Раді Вас бачити!

Розділ 32.

«світ Левицьких не просто жорстокий — він смертельний.»

Роздуми Софії Н.

— Ти що накоїв, ідіоте? Що ти з нею зробив?! — Софія накинулася на Северина, щойно за Юліаною зачинилися двері гостьової спальні.

Стан подруги ввів дівчину в ступор. Почервонілі очі, припухлий ніс і ці характерні, розтерзані червоні губи — живе клеймо його присутності. Не треба було бути детективом, щоб зрозуміти: причиною цих сліз був чоловік, який зараз незворушно міряв кроками вітальню.

Северин поводився так, наче просто зайшов на чашку чаю, а не вломився серед ночі з наляканою до дрижаків дівчиною на руках. У день її народження, до того ж. «Ти мрець», — подумки пообіцяла Соня Левицькому, готуючись обрушити на нього весь свій праведний гнів.

— Заспокойся, руда! — відмахнувся Северин, навіть не дивлячись на неї.

— Чому вона в такому стані? Що сталося?! — не вщухала дівчина, метаючи в нього вбивчі погляди. — Кажи негайно! Якщо ти її хоч пальцем торкнувся...

— Закрий рота, і без твоїх вересків голова тріщить, — скривився Левицький і звично витягнув із пачки сигарету.

— Вона в тебе зараз ще не так заболить! — Нагірна стрімко підскочила до нього і вирвала сигарету прямо з губ. — У нас тут не палять! — гаркнула вона, виклично дивлячись йому в обличчя.

Северин зреагував швидше, ніж вона встигла бодай кліпнути. Його рука сталевим капканом зімкнулася на її лікті, вибиваючи з пальців сигарету. Софія навіть не встигла набрати в легені повітря для зойку, як він рвучко крутнув її корпус. Секунда — і її рука вже була заломлена за спину в больовому захваті, а суглоб занив від болю під тиском його важкої долоні. Северин втиснув її зап'ястя між лопатками так жорстко, що дівчина вигнулася дугою, ковтаючи власний крик.

— Пусти, придурку! — закричала вона, сіпнувшись, і одразу пошкодувала: гострий біль прошив передпліччя до самого суглоба.

Левицький не грався — він діяв на рефлексах хижака, якого спробували смикнути за вуса.

— Гей, легше на поворотах! — Влад повернувся вчасно.

Побачивши, як пальці брата викручують Софії руку, він діяв на рефлексах — рвонув уперед і з усієї сили вгатив Северина плечем у корпус, збиваючи хватку. Брат розтиснув пальці, і дівчина, схлипнувши від болю, ледь не впала.

Повітря у вітальні вмить стало густим і гарячим, як свіжа кров.

— Ти що, блять, береги поплутав, виродку? — прогарчав Влад, затуливши собою дівчину. — Ще раз торкнешся її — я тобі руку вирву.

Северин не відвів погляду. Його кулаки налилися важким свинцем, а погляд став гострим, як скальпель.

Софія всім тілом притиснулася до Владислава, шукаючи бодай якусь опору. Вона гарячково розтирала заніміле передпліччя, дивлячись спідлоба на старшого Левицького. Хватка у цього мудака була такою, наче він збирався розтрощити її кістки просто тому, що міг це зробити.

Що взагалі на нього найшло? Якщо він винен у тому, що Юліана зараз розбита вщент, Софія з нього потрухи випустить, живого місця не залишить. Подруга кинула лише коротке «все гаразд», але Нагірну не так легко було обдурити. Відповіді типу «так» чи «ні» її не влаштовували. Їй потрібна була правда — тут і зараз.

Але Северин навряд чи збирався сповідатися. Його очі знову перетворилися на два шматки крижаної ртуті. Софія вперше всерйоз задумалася: а чи не дарма вона втягнула Юліану в цей вовчий світ?

— Не хочеш пояснити свої закидони? — Влад заступив дорогу брату, голос вібрував від стримуваної люті.

— Ні, — відрізав Северин.

Він навіть не глянув у бік родича. Розмашистим кроком перетнув вітальню, штовхнув скляні двері й вийшов на балкон. Там, у нічній тиші, він нарешті вибив із пачки сигарету і чиркнув запальничкою, втягуючи гіркий дим у самі легені.

— Що тут трапилось? — щойно двері зачинилися, Влад повернувся до Софії.

Хижий блиск у його очах миттєво згас, поступившись тривозі. Дівчина відчула, як напруга трохи відпускає — поруч із ним вона була в безпеці, навіть якщо світ навколо руйнувався.

— У брата свого запитай, — вона кивнула на темний силует за склом, що нерухомо завмер у димці. — Може, тобі він розкаже, якого біса кидається на людей.

— Ти як? — Влад обережно торкнувся її щоки, скануючи поглядом кожен дюйм її обличчя.

— Жива. — Софія спробувала всміхнутися, хоча передпліччя все ще нило. Турбота коханої людини діяла краще за будь-які ліки. — Я до Юліани. А ти витисни з нього бодай слово.

Вона швидко поцілувала нареченого і зникла в коридорі, поки Влад попрямував на балкон — до брата, від якого зараз тхнуло небезпекою сильніше, ніж зазвичай.

Софія без стуку прослизнула в гостьову спальню. Юліана лежала на самому краї величезного ліжка, згорнувшись калачиком, наче намагалася стати якомога меншою. Вона щойно прийняла душ, але вологе волосся розсипалось по подушці темними важкими пасмами. Укутана в шовковий халат, дівчина підтягнула коліна до підборіддя і втупилася в одну точку порожнім, випаленим поглядом.

На підлозі безформною купою лежала червона сукня. Нагірна підняла її, але в руках залишилося лише роздерте на шматки атласне ганчір’я. Тканина була посічена, наче її рвали зубами чи ножем. «Я його власноруч придушу», — промайнуло в голові Соні, коли вона підійшла до ліжка.

— Юль? — тихо покликала вона.

Подруга не поворухнулася, лише повільно заплющила очі, наче хотіла вимкнути реальність.

— Соню, все нормально. Я просто хочу спати.

— Ага, так хочеш, що очі аж опухли від «втоми»? — Нагірна присіла поруч і обережно торкнулася її плеча. — Що сталося? Кажи правду. Северин... він примусив тебе? Зробив щось проти твоєї волі?

Юліана гірко, майже непомітно всміхнулася. Вона облизала пересохлі губи, відчуваючи в роті присмак металу та солі.

— Пробач... не зараз. Я не можу про це говорити.

Софія стиснула зуби. Вона ненавиділа невідомість, але бачила, що подруга зараз перебуває за межею. Северин ледь не вивихнув їй руку, Юліана закрита — ці двоє наче змовилися мовчати, поки все навколо котиться під три чорти.

— Ти хоч одне скажи, Левицький тебе сильно скривдив? — Софія нахилилася ближче, голос став вимогливим. — Мені треба знати напевно — відривати йому яйця прямо зараз чи почекати до ранку?

— Соню, облиш його. У нас просто виникли... певні розбіжності, — голос Юліани був ледь чутним, порожнім, наче випатраним.

— Ви посварилися? Він хотів переспати з тобою, а ти не дала цьому статись? — Нагірна не збавляла обертів, її очі горіли від праведного гніву.

— Ні. — «Хіба йому можна в чомусь відмовити? Хіба він питає дозволу?» — промайнуло в голові Юліани. — Усе було... трохи інакше.

— А як? Поясниш нарешті? Я ж тут з глузду зійду, уявляючи, як буду розчленовувати цього дикуна, якщо він посмів тебе образити. Я ж його попереджала! — Побачивши здивований погляд подруги, Софія гордо підкинула підборіддя. — Так. А ти що думала? Що я тебе просто так віддам у ці лапи? Не діждеться.

— Гм. Хіба не ти казала, що він справжній мужик і з ним я буду на сьомому небі від щастя?

— Казала. Але це не дає жодному самцю права ображати мою Юліанку. — Софія обережно торкнулася сплутаного волосся подруги. — Я люблю тебе, мала. Якщо це просто дрібна сварка — я вибачу Левицькому. Але якщо він перейшов межу, то аріведерчі...

— Усе добре, Соню. Ми все ще... разом. Він не зробив того, про що ти думаєш. Я все ще незаймана, якщо тобі від цього полегшає. А тепер я хочу спати. Просто вимкнути все. Не ображайся.

— Тільки якщо ти не брешеш, — Софія з підозрою прищулилася, чекаючи на підвох.

— Не брешу. Просто у Северина характер — не цукор. Я ще не звикла до такого тиску. — Вперше за весь вечір Юліана видавила з себе щось схоже на посмішку, хоча вона більше нагадувала гримасу болю.

— Ну, з цим не посперечаєшся. — Подруга перевела погляд на купу червоного шмаття біля ліжка. — Юль, а з сукнею що?

— Викинь її. — Дівчина відвернулася від колись розкішного вбрання, наче від мертвого тіла. Потім знову подивилася Софії прямо в очі. — Це він, так? Це Северин купив її для мене, а не ти?

Нагірна не витримала цього пронизливого погляду. Вона першою відвела очі, винувато закусивши губу.

— Юль, пробач... ти б нізащо не вдягла її, якби знала, що це його забаганка. Він наполягав, а я...

— Соню, все гаразд. Сукня була дійсно гарною. Дуже гарною.

— То що з нею сталося? — цікавість, яка рано чи пізно її занапастить, знову взяла гору.

— Вона зіпсувалася. — «Вона брудна! — кричало все всередині. — І я брудна. Мене сьогодні виваляли в нечистотах, пропустили крізь м'ясорубку їхнього світу».

Юліана заплющила очі, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. Софія важко зітхнула — вона бачила, що подальші розпитування ні до чого не призведуть. Добре хоч, що найгірші підозри не справдилися. Хоча нащо було псувати сукню? Це такий мовчазний протест? Помста за те, що він вирішив за неї, що їй носити?

— Гаразд, — Софія підхопила залишки вечірнього вбрання. — Піду подивлюся, що там наші «мисливці» роблять.

Вона випурхнула з кімнати, залишивши Юліану наодинці з темрявою та запахом власного страху, що ніяк не вивітрювався.

Шматки червоного атласу полетіли в найближчий смітник. Це виглядало дико, зовсім не в дусі Юліани. У них ніколи не було секретів, але тепер між ними виросла стіна, від якої тхнуло порохом і казенним залізом. Цікавість роз’їдала дівчину, як кислота, але ще сильніше пекло бажання вигризти горло кожному, хто змусив Юліанку так стискатися від болю.

Нагірна знала, хто такий Северин Левицький. Знала, що він — не про романтику і квіти, а про владу й територію. Вона сподівалася, що цей хижак витягне Романенко з її затишної, але тісної мушлі, покаже їй смак справжнього життя, де пульс б’ється на межі. Хотіла як краще. Хотіла, щоб подруга розправила крила, а не зламала їх об перший ліпший паркан. І вони ж липли один до одного, це бачив кожен, хто мав очі. Юліана могла скільки завгодно вдавати байдужість, але іскри між ними обпікали навіть випадкових перехожих.

Тепер Софії стало по-справжньому страшно. За весільною метушнею та ейфорією власного щастя вона прогледіла головне: світ Левицьких не просто жорстокий — він смертельний.