Раді Вас бачити!

Розділ 10

«Сподіваюся, політ вашої фантазії ніколи не знатиме справжніх обмежень.»

Віктор С.

Юліана стояла посеред величезної, залитої сліпучим світлом зали і, як їй самій здавалося, безглуздо усміхалася всьому світу. У пальцях вона стискала запітнілу ніжку келиха з холодним шампанським, але так жодного разу й не наважилася відпити. Ейфорія накочувала хвилями, від яких паморочилося в голові, а на душі було так легко, наче там оселилися біляві ангели зі своїми нескінченними піснями. Її переповнювало відчуття неймовірності того, що відбувалося: від дитячої радості, що вона взагалі тут, до справжнього екстазу від кожного отриманого враження.

Зала пульсувала життям. Строката, випещена публіка: поважні професори, імениті художники та скульптори, чиї імена ще вчора здавалися їй недосяжними легендами з газетних шпальт чи телеекранів. Журналісти та фотографи снували між гостями, спалахи камер на мить засліплювали, а диктофони ловили кожне слово. Навіть до неї підходили з питаннями ‒ нічого особливого, просто враження від вернісажу, але для Юліани це було схоже на визнання.

Студенти, які вибороли право представити свої роботи, сьогодні виглядали частиною цього вищого світу. Хлопці у смокінгах, дівчата у вечірніх сукнях ‒ усі тримали спини рівно, намагаючись відповідати статусу заходу, і в них це виходило напрочуд природно.

Навіть Юліана почувалася напрочуд комфортно у своїй елегантній сукні кольору вершків. Коктейльна сукня без бретелей завдовжки до колін - взагалі-то зовсім не її тема, але повз цей ніжний колір вона просто не змогла пройти в магазині. Одягла в примірочній і відразу зрозуміла: треба брати. Софія потім ще підігнала їй туфлі з клатчем у тон, а перед тим, як злиняти до свого Влада, спорудила на голові подруги високу зачіску, повністю відкривши тонку лінію шиї.

Тепер, механічно погладжуючи блискучий бісер, яким був розшитий ліф і пояс сукні, Юліана стояла біля своєї скульптури. Вона милувалася нею, потай пишаючись кожним вигином глини, що застигла у формі, і відчайдушно сподіваючись, що оточуючі побачать у ній ту ж душу, яку вклала вона сама.

Сам ректор уже встиг схвально відгукнутися про її роботу, побажавши успіхів. А куратор групи підлив масла у вогонь її радості, натякнувши: якщо вона не збавлятиме обертів, наступного року на неї може чекати Лондон ‒ міжнародна виставка, про яку мріє кожен другий у цій залі. Юліана лише вдячно кивала професору, ледь стримуючись, щоб не затанцювати прямо тут, серед цих поважних людей, не знаючи, куди подіти це розпечене, нестерпне щастя.

Юліана почала шукати очима Валентина, який також мав бути присутнім на сьогоднішньому святі життя. Його роботу вона вже встигла вивчити до дрібниць, а от його самого в натовпі поки не бачила. Попри те, що вони лише одного разу по-справжньому розмовляли того вечора, їй до відчаю хотілося особисто висловити захоплення його талантом.

Вечір пульсував ритмом класики та брязкотом кришталю. Юліана навіть забула про свою безшабашну подругу, яка розчинилася в залі, щойно офіційна частина набрала обертів. Настрій був настільки високим, що його не змогла б пробити навіть армія похмурих охоронців, які розшукували б свою втікачку. Коли перед тобою відчиняються всі двері світу, страх стає просто непотрібним рудиментом.

Усміхаючись власним зухвалим думкам, Юліана нарешті зважилася відпити ігристий напій. Шампанське вже встигло нагрітися від тепла її пальців, але вона ледь не вдавилася ним, коли прямо за спиною пролунав низький, оксамитовий чоловічий голос, від якого по хребту пробігли іскри.

- Вона прекрасна.

Юліана різко обернулася. На мить у неї перехопило подих, а слова застрягли десь у горлі. Перед нею стояв той, чия присутність у цій залі автоматично зміщувала центр тяжіння.

Віктор Сагаль. Він стояв зовсім поруч, схрестивши руки на грудях, і поглядом справжнього хижака від мистецтва вивчав її скульптуру. Високий, підтягнутий, із благородною сивиною на скронях та очима, що бачили цей світ наскрізь, він викликав у Юліани мимовільний трепет, змішаний із німим обожнюванням. Їм ніколи не доводилося зустрічатися особисто, але не впізнати Сагаля було неможливо. Це була неймовірна удача – застати його тут, адже зазвичай він залишався в тіні як організатор, а не звичайний гість. Можливо, причиною був син, що також виставлявся сьогодні, а можливо – його власні, нікому не відомі ігри.

- Це... «Фантазія», - нарешті видавила вона з себе, намагаючись не поводитися як налякане дівчисько.

- Фантазія? – темні брови Сагаля злетіли вгору.

Він перевів свій важкий погляд на Юліану, змушуючи її щоки спалахнути густим рум’янцем.

- Так. Скульптура називається «Політ фантазії».

- Цікаво... Чому ви обрали саме таку назву? - у його питанні не було ввічливості, лише гострий професійний інтерес.

- У моєму розумінні фантазія – це щось невагоме, майже ефемерне, - Юліана почала говорити, і голос поступово набув впевненості. Коли йшлося про її роботи, вона могла забути про будь-який страх. - Це дівчина, яка готова розправити крила будь-якої миті. Але тільки якщо той, хто нею володіє, наважиться дати їй свободу злетіти.

- Тоді що символізують ці кайдани й важкий ланцюг біля її ніг? - Сагаль примружився, вдивляючись у деталі.

- Це межа, - голос Юліани звучав тепер твердо. - Навіть у найвищого польоту є рамки. Фантазію можна затаврувати, поневолити, прикувати до землі, щоб вона не розправила крила. Бо якщо вона злетить до справжніх небес, ніхто не знає, де закінчиться її влада. І чи закінчиться вона взагалі.

- Дуже цікаво, Юліано, - Віктор задумливо потер підборіддя.

Він розглядав граціозну фігуру: руки тягнуться вгору, крила напружені, коліна ледь зігнуті в моменті за мить до відриву.

- Що ж, бажаю вам удачі. Сподіваюся, політ вашої фантазії ніколи не знатиме справжніх обмежень.

Сагаль ледь помітно нахилив голову, і саме в цей момент до них підійшов Валентин. Сьогодні він виглядав чужорідним елементом у цій залі: строгий чорний костюм, білосніжна сорочка й метелик дико контрастували з пірсингом у вусі та агресивними червоними блискавками у волоссі. Але він був творчою одиницею такого масштабу, що цей бунт йому пробачали автоматично.

- А ви знайомі з моїм сином, Юліано? - запитав Віктор.

Батько і син стали поруч. Дивлячись на них зараз, дівчина нізащо б не повірила в їхню близьку спорідненість. Однаковий зріст, той самий колір волосся, але в рисах обличчя, у глибині очей та дрібних, ледь вловимих жестах вони були полярними світами. Юліані навіть здалося, що вони зовсім не рідні.

- Так, ми знайомі, - відповів Валентин замість неї.

Юліані залишилося лише ствердно кивнути.

- Валентин багато розповідав мені про вашу роботу. Тепер, побачивши її на власні очі, я схильний із ним погодитися. Ви дуже талановиті.

Юліана ледь втримала маску спокою. Вал розповідав про неї? І не просто розповідав, а хвалив? Це після двох років безжальної критики, висміювання кожного невдалого штриха й постійних спроб вивести її з рівноваги. Він майстерно тримав її на ножах аж до вчорашнього вечора, коли раптом з'ясувалося, що під цією колючою бронею можна знайти спільну мову.

- Дякую, але Вал... тобто Валентин перебільшує. Я далеко не така талановита, як він.

Вона перевела погляд на хлопця й отримала у відповідь ледь помітний кивок і схвальну, майже теплу усмішку. Співати йому дифірамби не входило в її плани, але заперечувати очевидне було б дурістю – його талант був беззаперечним.

- Ну що ж, радий був познайомитися. Скоро вирушаємо на банкет. Сподіваюся, ви там теж будете, мила? – Сагаль усміхнувся так щиро й по-батьківськи, що Юліану на мить прошило дивне відчуття дежавю.

Вона відкинула цю безглузду думку, списавши все на перевтому та емоційний передоз.

- Так, звісно. Я теж рада знайомству і вдячна за таку високу оцінку.

Сагаль кивнув на прощання, кинув на сина короткий, багатозначний погляд і миттєво розчинився в натовпі гостей.

- Ну і як тобі мій старий? - Вал недбало сперся на стійку, де стояла її скульптура, і подивився на Юліану поверх келиха з шампанським.

- Нічого. Дуже цікавий чоловік.

Валентин лише хмикнув і, вишукано простягнувши руку, запропонував Юліані провести її до банкетної зали.

‒ Ходімо, виставка вже вичерпала себе, а художникам іноді теж не завадить щось перехопити, — у його голосі чувся легкий відтінок іронії.

Юліана заперечувати не стала. У компанії Вала їй було несподівано затишно. Він виявився дивним – постійно жартував, жодного разу не вколовши її своїми звичними отруйними зауваженнями. Це було настільки незвично, що навіть трохи насторожувало.

Але щойно він залишив її саму, пославшись на термінові справи, на Юліану налетіли однокурсниці. Їхні очі горіли від цікавості: побачити когось поруч із Валом ‒ найзагадковішим і найбажанішим хлопцем академії ‒ було справжньою подією. Дівчата навперебій випитували, що їх пов’язує, на що Юліана холодно відрізала: лише дружба. Хоча яка там дружба ‒ кілька фраз за два роки та одна вечірня розмова.

За весь вечір вона більше не бачила ні його, ні Рената. Про останнього Юліана взагалі забула. Він мав шукати тут Софію, але так і не з’явився. Зрештою, це її не хвилювало: мабуть, подруга розібралася сама, без прикриття. Тому, коли банкет добіг кінця і дівчата запропонували роз’їжджатися, Юліана погодилася миттєво.

Вечір був насиченим, яскравим, майже магічним ‒ так думала дівчина, виходячи на прохолодне повітря й сильніше кутаючись у тонкий весняний плащ.

‒ Наше таксі! ‒ вигукнула Валентина і першою збігла сходами вниз.

Дві подруги рушили слідом, а Юліана застрягла на порозі, тихо лаючись про себе. Тканина плаща ніяк не хотіла піддаватися тремтячим пальцям, ґудзики вперто ігнорували петлі.

‒ Юліана, ти скоро? ‒ нетерпляче гукнула Валя.

Дівчина підняла голову, щоб відповісти, і світ навколо раптом застиг. Смак шампанського в роті змінився на гіркоту передчуття.

Цього чоловіка неможливо було не впізнати. Він заповнював собою весь простір парковки. «Ну, Соню, якщо це твоїх рук справа ‒ не зносити тобі голови!» ‒ подумки пообіцяла Юліана. Залишивши нещасні ґудзики в спокої, вона почала спускатися сходами. Крок за кроком, прямо до Северина, який, недбало спершись на чорний позашляховик, спостерігав за кожним її рухом.

Він усміхався, ховаючи до кишені пачку сигарет, яку так і не встиг відкрити. Його погляд був прямим, важким і до непристойності пронизливим. Але Юліана не залишилася в боргу. Вона не опустила вій, не сховала обурення й ту гостру злість, що закипала всередині. Нехай бачить: вона його не боїться. І ніяковіти перед його самовпевненістю не збирається.

‒ Можете не обтяжувати себе і їхати, додому я й сама якось доберуся! ‒ випалила Юліана, щойно порівнялася з ним.

Вона зміряла його непривітним, навмисно крижаним поглядом, намагаючись приховати те, як зрадницьки калатає серце десь у самому горлі. Розвернулася, маючи намір втекти до подруг, але не встигла зробити й кроку. Довгі, сильні пальці Северина замкнулися на її зап’ясті. Хватка не була грубою, але в ній відчувалася така непохитна впевненість, що Юліана мимоволі здригнулася. Коли вона знову повернулася до нього, колишньої легкої усмішки на його обличчі вже не було — лише зосереджена, важка увага.

‒ Що, пробач? ‒ перепитав він, не випускаючи її руки.

‒ Що чули. Софія і вам, і мені зробила ведмежу послугу. Я ні за що не сяду з вами в одну машину, тож можете їхати у своїх справах і забути про моє існування.

Замість очікуваної злості у відповідь пролунав гучний, розкотистий сміх. Юліана розгублено завмерла. Вона навіть покрутила головою, намагаючись зрозуміти, що в її словах викликало таку реакцію.

‒ Що смішного?

‒ Ну як же? ‒ Северин раптом перестав сміятися.

Він знову пронизав її тим самим поглядом, від якого по шкірі пробігав електричний струм, змушуючи волоски на руках підійматися дибки.

‒ Хіба я можу залишити дівчину напризволяще посеред ночі?

Він усе ще тримав її за руку ‒ досить відчутно, щоб Юліана зрозуміла: він відпустить її лише тоді, коли сам того захоче.

‒ Пустіть, ‒ наказала вона, намагаючись надати голосу твердості. ‒ Мене подруги чекають.

‒ Які подруги? Оці? ‒ він ледь помітно кивнув у бік таксі, що вже від’їжджало.

Юліана відчула, як земля йде з-під ніг. Валя і дівчата просто кинули її саму з цим типом? Северин, помітивши її розгубленість, ледь помітно всміхнувся. Перспектива вечора ставала все цікавішою.

Він знову оглянув її ‒ повільно, майже фізично «торкаючись» поглядом її фігури. Під щільною тканиною плаща вгадувалися спокусливі лінії, стрункі ноги у кремових туфлях та вузька талія, перехоплена чорним поясом. У вирізі, який вона так і не встигла застібнути, виднілася ніжна улоговинка між грудьми. Минулого разу її тіло було надійно сховане від чужих очей, і тепер Северин не відмовляв собі в задоволенні вивчити цей «краєвид».

‒ Надивилися вже? Пустіть! ‒ Юліана різко смикнула рукою, і цього разу він розтиснув пальці.

Але щойно вона спробувала відійти, він миттєво перегородив їй шлях, нависаючи над нею своєю масивною фігурою.

‒ То про що саме мала попросити мене Софія? Я не пригадую, щоб ми з нею спілкувалися останнім часом.

Юліана насупилася. Судячи з його невимушеного вигляду, він не брехав. Усвідомлення власної помилки вдарило в голову: ресторан ‒ місце публічне, він міг просто тут вечеряти. Випадковість. Дурна, безглузда випадковість.

‒ Я... я думала... Соня сказала, що попросить тебе заїхати за мною... ‒ вона й не помітила, як перейшла на «ти», що явно прийшлося Левицькому до душі.

‒ І ти, звісно ж, одразу відкинула цю райдужну перспективу?

‒ Звісно! ‒ Юліана гордо розправила плечі, хоча внутрішньо все ще тремтіла.

‒ Що ж, я втішений. Ще жодна жінка не відмовлялася провести зі мною хоча б кілька хвилин. Зізнаюся, вечір у мене видався паскудним, але тепер я б навіть подякував Софії, якби вона була тут. Поїхали?

‒ Куди? ‒ вона розгублено сховала руки за спину, помітивши, як він знову подався вперед.

‒ Я б запропонував до мене додому, але боюсь, що отримаю відмову. Поки що.

‒ Та нікуди я з тобою не поїду! ‒ фиркнула Юліана, відступаючи назад.

‒ А якщо я змушу? ‒ Северин наблизився майже впритул, нависаючи над нею нездоланною, важкою скелею.

Він поклав долоні їй на плечі, притягуючи ближче, і Юліана мимоволі зіщулилася під вагою його рук. Вона відчувала жар, що виходив від його тіла, і цей магнетизм лякав її більше за будь-яку загрозу.

‒ Боїшся? ‒ видихнув він прямо їй у губи, обпалюючи диханням.

‒ Ні, ‒ Юліана різко відвернулася, намагаючись не піддатися цьому гіпнозу. ‒ Відпусти, а то я буду кричати.

‒ Поруч зі мною жінки завжди кричать, ‒ промовив він їй на вухо.

Голос став інтимним, низьким, майже шепотом, від якого волосся на шиї стало дибки, а всередині все здригнулося у небезпечному передчутті.

‒ Вони люблять кричати… ‒ томно продовжував Северин, ‒ кричати підо мною, наді мною, біля мене… так, як я захочу.

Юліана нервово ковтнула. Його вкрадливий голос позбавляв її залишків самовладання. Це здавалося божевіллям: людина не викликала в неї жодної симпатії, але його погляд, ці дотики й низький тембр творили з її тілом щось неконтрольоване.

‒ То, може, все-таки поїдемо до мене, крихітко? Я запевняю ‒ тобі сподобається.

Він трохи відсторонився, щоб побачити її реакцію, і вона не забарилася. Дзвінкий ляпас розірвав тишу нічної парковки ‒ Северин не встиг перехопити її руку. «Така маленька, а така люта», ‒ мигнуло в його голові. Він відпустив її, повільно потираючи щоку, яка почала нити. Треба ж, який популярний вечір: усі так і норовлять заїхати йому по морді.

Раптом поруч почувся вереск шин. З вайпера, що різко загальмував неподалік, вискочив хлопець.

‒ Юліано, сідай у машину! ‒ наказав Вал, і в його голосі було стільки металу, що дівчина не стала сперечатися.

Северин лише усміхнувся, спостерігаючи, як вона поспішила сховатися в салоні автомобіля. Валентин кілька секунд стояв нерухомо, свердливши Левицького важким, недобрим поглядом. Северин поняття не мав, хто цей шмаркач із фарбованим волоссям, але, судячи з виразу обличчя хлопця, той чудово знав, із ким має справу. Не сказавши жодного слова, хлопець сів за кермо, і авто з диким гуркотом зірвалося з місця.

‒ Це що за лялечка була, а, Север? ‒ до нього підійшов Марк і по-дружньому ляснув по плечу. — І чому ця крихітка поїхала з тим придурком, а не з тобою?

‒ Вона не лялечка, ‒ відповів Северин, проводжаючи поглядом червоні габаритні вогні.

‒ Та невже? ‒ Біс непристойно голосно розсміявся, роблячи власні висновки. - Невже наш залізний Север знайшов щось «особливе»? Невже вона не з тих ляльок, яких ти міняєш щотижня, як відпрацьовані фільтри?

‒ Ні. Звичайна дівчина, з плоті й крові, ‒ Северин нарешті відірвав погляд від порожньої дороги. ‒ Але... в ній немає того гнилого блиску, до якого ми звикли.

Марк’ян на мить замовк, а потім вибухнув глузливим реготом, ледь не захлинаючись від іронії:

‒ Мене зараз знудить. Невже ти в нас «святу» надибав? Що, Север, потягнуло на чисту совість? Може, вона ще й хрестик на шиї носить і вечорами Біблію читає? Послухай старого грішника: «хороших» дівчат не існує. Є ті, хто вже продався, і ті, хто ще не знає своєї ціни. Наші баби хоча б чесні ‒ вони хочуть бабки, шмотки й твій ствол між ніг. А ці «домашні квіточки»... вони найнебезпечніші. Висмокчуть із тебе душу, а потім здивують таким брудом, що навіть у нас вуха зів’януть. Свята вона чи ні ‒ усе одно закінчить у нашому багні.

‒ Заткнися, Біс, ‒ спокійно, але з небезпечною ноткою в голосі кинув Северин.

‒ Та годі тобі, не кип'ятись. Просто дивно чути таке від тебе. Що в ній такого, що ти аж застиг?

‒ Не знаю, ‒ Северин ледь помітно знизав плечима й нарешті дістав пачку. Різке клацання запальнички, перша затяжка, від якої легені приємно обпекло димом. ‒ Вона… справжня. У неї в очах не прайс-лист, а чиста розгубленість. Це чіпляє сильніше за будь-який тюнінг.

Марк на мить замовк, повільно випускаючи крізь зуби струмінь їдкого диму. Його погляд, зазвичай нахабний і рухливий, став важким. Щоб це не означало, Северин вперше так висловлювався щодо дівчини, і це відверто дратувало.

Він не вірив, що такі існують ‒ «справжні», «інші», чисті.

«Справжня, кажеш? ‒ цинічно прокрутило в голові Біса. ‒ Просто ще не бита життям. Тільки-но запахне великими грошима або справжнім страхом, вся ця «справжність» злізе, як дешева позолота, оголюючи той самий прайс-лист, що і в решти».

Його дратувало, що Северин ‒ людина, яка бачила найглибше дно цього міста ‒ раптом вирішив розгледіти щось піднесено-інше в випадковій дівчині. Марк’ян знав: такі ілюзії в їхньому бізнесі коштують дорого. Вони роблять тебе вразливим, змушують опускати ствол там, де треба стріляти на ураження.

‒ Знаєш, Север, ‒ нарешті прохрипів він, кидаючи недопалок під колесо. ‒ Всі вони «інші», поки не роздягнуться ‒ або в ліжку, або перед дзеркалом, рахуючи твої відступні. Не шукай діамантів у смітнику, брате. Там тільки скло, яке дуже хоче здаватися коштовним.

‒ Забудь. – Відмахнувся Северин і теж викинув цигарку. ‒ Скидай хвіст і поїхали в клуб.

— Ти ж годину тому плювався, що не хочеш туди пертися? — здивувався Марк, але в очах уже запалився азарт.

— Передумав. Кров кипить, треба злити цю напругу, поки я ще когось не прибив, — Северин випустив густу хмару диму в нічне повітря. — Рушаймо. Хочу випалити цей вечір алкоголем.

У салоні авто тихо грала музика, Юліана і Вал мовчали, кожен думаючи про своє. Причому, якщо дівчина намагалася вгамувати незвичний тремор у всьому тілі, то хлопець був украй напружений, стискаючи обід керма так, що побіліли кісточки пальців.

‒ Ти давно знаєш Левицького? ‒ порушив гнітючу тишу Сагаль.

Голос його звучав глухо, наче він намагався придушити в собі глуху лють.

‒ Кого? ‒ Юліана повернула голову, з подивом помітивши, що Валентин роздратований настільки, що повітря в салоні здавалося наелектризованим.

‒ Левицького. Северина. Ти щойно з ним розмовляла біля ресторану.

‒ Я його не знаю і знати не хочу. Це він зі мною «розмовляв», а не я з ним, ‒ Юліана схрестила руки на грудях і, наслідуючи маневр Вала, вперто втупилася в дорогу, де нічні ліхтарі зливалися в суцільну розмиту лінію.

‒ Прекрасно. Сподіваюся, більше не доведеться.

‒ А що не так? Ти його знаєш? ‒ Юліану зачепив тон, яким із нею говорив хлопець, що ще годину тому випромінював лише творчий драйв та позитив.

‒ Знаю. Достатньо, щоб дати тобі пораду на майбутнє: ніколи й за жодних обставин не зв’язуйся з ним. Тримайся від нього на відстані гарматного пострілу.

Юліана гірко всміхнулася, відчуваючи, як усередині знову підіймається хвиля протесту проти всіх цих чоловіків, що намагаються нею керувати.

‒ Треба ж, яка зворушлива турбота. Можна подумати, без твоїх настанов я б до цього не додумалася. І взагалі... Валентин, звідки це взялося? Чому ти раптом став такий добрий? Два роки ти глузував з мене, а тепер рятуєш від «поганих хлопців»?

Сагаль на мить міцніше стиснув обід керма, і на його обличчі промайнула тінь.

‒ Просто художня солідарність, ‒ відповів він нарешті, і голос його став простішим, буденнішим. ‒ Ти талановита, Юліано. Було б прикро, якби ти занапастила свій дар через власну необачність, або такого покидька, як Северин. Ми з тобою в одному човні, хіба не можемо бути просто друзями? По-людськи. Ну, ви, жінки, всі ласі на таких типів, ‒ додав він уже звичним колючим тоном, ‒ а в нього, без сумніву, є до тебе інтерес. Хижий інтерес.

‒ І ти це помітив, щойно на нього глянув? ‒ Юліана фиркнула, намагаючись збити пафос моменту. ‒ Слухай, давай закриємо тему. Цього твого Левицького я бачила вдруге в житті, зв’язуватися з ним не збираюся. І взагалі, ти мені не опікун, щоб вказувати. У мене своя голова на плечах є, порадників не потребує. Тим більше таких…

‒ Яких?

‒ Сумнівних.

‒ Ну, вибач. Я просто хотів як краще, ‒ Валентин знизав плечима, але Юліана помітила, як він нарешті розслабився.

Те, що вона так легко відхрестилася від Северина, принесло йому видиме полегшення.

‒ А вийшло як завжди, так? ‒ дівчина вперше за поїздку ледь помітно усміхнулася.

‒ Щось на кшталт того. Але все одно ‒ будь обережна. Він справді небезпечна людина. Повір мені, я знаю, про що кажу.

Більше за всю дорогу він не промовив ні слова. Юліана сиділа, занурена в напівтемряву салону, переварюючи почуте. Питань стало лише більше, а всередині, попри всі заперечення, продовжував горіти той дивний вогонь, який запалив у ній погляд Северина Левицького.