. Я впевнена, що він і не підглядав за нами, а просто справді хотів дізнатись, що це за село! — м'яко промовила Хельга, посміхаючись чоловіку.
— Так, батьку, — обережно доєдналася Лайла, не бажаючи перебивати Хельгу. — Подивися на нього — він такий худий!
— І як його тільки вітром не зносить?! — із посмішкою, втрутилася у розмову Яшма. Підперши голову, вона дивилася на Айвіна, наче хотіла побачити його реакцію на її слова.
— Ну... — хмикнув чоловік. — І звідки ти прийшов?!
"І що йому відповісти? — подумав Айвін. — Назвати реальне село, чи вигадати? Ні, якщо збрехати, то можна потім буде вскочити у халепу. До того ж, легенди в мене все ще немає, а ліпити щось на ходу — кепська справа! Цей велетень так на мене дивиться, він буде кожне моє слово перевіряти!"
— Здалеку, — промовив юнак, боячись знов викликати гнів у чоловіка. — Мале село, що з усіх боків було оточене густим лісом...
— Це далеко? — запитав Калеб.
— Не знаю, — чесно відповів хлопець, що дійсно не знав, куди поділося його рідне село. — Йшов я довго...
— І чого ж ти за жінками підглядав?! Невже так не міг вийти та запитати? — голос велетня вже був не злим, скоріше ображеним на те, що його дружину хтось, окрім нього, побачив без одягу. Проте у його очах вже не було тієї злоби, там вже виднілося співчуття до важкої долі хлопця.
— Я... — спробував відповісти щось юнак, який раптом також збагнув те, що міг би зробити усе нормально і без конфліктів. Він і справді міг би просто спуститись до дівчат чи покликати їх з верхнього озера, але він вирішив, що ліпше буде це зробити потаємно. — Я не знаю... Пробачте мене ще раз, я не хотів нікого соромити, — опустив погляд хлопець.
— Ну, ми хоч сподобалися тобі? — запитала Яшма. Вона розмовляла всміхаючись, а тому неможливо було зрозуміти, жартує вона чи говорить те, що думає.
"Яшмо!", — одночасно промовили Хельга, Лайла та Моллі.
— Краще розкажи про себе! — спробувала змінити тему Лайла. — Я, наприклад, чудово тебе розумію, я також сирота! Хельга та Калеб прийняли мене як рідну доньку, коли я прийшла у це село, тож тепер я живу із ними, допомагаю. Ми усі тут як одна велика родина!
"Ого! — подумки здивувався хлопець. — Вона так сміливо про подібне говорить. Сильна дівчина, нічого не скажеш!"
— Ну... я...
*Рідний світ. День -2. Ранок.*
Щука вже померла і вкрилась памороззю. Карась також ось-ось мав би узятися кригою. А хлопець сидів і грівся біля казанка, під яким повільно вже почала танути крига. Ранок у їхньому селі — не менш важкий, ніж ночі. Так, вночі у цьому місці краще не блукати — були вже випадки, коли на смітниках зустрічалися вовки та дикі лисиці. Втім, хлопець ще чув історії, що у цьому місці ще й ведмеді блукати могли.
Зрештою, їжа тут — найцінніший ресурс після тепла. Та якщо людину грів вогонь, то от звірі зігрівалися від хутра та жиру. А щоб хутро росло нормальним, а жир зігрівав органи, потрібно було їсти — тому, у найлютіші морози, люди боялися покидати власні оселі. Навіть собак забирали до хати, бо вже були випадки, коли вночі реве хуртовина, а зранку господарі знаходили лише закривавлений нашийник, який прив'язано до буди!
Хтось у селі мав рушницю — вагомий аргумент тут. Втім, подібні речі використовувалися лише для полювання і тільки на певну дичину. Вбити тварину у селі — все одно, що запросити пів лісу до людей. Запах крові та м'яса почують усі хижаки і птахи, тому вбивством тут займалися виключно за межами Неназваного. Так, мороз швидко прибивав усі запахи, робив м'ясо міцним як камінь, зупиняв розклад тіла — та дикий ведмідь за кілометр почує запах чогось мертвого і прийде за здобиччю.
Враховуючи те, що ведмеді у цьому місці, зазвичай, зимою залягають у сплячку, зустріч із подібним хижаком у цю пору року, нічим гарним не закінчиться — адже це буде стовідсотково голодний звір. І такому вже буде байдуже на усі небезпеки — аби тільки втамувати шалений і нестримний голод. Вовки також заходили у село. Айвін бачив на власні очі кілька разів, що посеред ночі, у м'якому сяйві місяця, по білій ковдрі снігу блукають чорні голодні собаки. Так, ці, на відміну від ведмедя, одразу не кинуться. Але якщо вовк буде голодним — він також може піти у бій навіть із людиною.
Тільки лисиці, що забрідають інколи сюди, ще ніколи не нападали на дорослих людей. Одного разу, за життя юнака, була тільки новина про те, що лисиця покусала дитину. Та це була більше проблема батьків, а не тварини, що не дивилися за власними дітьми. Дід Хорунд завжди казав, щоб Айвін ніколи не наближався до небезпечних звірів, хоча й обіцяв, що колись навчить його навичкам полювання. Окрім хижаків, цей ліс ще повнився різними птахами — від ворони до куріпки. А ще були й олені, на яких також можна було полювати.
Втім, жарти закінчувались, якщо замість оленя, зустрічався лось. Ось цей "гість" вже не дуже цінував жарти та спроби гри з ним. Айвін усього лише один раз бачив лося, точніше його сліди. Колись хлопець блукав по лісу, шукаючи собі щось корисне, як побачив, що на стовбурах дерев, місцями, була відсутня кора, наче її хтось навмисно здер. Хлопець тоді не надав цьому уваги, але коли той згадав це у розмові з дідом Хорундом — ось тоді дід і пояснив юнаку, як сильно тому пощастило.
Лось — далеко не безвинна тваринка, як олень, який, почувши небезпеку, одразу втече. Лось буде до останнього стояти стіною — після чого попре вперед, на ворога. Сил у цього "танка природи" буде не менше ніж у ведмедя, а от лиха він може і більше наробити. Бо удар лося — все одно, наче під машину стрибнути. Старий лісник розповідав, що ще за часів його молодості був випадок, коли лось напав на якогось лісоруба. Тварина переламала бідолашній жертві усі кістки, а мертве тіло забила копитами ледь не у самісіньку землю. Покійника ховали у закритій труні, бо далеко не кожен міг би побачити те, що залишилось від того, що колись було людиною.
Раптом Айвін побачив, що до озера прийшла дівчина — Олена. Звичайна дівчина, яка була одного віку з хлопцем. Юнак бачив її вже не один раз, адже у селі усі про всіх знають та усі одне у одного на виду. Олена була вдягнена у теплу рожеву куртку, товсті штани з вовни, а на голові була гарна шапка, що точно не пропустить мороз. Порівняти її з Айвіном — все одно що порівняти чепурну королеву та селюка, що копирсається у багні зі свинями, а замість одягу використовує старі ганчірки, якими у трактирі мили підлогу.
Втім, Олена була... Людиною із чистим серцем. Принаймні Айвін так про неї думав. Дівчина завжди посміхалась, ніколи не дивилась на хлопця зверхньо, не тішила власну пиху тим, що вона з нормальної сім'ї, а у юнака два "клоуни" замість батьків, що, коли нажеруться, показують усьому селу такі фокуси, які якнайшвидше хочется забути. Побачивши хлопця неподалік, вона помахала йому рукою. Та коли вона побачила, що біля ніг парубка ще й дві риби — її подиву не було меж. Між ними було метрів двадцять, можливо трохи менше. Кричати, щоб хлопець точно її почув, на холоді — поганий задум, тому дівчина просто вказала рукою на рибу, а потім підняла великий палець вгору. Айвін підняв долонь і кивнув, дякуючи їй за добро.
"Ні, ми з нею — з різних світів! — подумав він. — Нам навіть нема про що поговорити! Вона вчиться, займається. Можливо, їй навіть вдастся покинути це жахливе місце... А я що... — розчаровувався юнак. — Що мені їй розповісти? Як правильно потопити сніг та потім з нього ж зробити суп? Чи як правильно вкладати сіно у спальний мішок, щоб він не коловся? Чи як домовитись зі старою бабкою про знижку, коли твоя родина цінує єдину річ — палену горілку?! Що ж, це буде проста розмова — ніяк!"
