Спочатку:
На сторінку книги
*Новий світ. День 1. Ранок*
— Ну, якось отак... — знизав плечима Айвін, не знаючи, що ще додати. — Якихось історій в мене не так щоб багато — я просто намагався вижити. Але якщо потрібно буде — я можу пів дня розповідати, яку хвою ліпше обрати для чаю та як її краще обробити!
— Чай? — запитала Яшма. — Що це таке? Це смачне? — сипала вона запитання. — І чому його п'ють з ялиновими гілками?! Може ти ще шишки гризеш, поки ніхто не бачить? — легко жартувала вона з юнаком.
— Не звертай на неї уваги, — закотила очі Хельга.
Айвін розповів свою історію. Звичайно, що він промовчав про батьків, про село, про діда Хорунда — про усі подробиці, які стосувалися його рідного світу. Хлопець лише передавав загальними словами той досвід виживання, який він отримав за життя. Втім, на диво юнака, усі присутні до цього поставилися нормально — ніхто, окрім, звичайно, Яшми, не сміявся з нього. Тільки Лайла чогось сиділа засмучена.
Калеб, який ще нещодавно хотів забити хлопця у дерев'яну підлогу, як молот забиває цвях, зараз сидів і не знав, що сказати. Його гнів дуже швидко змінився на милість. Чоловікові було шкода хлопця, якому випало стільки проблем та невзгод на його молоді роки. Хотілося щось зробити для нього, щось корисне! От тільки нічого не спадало на думку!
— Я Тіріон! — промовив чоловік із довгим волоссям. — Моя стихія ліс і наш — я знаю як свої п'ять пальців!
Із цими словами, той підняв руку у лікті, показуючи свою долоню. З його обличчя не сходила посмішка, він говорив з хлопцем на рівних і ніяк не принижував і не винагороджував його своєю увагою. Їжі в його тарілці залишилось не так вже й багато, тож він міг дозволити собі поговорити. Моллі, що сиділа поруч, посміхнулася, коли почула, що Тіріон розповідає про себе.
— Якщо забажаєш, то можу показати тобі наш ліс — місце неймовірне! Якщо знати правильні шляхи — то цей ліс і прогодує, і дичину дасть! — пояснив Тіріон.
Айвін кивав і прислухався. Досвід підказував, що подібні знання завжди допоможуть. Втім, юнак також зрозумів, що якщо посвариться — у лісі він нормально не сховається. Якщо те, що говорив цей чоловік, правда — то він знайде хлопця за кілька годин. Айвін і сам би міг так орієнтуватись у своєму рідному світі — але він був не у своєму світі. А цей ліс, хоч і нагадував старий, але також, скоріш за все, відрізнявся.
— Я Моллі, — посміхнулася дівчина, коли закінчив чоловік. — Живу з батьками, допомагаю їм. Якихось таких навичок як у Тіріона в мене немає, але... Все одно, якщо буде якесь питання — я з радістю підкажу, якщо буду знати відповідь!
— Ну що ж... — зітхнув Калеб. — Я Калеб. Це, — вказав він на Хельгу, — моя дружина, Хельга. А маленька Лайла — нам за доньку. Хоч вона і не рідна по крові, але від цього ми її любимо не менше!
— У вас такий великий будинок! — промовив Айвін, роздивляючись велику кімнату, що і була першим поверхом.
— Так, — кивнув чоловік. — Хоч ми усі і працюємо у полі, але також тримаємо крамницю — невеличка сімейна справа, яка ще від мого батька мені дісталась.
— Зрозуміло... — зачаровано сказав юнак, роздивляючись полички, які були заповнені різними речами. Спершу юнак подумав, що це усе — речі для побуту. Та придивившись, помітив, що це справді були товари. Он, тільки одних товкачів зі ступками стояли чотири штуки на полиці.
— Добре, — ляснув долонями чоловік, підіймаючись. — Час працювати, тому...
— Так, любий, йди, — посміхнулася Хельга і також піднялась зі свого місця. — Я приберу тут і прийду до тебе.
— Добре, — кивнув Калеб. — Тоді, Айвін, не знаю... Подивись на наше село, на наш ліс, не знаю... Якщо не підеш далі, вважай, що ми запрошуємо тебе і на обід! І інші хай приходять!
Із цими словами, чоловік залишив стіл і, знявши капелюх із соломи з гачка на стіні, вийшов з хати. Хельга та Лайла, піднявшись, почали збирати брудний посуд. Тіріон та Моллі, подякувавши, пообіцяли також віддячити за такий смачний сніданок. Хельга, як справжня господиня, лише посміхнулася та махнула рукою, сказавши, що в цьому немає жодної потреби, що вони все одно усі живуть як одна велика родина. Яшма, потягнувшись, також подякувала за їжу та пообіцяла, що принесе щось гарне наступного разу.
А Айвін, в свою чергу, не встигнувши доїсти, швиденько закинув до рота залишки смачної каші з м'ясом та заткнув усе залишками хліба. Лайла, помітивши це, лише посміхнулася і заспокоїла хлопця, сказавши, що у нього ніхто їжу відбирати не буде. Парубок, дивлячись на те, як усі злагоджено та чемно поводять себе одне з одним, ледь не пустив сльозу. Навіть дивитися на це — було неймовірно приємно. Хлопець, який усе життя прожив під сварками та бійками батьків, зараз дивився на те, як люди, що жили у різних домівках та у різних сім'ях, поводили себе одне з одним як одна справжня родина. Щось дрібне вкололо його серце — захотілося, щоб цей сніданок ніколи не закінчувався, щоб ніхто не розходився. Айвіну захотілося доєднатися, стати частиною усього цього.
— Давайте я допоможу з посудом! — запропонував парубок, бажаючи подякувати за таку смачну страву.
Хельга, що досі розмовляла з Тіріоном, Моллі та Яшмою, а також Лайла, що збирала посуд, — усі різко озирнулися на юнака. Кремезна жінка так м'яко посміхнулася, почувши це, але все одно — відмовила йому, сказавши, що гості у їхній домівці не працюють. Помітивши, що Айвін від цього засмутився, вона кивнула Яшмі на парубка і попросила її показати їхнє село. Яшма, наче тільки і чекаючи цього, широко посміхнулася. Поглянувши на Айвіна, вона тільки і сказала: "Ходімо!".
Вийшовши, вона повела хлопця широкими вуличками. Між домами було багато місця — могли і дві "газелі" проїхати спокійно, що вже говорити про звичайні дерев'яні вози. Село вже також прокинулося і ставало до роботи. Чоловіки та жінки йшли у поле, дорослі діти носили воду, поралися із хатніми справами, доглядали худобу. Яшма йшла й розказувала якісь загальні речі, які Айвін одразу ж забував — хто де живе та кого як звати — це можна запам'ятати тільки тоді, коли сам довго проживеш у цьому місці.
"Не вірю! — думав хлопець, дивлячись туди, куди вказувала дівчина. — Просто не можу повірити! Що це?! Я ніколи такого не бачив! Люди як люди, не звірі, не ходять похмурі! Наче вони всі — одна велика родина. Хельга та Калеб, — пригадав юнак. — За Хельгою я "підглядав", а Калеб... Його дружину побачив оголеною хтось інший. Але вони не побили мене, не вигнали, а навпаки — покликали за свій стіл і так смачно нагодували! Просто не вірю!"
Несвідомо зупинившись, юнак подивився на власні руки. Він очікував, що зараз знов побачить почервоніння, відчує "укуси" холоду. Але ні — звичайні руки зі звичайною шкірою. Ані холоду, ані чогось іншого.
— Чого стоїмо? — підійшла раптом Яшма і також подивилась на руки хлопця. — Чекаєш, поки пролетить пташка та знесе яйце тобі? Так можна у сусідів попросити!
— Жартуєш?! — здивувався хлопець, що не міг повірити у подібне. У його селі за кожне яйце потрібно було щось дати натомість.
— Ні, — знизала плечами дівчина і, зробивши спиною кілька кроків вперед, кинула погляд кудись у сторону. — Від одного яйця ніхто не схудне! Тут так усі живуть — сьогодні я тобі яйце, завтра ти мені кілька бульб на суп!
"Не вірю!", — подумав хлопець, знов подивившись на власні руки. Стиснувши кулаки, юнак ще раз пересвідчився у тому, що не спить.
— Слухай... — невпевнено промовив Айвін. — Може це тобі здасться дивним, але... Можна торкнутися твоєї руки?
Дівчина підійшла і підняла руку в лікті. Ще трохи, і вона могла б доторкнутися до власного плеча. Не розуміючи натяках, хлопець зробив так само, як тієї ж миті, дівчина, счепивши їхні пальці, взяла його руку. М'яка й приємна на дотик шкіра віддавала у його жорстку долоню теплом та ніжністю. Різницю між жіночою та чоловічою рукою хлопець відчув миттєво. Тепер він точно був впевнений у тому, що усе навколо — реальність.
— Ну? — з легким викликом запитала Яшма і підняла одну брову. — Задоволений? Чи після того, що було на озері, ти мене ще десь хочеш торкнутися? — її очі дивилися просто в очі Айвіна, а посмішка, одночасно, і провокувала на щось, і жартувала.
— Я ж казав, що не підглядав! — забрав руку юнак, відвівши погляд. Дівчина йому повірила, але їй, вочевидь, було приємно дражнити парубка.
*Рідний світ. День -2. Ранок*
— Допомогти тобі? — запитав хлопець, коли вітер на озері трохи притих. Втім, хоч він і не кричав, але Олена його почула.
Дівчина прийшла до озера щоб набрати воду. Нічна хуртовина непогано так намела снігу, створивши замети, що заввишки були ледь не по коліна. Дівчина не була досить високою, тож деякі сніжні пагорби їй були майже по пояс. Хлопцю хотілося якось їй допомогти, бо Айвін сам знав, наскільки важко продиратися сніговими заметами. Та дівчина, озирнувшись, щиро посміхнулася і помахала рукою, відмовляючись від пропозиції.
— Я повернусь власними слідами, — кивнула вона і, взявши два дерев'яних відра з водою, пішла назад до села.
"Завжди життєрадісна, завжди посміхається... Цікаво, вона така за своєю природою, чи в неї план є, як залишити це місце! Хоча, а що мені... Куди мені подітися? Тут, хоча б, виповнилося б повноліття, там вже можна було б хоча б жити по-людськи! Добре... Це вже скоро буде!", — думав хлопець.
— Ой! — підстрибнув на місці Айвін. За роздумами, той взагалі забув, навіщо він сюди прийшов. Коли він озирнувся, то помітив, що позаду тремтіла вудка — нова риба вже на гачку.
