Раді Вас бачити!

Розділ 33

«Вона побачила виворіт його життя, і цей бруд уже в’ївся в її тонку шкіру.»

Роздуми Северина Л.

Дівчина прислухалася. У квартирі панувала напружена тиша, яку розрізали лише приглушені голоси з кухні та різкий дзвін скла. Звісно Северин не піде, поки не переконається, що Юліана впорядку. Софія рушила темним коридором, та в міру того, як голоси набирали сили — її кроки ставали повільнішими. Нарешті вона завмерла, майже не дихаючи, втиснувшись у стіну.

— Думаєш, за Фурсою хтось стоїть? Це він злив інфу про товар? — голос Влада звучав глухо, майже нечутно.

— Ні. Цей мент надто ідейний для таких ігор, — почувся крижаний голос Северина. Було чутно, як він знову клацнув запальничкою. — Насторожує інше. Хто б за цим не стояв, ціллю був зовсім не я.

«Господи, про що вони?» — промайнуло в голові Софії. Серце калатало десь у горлі. Це не була просто сварка чи невдалий рейд. Це була велика гра, де Юліана стала випадковою фігурою на дошці.

Те, про що брати говорили далі, явно не призначалося для чужих вух. Але Софія вже не могла відступити. Їй потрібна була правда, навіть якщо ця правда виявиться кулею в лоб для їхнього спокійного майбутнього.

— А що Біс?

— Дещо розкопав. Завтра будуть деталі. Це все ж таки його ресторан, і якби Фурса... — Северин стишив голос до ледь чутного вібрування, так що Софія, як не втискалася у стіну, не змогла розібрати жодного звуку.

Їй здалося, що розмова заглухла, і вона вже збиралася вийти зі свого укриття, коли раптово заговорив Влад:

— Север, батько, звісно, буде проти, але якби я міг втрутитися...

— Ні, — відрізав Северин. Занадто різко, з тим самим металом у голосі, який не допускав заперечень. — У тебе весілля за три дні. Насолоджуйся новим життям, брате. І... — Левицький замовк, а Софія вся перетворилася на слух, затамувавши подих. — Чекай.

Дівчина не встигла навіть відсахнутися, коли з-за кута прямо на неї вийшов Северин. Його очі знову нагадували холодну ртуть.

— А тебе в дитинстві не вчили, що пхати носа в розмови дорослих — це шкідливо для здоров'я?

— Тьху ти, налякав, дідько б тебе взяв! — видихнула Софія і, грубо відштовхнувши чоловіка плечем, пройшла на кухню.

— Я ж ще навіть не намагався лякати, — усміхнувся Северин, і ця посмішка була гострою, як лезо бритви.

Софія підійшла до Влада, з подивом відзначаючи, що той навіть не помітив її появи. Він стояв нерухомо біля кухонної стійки, втупившись у порожню чарку, яку крутив у пальцях. Цей застиглий погляд насторожував — Соня ніколи не бачила його таким вибитим із колії. Невже те, що розповів Северин, було настільки паскудним?

Вона поклала долоню поверх його руки, зупиняючи цю безглузду метушню зі склом. Влад здригнувся, приходячи до тями. Він підняв голову, вимушено всміхнувся і притягнув її до себе, зариваючись пальцями в її руде волосся. Поцілував у чоло, намагаючись змити напругу вечора.

— Ти як, руда? — запитав він, заглядаючи їй в очі, і вона нарешті впізнала в ньому свого Влада, того, за ким була готова йти навіть у будь-яке пекло.

— Ненавиджу це прізвисько, ти ж знаєш. Зі мною все гаразд, це ви якісь притрушені сьогодні. Шушукаєтеся по кутках, наче змовники.

— Як Юліана? — пролунало за її спиною.

Северин стояв у дверях, схрестивши руки на грудях.

— Спить, — відрізала Соня.

Вона намагалася вкласти в це одне слово стільки отрути, щоб воно прозвучало як: «не твоє собаче діло».

— І? — Северин чекав на деталі, не рухаючись із місця.

Його масивна постать, здавалося, поглинала все світло на кухні, заповнюючи простір важкою енергією. Софія подумки хмикнула — мабуть, так він дивиться, коли хоче одним поглядом прибити своїх ворогів до підлоги, але з Нагірною цей номер не пройде. Його грубі замашки на неї не діяли. Нехай тільки спробує ще раз заламати їй руку — вона знайде, чим відповісти.

— Що «і»? Спить. Тобі потрібен детальний звіт про фази її сну?

Її очі переможно блиснули, коли Северин роздратовано піджав губи. Він ніяк не прокоментував її тон — зрозумів, що в цю гру можна грати удвох. А що він хотів почути? Командувати парадом тут він не буде.

— Добре. Я пішов. — Кивнувши обом, він підхопив свій піджак. Вже біля виходу обернувся: — Я вранці наберу. Перекажи Юліані... хоча ні, не треба. До завтра. Не проводжайте.

Коли за Левицьким зачинилися важкі двері, Софія повернулася до нареченого:

— І що це було? У вас якісь проблеми, Владе? Що сталося в ресторані після того, як ми поїхали?

— Та так, порожні балачки. Северин розбереться, — Влад відставив порожню склянку, його пальці нервово барабанили по стільниці.

— Твій брат — справжній грубіян і дикун, — Софія підійшла ближче, схрестивши руки на грудях.

— У нього було важке дитинство, — Влад байдуже знизав плечима.

— Невже йому діставалися дерев’яні іграшки, прибиті до підлоги? — хмикнула дівчина, намагаючись розрядити атмосферу, хоча в очах все ще стояло роздерте атласне лахміття.

— Ні, — Влад перехопив її за талію, жорстко притягуючи до себе. — Просто в нього складний характер. Він не вміє інакше.

— Він деспот із манією величі, — відрізала вона, впираючись долонями в його груди.

— Буває й таке. Северин звик тримати все під контролем. Він до божевілля переймається тими, хто йому дорогий, але робить це так, наче випалює навколо них пустелю. Це не його провина. Батько викував його таким, а коли померла мати, життя в нашому домі стало для нього нестерпним.

— А ти? — Софія підняла на нього очі, вивчаючи різкі риси обличчя. — Ти ж не став таким. Батько... він вас бив?

— Северину діставалося регулярно. А я... — Влад на мить замовк, його хватка на її талії стала міцнішою. — Я був просто молодшим сином. Тим, на кого не покладали надій, а отже — не ламали хребет.

— Приємного мало, — прошепотіла вона, відчуваючи, як серце Влада б’ється в унісон з її власним.

— Дивлячись з якого боку глянути, — він задумливо провів носом по її скроні. — То Юліана спить кажеш?

— Угу, — мугикнула Софія, замислившись над почутим.

Вона не одразу помітила, як пальці Влада спритно розв’язали пояс її шовкового халата. Тканина почала повільно сповзати вниз.

— Гей, ти що коїш? — вона спробувала відсторонитися, але він не дозволив.

— Хіба не ясно? Хочу тебе, — прошепотів він, обпікаючи шию гарячим диханням.

Він втиснувся губами в ніжну шкіру під вухом, припускаючи тонку тканину з її плечей.

— Владе, облиш... у нас гості, — Софія зробила кволу спробу зупинитися, хоча по тілу вже прокотилася знайома хвиля збудження.

— Ти ж сама сказала — Юліана спить. Нам ніхто не завадить.

— Тоді пішли в спальню, — вона все ж відсторонилася на сантиметр, намагаючись потягнути його за руку до виходу з кухні.

— Ні. Хочу тут. Просто зараз, — безапеляційно кинув він, перехоплюючи її за стегна і притискаючи до краю столу. — Ти ж знаєш, як я кохаю тебе? Правда, руда?

— Не називай мене так! — вона вдавано обурилася, але в очах уже палахкотів вогонь.

— Знаєш чи ні? — наполягав він, впираючись своїм чолом у її.

— Знаю, — видихнула Софія, дозволяючи йому повільно стягувати з неї халат. — І я тебе кохаю. До нестями.

Тієї ночі Северин так і не заплющив очей. Він увірвався в кабінет у клубі брата, коли вже почало світати, і клацнув важким замком, відгороджуючись від усього світу. Вимкнув телефон, наче обірвав останній зв'язок із реальністю, дістав із шафи пляшку віскі і, вгативши повну склянку, розвалився в кріслі. Він пив розраховано, дозволяючи спирту випалювати залишки раціональності, поки думки не змішалися в брудний, хаотичний калейдоскоп.

І думав Левицький зовсім не про ментівський рейд. Йому було плювати на щура, який злив інфу про «товар». Перед очима, наче привид, стояло дівчисько, яке він покинув у Влада. Заплакана, скуйовджена, виснажена. Смертельно слабка — і від того ще більш бажана.

Вечір закінчився паскудно. Хоча такий бруд був для нього звичною справою — Северин навіть відчував азарт, спостерігаючи, як пси Фурси винюхують порожнечу. Але азарт зник, щойно він дізнався, що Юліана загриміла в камеру з його милості. Благо, потрібні зв'язки спрацювали швидше, ніж Фурса встиг роззявити пащу. Це коштувало йому послуги, яка пізніше вилізе боком, але Левицький завжди платив за рахунками. Без винятків.

А Юліана навіть не дала зазирнути собі в очі. Відсахнулася, щойно він сів поруч у салоні, наче від прокаженого. Тряслася, як у лихоманці, і йому довелося викрутити обігрів на повну, хоча в нього самого всередині все плавилося від люті. А потім — ці її безглузді закиди. Не побоялася ж кинути «залиш у спокої» прямо в обличчя людині, яка не знає слова «ні».

Тієї миті в нього наче біс вселився. Він не дав їй піти — перехопив, заламав, не даючи можливості на роздуми. Стиснув її обличчя так жорстко, що відчув, як клацнули її зуби, і змусив дивитися на себе. Знав, що їй боляче, знав, що вона на межі істерики, але навіть не подумав пом’якшити хватку. Навіщо? Коли все і так гранично ясно. Принаймні для нього.

Він хотів її дико, до ломоти в суглобах. Його збуджував її опір, ця дика новизна відчуттів, які він знаходив лише з нею. Але в результаті вона спить у чужому ліжку, а він тут — наодинці з порожньою пляшкою, і здається, вже викурив усе що було в пачці.

Цигарки скінчилися — Северин із люттю жбурнув порожню пачку в стіну. Смикнув пляшку, але й та відгукнулася лише сиплим, порожнім звуком випотрошеної здобичі.

— До біса все, — процідив він крізь зуби, випльовуючи гіркоту.

Чоловік важко відкинувся на шкіряну спинку крісла, наче на вівтар власної темряви. Розтер обличчя долонями, намагаючись змити липку втому нічного самокатування, і заплющив очі. Але темрява не принесла спокою — перед очима знову виникли дівочі сльози.

Северин терпіти не міг жіночого виття. Сльози — це тавро слабкості, дешевий спосіб виторгувати жалість до власного нікчемного «я». Бувають сльози від болю, від зламаних кісток, але не було нічого огиднішого за фальш. Йому завжди ставало нудотно, коли чергова лялька починала розпускати соплі, сподіваючись на знижку. Більшість цих страждань були постановкою, дешевим квитком, щоб отримати від нього щось натомість. І Юліана не стала винятком. Тільки він не міг дати їй бажане. І коли дівчина розплакалася, Левицький на мить розгубився.

Вона не заходилася в істериці, не волала на весь голос. Вона тихо скиглила, втиснувшись обличчям у його груди, наче загнане звірятко, якому перебили лапи просто для розваги. Кусала губи, намагаючись задушити ридання, що рвалися назовні, щоб не дати йому задоволення почути її слабкість. Тієї миті вона нагадала йому матір. Северин не знав, коли саме цей спогад виплив із глибин його пам’яті, але він ударив його під дих.

Йому було чотирнадцять, коли мати померла, і він надто добре пам’ятав її сльози. Через батька. Темними ночами, коли Адріян Левицький кудись зникав, вона давала волю внутрішньому пеклу. Одна, у своїй кімнаті, глушачи крик подушками, щоб не почули діти. Але він чув усе. Тоді його душило презирство до батька, але гірка правда полягала в тому, що Северин — його дзеркальне відображення. Його точна копія, а може, й гірша версія. Такий самий хижак, який калічить усе, що любить.

Схоже, він зовсім не вмів дихати одним повітрям із нормальними жінками. Та й чи були вони в його житті? Мати була єдиним ідеалом — красивою, тихою, покірною. Іншої такої в цьому помийному відстійнику не знайти. Може, старий її кохав, а може — просто володів нею, як ексклюзивним аксесуаром, доки той не зламався. Її смерть перетворила їхній дім на згарище, на якому Северин старанно випалював будь-яку тінь емпатії.

Левицький різко смикнув головою, струшуючи ці примарні тіні. Минуле — це могильна трава, вона лише заважає йти. Йому потрібне майбутнє, вибудуване за його власним, залізним статутом.

Дідько, легені вимагали нікотину, але в заначках Влада було порожньо, хоч кулю в лоб пускай. Спускатися в клуб він не збирався — бачити ситі пики знайомих виродків зараз було вище його сил.

А Юліана... Юліана змириться. Без сумнівів. Звикне до його темряви, бо в неї немає вибору. Та вона вже звикла, — Левицький цинічно вишкірився, оголюючи зуби. Тягнулася до нього, попри весь свій тваринний страх і опір. Ех, Юліано...

Тепер усе стало навіть простіше. Карти розкриті, маски втоптані в багнюку. Вона побачила виворіт його життя, і цей бруд уже в’ївся в її тонку шкіру. І Северин особисто зітре кожного, хто наважиться повторити цей фокус. Ніяких сопливих ілюзій, ніяких казок про «світлу душу». Дівчисько з першої секунди розгледіло в ньому звіра — що ж, так навіть зручніше. Вона швидко засвоїть ієрархію і прогнеться під його залізний хребет. Йому не доведеться вигадувати байки про нічні наради чи виправдовувати збиті в криваве м’ясо кісточки пальців. Тепер вона знає, з чого зліплене його життя, і це лише додавало йому хижого азарту.

Він забере її тіло, її подих, кожну її нікчемну думку — усе це перейде в його повне розпорядження. Юліана стане його особистою територією, доступною в будь-який час дня і ночі. І поки йому буде з нею добре, він не розтисне кулак, навіть якщо вона почне задихатися. Ця перспектива наповнювала вени холодною, маслянистою впевненістю власної сили.

А з тим виродком, який посмів перебити йому апетит сьогодні, він розрахується окремо. Завтра вони з Бісом вивернуть навиворіт кожну каналізацію, просіють увесь міський непотріб і повільно вичавлять життя з того щура, що завівся в його домі. Він зробить це зі смаком, розтягуючи кожну секунду агонії.

Але це буде завтра. А поки...

Северин різко підвівся, але світ перед очима гойднувся — віскі таки взяв своє. Важкою, нетвердою ходою він дістався дивана і завалився на нього, наче підкошений хижак на купу кісток. Сон навалився свинцевою плитою, вимикаючи залишки зв'язних думок.

Над містом розсіювався сірий, як попіл, туман, зустрічаючи новий ранок, коли Левицький нарешті відключився. Але навіть у забутті його брови залишалися нахмуреними, а кулаки — стиснутими. Він продовжував вирішувати свої смертельні рівняння навіть у полоні снів.