Раді Вас бачити!

Розділ 16

«Діти не несуть відповідальності за гріхи батьків.»

Віктор С.

Кров у скронях била важким молотом, випалюючи залишки здорового глузду. Северин втиснув педаль у підлогу, відчуваючи, як багатотонна машина реве, намагаючись наздогнати його власну лють. Дим роз'їдав очі, але всередині пекло сильніше. Ця мала... вона не просто вкусила його за язик, вона наступила на єдиний живий нерв, який він ще не встиг випалити цинізмом – згадала матір.

Та світ клином на ній не зійшовся. Хіба ж ні? Брехня. Чіпляє так, що хочеться розірвати цей метал руками.

Він відчував її запах на своїх пальцях, а на губах досі палахкотів металевий присмак власної крові – те, що вона вирвала в нього цим диким укусом. Вона думає, що її правда життя – це якісь дівчачі образи та малювання в академії? Дитячий садок. Дівка й уявлення не має, що таке справжній біль, коли душу вивертає м'ясом назовні.

Северин злився на неї, але ще більше на себе. Якого біса він розводив ці шмарклі? Чому панькався з цією недоторканною дикою кішкою? Треба було завалити її прямо там, на гарячому капоті, під крики лісових птахів. Вбити в неї кожним рухом, кожним поштовхом розуміння: хто тут господар. Приборкати цю дику вібрацію її тіла, щоб вона кричала його ім'я, забувши про всі свої принципи й моралі. Жорстко? Безумовно. У його світі по-іншому не буває – або ти береш, або беруть тебе. Але Левицький не був ґвалтівником. Дешева сила для слабких – не його метод. Йому не потрібне було здригання жертви під ножем. Йому потрібен був її свідомий крок у безодню.

Він затягнувся так, що легені обпекло рідким вогнем. Цигарка вилетіла у вікно, і разом з нею він спробував викинути з голови її сині очі. Хто він – хижак чи розмазня, що пускає слину на дівчисько з характером?

Різкий поворот керма, виск шин, що розривають тишу. Полігон. Йому потрібна була сталь, запах пороху і фізичний біль, щоб заглушити цей нестерпний голод під шкірою. Він не відступить. Вона просто ще не знає, що її «ні» – це лише паливо для його пожежі.

Повітря в сторожці просякло запахом дешевого тютюну, мастила та застарілого поту. Марк’ян зустрів його на порозі з тією самою ведмежою усмішкою, яка зазвичай означала, що він готує якийсь паскудний жарт.

– Швидкий ти, Левицький. Що, твоя квіточка не дала навіть за коліно потриматися, що ти так прилетів?

– Завали пиздак, Бісе, – кинув Северин, не дивлячись на друга.

Всередині досі кипіло після зустрічі з Юліаною, а вислуховувати кпини Зорича було останньою справою в його списку.

– Утямив. Значить, навіть за ручки не потрималися, – Марк хмикнув, явно насолоджуючись моментом. – Твій «гість» у дальній кімнаті. Чекає на аудієнцію.

Северин штовхнув двері. Грюкіт об стіну прозвучав як постріл у закритому просторі. Пацан на розкладачці підскочив, наче його вдарило струмом. Виглядав паршиво: скуйовджений, у мішкуватому шмоті, який на ньому теліпався, як на опудалі. Але в очах – виклик. Задране підборіддя, напружені плечі. Левицький мимоволі оцінив: хлопець намагався тримати фасад, попри те, що опинився в пащі звіра. Буде з нього толк, якщо доживе до тридцяти в цьому лайні.

Але погляд... погляд зраджував. Скляний блиск, зіниці, як два чорних озера на світлій райдужці. Гарячкові рухи очей. Северин відчув знайомий запах – не диму, а тієї хімічної порожнечі, яку залишає по собі дур.

– Додому хочеш? – Северин притулився до одвірка, висікаючи іскру з запальнички.

Дим заповнив тісну каморку, витісняючи залишки кисню.

– Хочу, – голос пацана зірвався, але він миттєво взяв себе в руки.

– Твій старий увімкне мізки – підеш на всі чотири сторони. Захочеш жерти – клич охорону. Он Марк’ян Олексійович тебе погодує, він у нас сьогодні добрий.

З коридору долетів приглушений мат Зорича, але Северину було плювати. Він свердлив пацана поглядом, помічаючи дрібний тремор у пальцях, захованих у занадто довгих рукавах. Цей неохайний вигляд... Северин знав цей почерк.

Він зробив крок уперед, порушуючи особистий простір, стаючи для малого всім світом. Пацан напружився так, що здавалося – зараз лопне сухожилля.

– Руки покажи, – голос Левицького став низьким і вимогливим.

– Навіщо? – пацан спробував огризнутися, але зіниці здавали його з потрохами.

– Покажи, я сказав!

Северин навис над ним, як гранітна скеля. Смикнув за рукави, оголюючи білу, майже прозору шкіру. Жодних дірок. Тільки вени – блакитні, тонкі. Значить, не по вені. Колеса або химоза. Северин відійшов на крок, але тиск у кімнаті не зменшився. Хлопець стояв перед ним, наче оголений нерв, намагаючись не здригнутися під свинцевим поглядом.

– Скільки тобі років, малий?

– П’ятнадцять, – буркнув хлопець, ковтаючи клубок у горлі.

Його голос зірвався, і він знову гарячково прокашлявся.

Левицький примружився. П’ятнадцять. Вік, коли світ здається нескінченним, а власна безсмертність – аксіомою. Але в очах цього пацана він бачив не вогонь юності, а каламутну темінь наркоти.

– Батько знає? – викарбував Северин, повільно випускаючи дим крізь зуби.

– Що... що знає? – пацан спробував зіграти в нерозуміння, але його зіниці, розширені до самих країв райдужки, кричали правду замість нього.

– Що ти дур’ю закидаєшся, поки він будує свою паперову імперію? – Северин зробив різкий крок вперед, знову нависаючи над малим, як неминуча кара. – Що його єдиний спадкоємець зливає мізки в унітаз заради примарного кайфу? Чи він занадто зайнятий рахунками, щоб помітити, як ти згораєш?

Пацан стиснувся, намагаючись заховати зацькований погляд.

– Та всього один косяк із Назаром... Це що, кримінал?

– Один косяк сьогодні чи взагалі? – Левицький випустив хмару диму прямо в обличчя підлітку.

Тиша, що запала, була гучнішою за будь-яке зізнання. Северин подумки хмикнув. Діти – квіти життя, кажете? Швидше бур'яни, що гниють зсередини. Втім, йому було плювати. Нехай дохне, аби старий Ледньов поставив підпис там, де вказано.

Раптовий ,але такий очікуваний дзвінок розірвав напругу. Едуард Валентинович на дроті. Голос тремтів, нерви на межі – ідеальний стан для капітуляції.

– Яка ж ти мерзота, Левицький! – верещав Ледньов у слухавку після короткої розмови з сином. – Твій батько був тварюкою, але навіть за його часів існували закони: жінок і дітей не чіпали, це святе заборонене табу. А ти, Северине, перейшов усяку межу…

– Пане Ледньов, ти сам перетнув усі можливі межі, коли твої шістки намагалися викрасти мою сестру. Тому стули пельку і навіть не думай на мене ображатися. Хлопець твій живий-здоровий, волосина з голови не впала. Поки що. Даю тобі годину, Едуарде. Або твій підпис з'являється на паперах, або твій синок почне втрачати пальці. Один за одним. Думаю, малювати чи тримати склянку йому потім буде важкувато. І на майбутнє – слідкуй, на що витрачаються твоє бабло. У підлітків і так лайно в голові замість мізків, а хімія перетворює мозок твого спадкоємця на суцільний кисіль.

Він скинув виклик. Задоволення розлилося по тілу теплим струмом. Риба на гачку. Все йшло за планом, а Фортуна сьогодні була його ручним звіром.

А вже за годину його позашляховик завмер біля парадної ресторану «Данте».

– Тримай. Від батька привіт, – Левицький простягнув Марку папірець, але той навіть не поворухнувся. – Що, Бісе, сталь у серці не іржавіє? Навіть не спитаєш, як вона там?

– Вона дихає – мені цього досить. Решта – територія, куди тобі вхід зачинено.

– Справедливо, – Северин стенув плечима, ховаючи папір. – Твоє життя – твої демони.

Він цінував цю мовчазну угоду між ними. Ніколи не ставив зайвих питань. У їхньому світі за вірність платять мовчанням, а не проповідями.

Та біля входу в ресторан повітря раптово стало густим і металевим. З дверей випірнули двоє. Сагаль-старший мазнув по Левицькому крижаним поглядом блакитних очей, наче скальпелем.

– Северине, – кивнув він, не сповільнюючи кроку.

– Вікторе, – відрізав коротко Левицький.

Холод від цієї зустрічі міг би заморозити розпечений асфальт. Але дорогу перегородив Вал. Малий вискочив, як біс із табакерки, дихаючи люттю прямо в обличчя Северину.

– Очі роззуй, Левицький! – прошипів він.

– Ти стоїш на моїй траєкторії, хлопче. Зникни, поки я ще в доброму гуморі.

– А якщо ні? Може, сам даси дьору?

– Валентин, досить! – голос Сагаля розрізав тишу, як батіг.

Отже, у цього блазня все ж є людське ім’я, а не тільки прізвисько, що тхне дешевим пафосом. Побачивши юнака поруч із Сагалем-старшим, Северин відчув, як останній елемент головоломки зі щигликом став на своє місце. Картинка вималювалася миттєво, холодна й чітка. Навряд чи така фігура, як Сагаль, став би витрачати повітря на переговори з розмальованим нефором. Висновок напрошувався сам собою, б’ючи в ціль без промаху: Вал, чи як там його –син Віктора Сагаля.

Ось де корінь цієї безглуздої люті. Ось звідки цей звірячий оскал при кожній зустрічі. Кровна спадковість, приправлена юнацьким максималізмом.

Валентин, до хрускоту зціпивши щелепи, оминув Северина. Повітря між ними завібрувало від статичної напруги, наче перед ударом блискавки. Молодий чоловік рушив слідом за батьком, жодним рухом не видавши свого бажання озирнутися й виплюнути ще бодай слово. Левицький з Марком, відкинувши цей інцидент у кошик для непотребу, рушили вглиб ресторану.

– Чортів сучий син! – випалив Вал, ледь дверцята машини відсікли його від зовнішнього світу.

Він втиснувся в пасажирське крісло, відчуваючи, як усередині все кипить від безсилої ненависті до людини, яку його батько щойно спокійно привітав по імені.

– Вгамуйся, я сказав, – гримнув батько.

– Вгамуватися? – Вал ледь не задихнувся від люті, відчуваючи, як адреналін б’є в скроні. – Та якби не ця клята рука, я б розмазав його прямо там, на сходах! Як ти можеш бути таким спокійним? Ти ще й вітаєшся з ним… Якби не його папаша, ти б не гнив сімнадцять років у тій Німеччині, як у чортовому вигнанні, чекаючи, поки гнів Левицького бодай трохи вщухне!

– Діти не несуть відповідальності за гріхи батьків, Валентине. Я ні в чому не звинувачую Адріяна. Колись ми були не просто партнерами – ми були друзями, – старший Сагаль гірко посміхнувся, дивлячись у лобове скло на дорогу.

Сімнадцять років чужого неба навчили його терпінню, але випалили душу до попелу.

– Ага, «друзями». Він знищити тебе хотів!

– У нього не було вибору, сину. Кожен ламається під своїм тиском. Обставини іноді сильніші за сталь. Тоді Адріян втратив Карину, діти лишилися без матері... Левицький випалив у собі все живе разом із тим горем, я бачив, як він її кохав. І я не тримаю зла, тож припини цей безглуздий бунт.

– А я не можу! – Вал із силою вгатив кулаком по панелі. Пластик видав жалібний хрускіт, наче зламана кістка. – Не можу пробачити йому те, що ти залишився без сім’ї. Що Юліана росла без тебе, мов сирота при живому батькові… Що б там не накоїла Маргарита, як би вона не хотіла втекти – дівчинка мала лишитися з нами! Ти мав забрати своє!

– Левицький тут ні до чого, – відрізав Сагаль, і в його погляді промайнула сталь. – Маргарита сама обрала інший шлях. Хіба я мав право тримати її на ланцюгу?

– Але ж у вас донька! – хлопець ніяк не міг змиритися з цією жертовністю. У його світі за своє треба боротися до останнього подиху, вигризати зубами. – Ти мав змусити її залишитися… силою.

– Ти нічого не тямиш у тому, що сталося, Валентине. І не маєш права докоряти мені за те, чого не бачив, – голос Віктора став крижаним, наче вітер із балтійського узбережжя, де він карав себе довгих сімнадцять років.

– То розкажи! – вибухнув Вал, різко повернувшись до батька. – Поясни мені, як можна було віддати власну дитину жінці, яка просто вирішила викреслити нас із життя?

Віктор на мить заплющив очі. Він міг би виплеснути все: про брудні ігри, про фатальні помилки й про те, як Рита благала його про порятунок для себе. Але слова застрягли в горлі. Це була не лише його таємниця. Він дав Маргариті слово, запечатане кров’ю та розпачем. Він не хотів відпускати доньку – ця рана досі кровоточила щоразу, коли він чув її ім’я. Проте в тому, що сталося, він винив лише себе.

– Це було її рішення. Всі роблять помилки, але плачу за них лише я, – Віктор повернув голову до сина, і в його погляді була така безодня втоми, що Валентин мимоволі зціпив зуби. – Вона вчинила так, як вважала за правильне в ту хвилину, коли світ навколо нас руйнувався. Вона врятувала себе і малу...

Вал нічого не відповів. Він заціпенів у впертому мовчанні, але всередині нього клекотав вихор суперечливих емоцій. Батькові не вдалося випалити ту ненависть, що пустила коріння в серці хлопця. Він залишився при своєму: щастя не можна відпускати крізь пальці, навіть якщо воно ріже до крові.

І якщо він колись опиниться в такій пастці, Вал не відступить. Він буде йти до кінця, випалюючи все навколо, але не дозволить забрати те, що належить йому по праву. Навіть якщо ціною буде весь цей клятий світ.