Раді Вас бачити!

Розділ 7.

Юліана сиділа на другому поверсі, біля вікна, що виходило у внутрішній двір академії. Тривала велика перерва. Студенти снували туди-сюди, ніби їх хтось підганяв, намагаючись за ці жалюгідні пів години втиснути все: перекусити, щось доробити, когось наздогнати, щось встигнути. А вона не рухалась. Замість того щоб піти поїсти чи хоча б переглянути матеріал до наступної пари, Юліана чекала на Софію.

У великому холі, серед шуму і чужих голосів, що змішувалися в один безликий гул. Минуло вже десять хвилин із закінчення пари і жодного натяку на руду шевелюру в натовпі. Серйозно?

Це ж вона наполягала на зустрічі. Майже вимагала. “Питання життя і смерті”, казала. А тепер — зникла. Десь байдикує, ще й пари сьогодні пропустила.

Юліана тихо видихнула, стримуючи роздратування, і відвернулася до вікна. Краєвид не тішив. Весна ще не вступила у свої права — холод вперто тримав місто в лещатах, а сирі, дощові дні досі чіплялися за кожного, хто виходив назовні. Але сьогодні було інакше. Сонце. Ще не тепле — лише обманливо лагідне, але вже здатне пробитися крізь цю сіру, втомлену оболонку міста. Зовсім скоро таких днів стане більше і тоді воно почне не просто світити, а гріти.

Юліана ледь здригнулася, коли з глухим стуком на карниз приземлилися два дикі голуби. Вони закрутили маленькими голівками, а потім синхронно втупилися в неї своїми чорними очима — холодними, блискучими, мов намистини. Один із них швидко втратив інтерес до дівчини. Гордо випнувши світло-сіру грудку, він підійшов майже впритул до голубки. Юліана мимоволі всміхнулася. Обережно, щоб не злякати їх різким рухом, потягнулася до свого альбому і олівця — постійних супутників, без яких уже не уявляла себе. Професор Вагилевич часто повторював: натхнення не попереджає, воно приходить тоді, коли хоче. І якщо ти не готова — це вже твоя проблема. А світ навколо… завжди дає достатньо причин його зловити.

Діставши чистий аркуш, Юліана одразу взялася за начерк. Усмішка сама розтягнула губи, коли вона помітила, як голуб перед своєю обраницею розпушив хвіст, гордо випнув груди, що ходили ходором, і почав своє незграбне, але зворушливе залицяння.

Він воркував — тихо, наполегливо, ніби говорив щось важливе, зрозуміле тільки їй одній. Юліана мимоволі пошкодувала, що не може цього почути. Зачинене вікно, шум у коридорі - і вся ця маленька історія кохання залишалася беззвучною.

Її рука легко пурхала над папером — швидкі, уривчасті штрихи, жодних зайвих ліній. Вона не копіювала — ловила суть, вхоплювала рух, настрій, момент. Ніби фотографувала. Усе інше зникло. Гул голосів, кроки, чужі розмови — стерлися десь на периферії. Залишилися лише вона, аркуш… і ця кумедна пара за склом. Майнула думка — це варто вилити в матеріал. Зліпок. Закохані голуби в мармурі.

Юліана майже одразу побачила, як це виглядатиме: легка, майже невагома композиція, де холодний камінь раптом стає живим. Мармур умів це — надавати формам повітря, якого в нього самого ніколи не було. О, так. Вона вже бачила результат. Чітко. Майже відчувала під пальцями гладкість поверхні, навіть знайомий запах майстерні на мить виринув у пам’яті — настільки реально, що межа між “зараз” і “там” розчинилася.

Юліана так захопилася, що не одразу почула, як її кличуть.

— Юліанко!

Голос пробився крізь тишу запізно. Софія безцеремонно плюхнулася поруч, і цього вистачило. Птахи злякано зірвалися з карниза й миттєво зникли з поля зору. Юліана здригнулася й підняла голову від альбому.

— Юль, ти що, зовсім оглухла? Я тебе кличу-кличу, а ти нуль реакції. Що ти там робиш?

— А ти, Соня, як вихор. Налетіла — і вся робота нанівець, — Юліана потягнулася за альбомом, але та вже встигла відсмикнути руку.

— Та ну, яка там робота… голубів малювати, — Софія безцеремонно перегортала сторінки. — Але гарно вийшло, не сперечаюсь. У тебе взагалі всі малюнки класні. Чого ти фарбами не працюєш?

— Бо мені це не потрібно. Це начерки. Для скульптур.

— А з цього дідуся ти теж скульптуру ліпити будеш? — вона примружилась, розглядаючи портрет, крутячи альбом то в один бік, то в інший. — Серйозно?

— Ні. Я просто була в парку, він сів поруч… і мені сподобалося його обличчя, — Юліана ледь знизала плечима.

— Та що там може подобатися? — Софія скривилась. — Одні зморшки. Фе. Я, до речі, старіти не планую.

— У нього добре обличчя, — спокійно відповіла Юліана і, скориставшись моментом, таки забрала альбом. Заховала його в чорну папку, ніби ставлячи крапку. — І погляд. Такий… задумливий. Уявляєш, скільки він прожив? Скільки всього бачив. Може, в молодості серця розбивав. А може, навпаки — все життя кохав одну жінку.

— О, Боже, Юліано… — Соня театрально закотила очі. — Тобі терміново потрібен хлопець. Бо ти вже на дідусів у парку задивляєшся.

Юліана лише всміхнулася.

— Серйозно. Тільки ти вмієш знаходити романтику навіть там, де її ніхто не шукає.

— А що в цьому поганого?

— Нічого. Просто іноді варто спілкуватися з живими людьми, а не зі своїми холодними статуями.

— Повір, спілкування з тобою мені більш ніж вистачає. Ти одна замінюєш десятьох, — спокійно парирувала Юліана. — Краще скажи, навіщо ти мене так терміново кликала?

Після цих слів Софія миттєво змінилася. Посмішка зникла. Вона швидко озирнулася, ніби перевіряючи, чи ніхто не слухає, і підсунулася ближче. Нахилилася до Юліани, знизивши голос майже до шепоту.

— Мені потрібна твоя допомога.

Софія знову випросталася, крутячи головою в різні боки, ніби когось вишукувала. «Що це ще за конспірація?» — усміхнулася про себе Юліана. І вже за мить зрозуміла. У дальньому кінці коридору з’явилася знайома масивна постать Рената.

— Чорт… Я ж просила його почекати в машині, — крізь зуби прошипіла подруга.

Не вагаючись, вона схопила Юліану за руку і потягнула в протилежний бік, поки охоронець не встиг їх помітити.

— Мені здається, тато щось підозрює, — швидко заговорила вона, коли вони зупинилися на прольоті між першим і другим поверхами.

— Що саме? — спокійно перепитала Юліана.

— Те, що я зустрічаюся з Владом.

— І?

— Що значить «і»? — Софія обурено глянула на неї. — Ти що, забула, кого він мені в женихи нав’язує?

— Ні. Це ти, здається, забула, — ледь усміхнулася Юліана.

Софія скривилася.

— От і я про це. Тепер він вирішив мене під тотальний контроль посадити. Бачила Рената? Він тепер за мною тінню ходить. І ще цей Давид… трясця його матері, обов’язково треба з ним на побачення ходити. Типу «познайомитися ближче». А мене хтось питав, чи я цього хочу?

— Він твій батько. І, як не крути, хоче для тебе кращого, — спокійно зауважила Юліана. — Але цей Давид зовсім тобі не подобається, бо ж є Влад. Так?

— Не моє. Розумієш?

Вона на секунду замовкла — і раптом змінилася. Очі блиснули, губи розтягнулися в мрійливу усмішку.

— А Влад… — вона зробила паузу, ніби смакуючи саме ім’я. — Він інший. Не як усі. Такий… сильний. У ньому є щось… я не знаю… якась енергія. Я просто божеволію, коли він поруч. Коли торкається. Обіймає. Цілує…

— Закохалася, значить, — тихо хмикнула Юліана.

— Що? — Соня різко розплющила очі.

— Закохалася. Тут навіть сумнівів немає. Питання тільки — надовго чи ні.

— В сенсі «надовго»? — вона образилася, надувши губи й схрестивши руки на грудях. — Я що, не здатна на серйозні почуття?

— Здатна, — кивнула Юліана. — Тільки ти й у Рената колись була «серйозно закохана». Пам’ятаєш? Доводила його до сказу своїми причіпками. А він навіть батькові не поскаржився. І на тебе не повівся.

— Та ну тебе, — відмахнулася Софія. — Ренат не рахується. У нього робота така — мене від усього захищати. Навіть від того, що я сама собі вигадую.

Вона знову нахилилася ближче, вже з іншим вогником в очах.

— А Влад — це інше. Він справжній, гарний, небезпечний. Розумієш?

Софія дивилася на неї з німим запитанням — прямо, очікувально. Юліана на мить зависла. Що вона мала сказати? У її житті було не так багато прикладів «справжніх чоловіків», щоб розкидатися визначеннями. Порівнювати — тим більше. Вона лише злегка знизала плечима.

— Соню, то чого ти від мене хочеш? — перевела розмову, не бажаючи заглиблюватися туди, де відповідей усе одно немає.

— О, слухай! — рудоволоса миттєво ожила, ніби тільки цього й чекала. — Сьогодні мене знову чекає нудний сімейний вечір. Батько, Давид… і ще його батьки. Вони, до речі, вже за кілька годин прилітають з Італії й зависнуть у нас на пару днів. Відмазатися від вечері — без шансів.

Вона скривилася, але вже за секунду знову заговорила швидше:

— А от завтра… цей твій… як його… арт-вечірка?

— Виставка, — спокійно підказала Юліана.

— Та-да, вона. Я там теж буду. І ось тут найцікавіше: захід закритий, купа охорони, всякі VIP-и, запрошення… коротше, Рената туди не пустять. - Вона хитро примружилася. — І я думаю… як би звідти тихенько злиняти.

Юліана мовчки подивилася на неї.

— Ясно. А від мене що потрібно?

— Та що? — Софія навіть руками розвела. — Ти мене прикриєш. Після виставки почнеться банкет, всі перемістяться в ресторан. Сагаль ж не підведе — у нього завжди все на рівні.

Юліана ледь помітно напружилася на цьому імені, але нічого не сказала.

— Ти скажеш Ренату, що я десь поруч… — продовжувала Софія, захоплено вибудовуючи план. — А потім і сама тихенько зникнеш. Все, ідеально.

Вона усміхнулася на всі свої тридцять два — щиро впевнена, що придумала геніальну схему.

— І як ти це собі уявляєш? — Юліана навіть не приховувала скепсису. — Там буде весь викладацький склад, гості, ділові люди. Я й так нервую через виставку, а ти пропонуєш мені ще й гратися в шпигунів?

— Ну, Юліанко… ну будь ласка, — одразу перейшла на прохальний тон Софія. — Я потім сама подзвоню Ренату і скажу, що залишилася у тебе.

— А як ти поясниш, що втекла в нього з-під носа?

— Та просто! Скажу, що мене дістала ця опіка. Захотілося трохи пожартувати, — вона знизала плечима, ніби це дрібниця. — Юліанко, ти ж моя найкраща подруга. Я зранку повернуся додому — і ніби нічого не було.

І знову цей благальний погляд. Занадто добре знайомий. Юліана ледь стримала зітхання. Ну чому вона ніколи не може їй відмовити? Адже знає, чим це закінчується. Софія знову вляпається в якусь історію. А коли її батько дізнається — а він дізнається — наслідки будуть далеко не смішні. У кращому випадку — домашній арешт. У гіршому…

Юліана мимоволі уявила браслети з відстеженням, як в американських фільмах, і криво всміхнулася. Але щось у словах Софії її зачепило. Насторожило. Занадто легко. Занадто продумано — як для «просто пожартувати».

— Гей, зачекай. В сенсі — зранку? — Юліана насторожено звела брови. — Ти де ночувати збираєшся?

Софія навіть не замислилася.

— Юль, ну ти ж не маленька, — вона лукаво усміхнулася. — Звісно, у Влада. Правда, він поки що про це не знає. Сюрприз буде.

І, ніби підкреслюючи власні слова, весело повела стегнами, струснувши копицею рудих кучерів. Юліана мимоволі напружилася.

— Соня… ти впевнена? У вас справді все так серйозно?

— А що? — та одразу підняла підборіддя. — Я ж тобі кажу — в мене все серйозно. Чи ти думаєш, я до кожного, хто мені подобається, в ліжко стрибаю? - Вона фиркнула. — А от і ні. Це тільки ти у нас свою «квіточку» бережеш незрозуміло для кого. А я вже знайшла свого чоловіка. І хочу належати тільки йому. І з завтрашньої ночі й почну.

Юліана уважно подивилася на подругу. Вперше - без усмішок, без жартів - Софія говорила серйозно. І за цим рішучим поглядом було ясно — вона вже все для себе вирішила. Може, й справді… цього разу не чергова примха? Хтось же мав рано чи пізно зачепити цю навіжену дівчину по-справжньому. Чому б не Владислав. На відміну від брата, він справляв враження цілком приємного мужчини.

— Добре, — нарешті видихнула Юліана. — Я згодна. - І одразу ж додала, тихіше: — Тільки будь обережна. Твій батько точно не погладить тебе по голові, якщо дізнається. Але я, чесно кажучи, розраховувала, що після вечора ти підвезеш мене додому. Все ж пізно закінчиться.

— Точно… — Софія замислилася, закотивши очі й постукуючи пальцем по підборіддю. — Слухай, а може, я попрошу Влада, щоб він вмовив брата тебе підвезти? Наскільки пам’ятаю, ти Северину сподобалась.

— Що? — Юліана аж розгубилася. — Кого попросити? Та я краще пішки піду.

— Та чого ти так? — Соня засміялася. — Северин не поганий. Ну так, трохи грубуватий… але це дрібниці. Зате ви могли б ближче познайомитися. Уяви: я з одним братом, ти — з іншим. Подвійні побачення. Клас!

Вона аж оживилася від власної ідеї. Юліана ж миттєво насупилася. Ага. Клас. Дайте ще отрути для повного щастя.

— От саме, Соню. Він грубий, невихований мужлан, який взагалі не вміє розмовляти з дівчатами, — різко відрізала вона. — Про ввічливість і тактовність він, здається, навіть не чув. Дивиться так, ніби зараз роздягне одним поглядом… і несе всяку дичину з таким виглядом, ніби це щось нормальне.

— О-о-о… — протягнула Софія, лукаво примружившись. — Подруго, звідки стільки пристрасті? Я щось пропустила?

Вона підморгнула.

—Та від нього дівки просто божеволіють. Серйозно. В’ються навколо, як скажені, аби тільки він на них глянув чи хоч слово сказав. І щось я не бачила, щоб хтось із них скаржився. Думаєш, просто так? - Вона нахилилася ближче, з хитрою усмішкою: — Так що, може, проблема не в ньому, а в тобі, а?

— Соню, припини, — відрізала Юліана. — Мені байдуже, а ці дівчата — просто дурепи, якщо з ним зв’язуються. І так видно, що нічого хорошого там не буде.

— Юліанко, я залишуся при своїй думці, — Софія всміхнулася якось підозріло.

Юліана одразу насторожилася. Тільки б у її голові зараз не народилась ще одна «геніальна» ідея…

— Він тебе зачепив, — ніби між іншим кинула Софія.

— Що? — насупилась Юліана.

— Або сподобався, — невинно додала та, уважно спостерігаючи за її реакцією.

Софія ледь нахилила голову, примружившись.

— Інакше ти б так не реагувала. Стільки часу минуло, а ти говориш про нього так, ніби він досі десь поруч.

Юліана стиснула губи.

— Якби тобі було байдуже, ти б просто знизала плечима і забула, — тихіше, але ще влучніше сказала Софія.

— Та ну тебе, — відмахнулася Юліана трохи різкіше, ніж хотіла. — Нікого просити не треба. Я й сама доїду. Таксі ще ніхто не скасовував.

Вона швидко перевела тему, кивнувши вперед:

— І, до речі… твій наглядач уже йде.

У цей момент до них якраз підійшов Ренат — і цим остаточно врятував Юліану від подальшої, дедалі незручнішої розмови. Його висока, масивна постать перегородила дівчатам дорогу. Схрестивши руки на грудях, він дивився на них так, ніби перед ним стояли не студентки, а дві винні у чомусь школярки. Юліана мимоволі напружилася. Вона завжди трохи його побоювалася. Занадто зібраний. Занадто серйозний. Такий, що, здається, навіть не знає, як виглядає усмішка. І зараз його уважний погляд ковзнув по Софії — холодно, прискіпливо, не випускаючи жодної дрібниці.

І при цьому Соня… як завжди. Спілкувалася з ним так, ніби він або не розуміє очевидного, або просто існує для декорації. Хоча Ренат був майстром спорту з боксу, вона без сорому підколювала його, що всі мізки йому давно вибили на рингу, і єдине, на що він тепер здатен — це няньчитися з «татусевими доньками».

— Софіє Михайлівно, нам час, — хрипким басом нагадав він.

Голос був низький, важкий — і чомусь від нього по шкірі одразу побігли мурашки.

— Ваш батько просив не затримуватися.

— Ну от бачиш, Юліанко, з ким доводиться спілкуватися, — Софія невдоволено підтиснула губи й легенько стукнула кулаком у груди Рената. — А ти, між іншим, мав чекати мене в машині. Ще не вистачало, щоб одногрупники пальцями тикали — мовляв, я з няньками на пари ходжу.

— Софіє Михайлівно, я вам не нянька. Я охоронець. І відповідаю за вашу безпеку.

— Так? — вона скептично звела брову. — І хто, скажи на милість, мені загрожує?

Соня кивнула в бік маленького, зігнутого дідуся, що неквапливо прямував коридором із книжками під пахвою.

— Он? Родіон Петрович? - Вона театрально округлила очі. — О, так! Він зараз як замахнеться своєю палицею… і викраде мене. А тато потім буде викуп платити.

Юліана не стрималася й тихо пирснула зі сміху. Дарма. Погляд Рената ковзнув у її бік — короткий, важкий, і вона одразу прикусила язик. На його вилицях напружено заграли жовна. Кілька секунд він мовчав, явно стримуючись, щоб не відповісти різко.

— І взагалі, — не вгамовувалась Софія, — я можу поговорити з подругою про особисте без свідків? Чого ти стоїш, як пам’ятник? Пішли вже.

Різко розвернувшись, вона нахилилася до Юліани, швидко цьомкнула її в щоку й прошепотіла на вухо:

— Наша угода в силі?

Юліана ледь помітно кивнула. І цього вистачило. Обличчя Соні одразу прояснилося, навіть на Рената вона глянула вже поблажливіше.

— Бувай, — кинула вона, махнувши рукою.

— Бувай, — тихо відповіла Юліана, притискаючи папки до грудей.

— Ренат, не дихай мені в спину, — бурмотіла Софія, вже проштовхуючись крізь натовп. — Іди трохи далі, щоб ніхто не подумав, що ми разом.

І щойно їхні постаті зникли серед студентів, коридор розрізала гучна трель дзвінка. Почалася наступна пара.