Раді Вас бачити!

Я зім'яла лист паперу, який першим потрапив до рук, і кинула в нього. Потрапила йому прямо в потилицю, посміхнулася, дивлячись яка я влучна. Так йому. Мене переповнювало захоплення своїм вчинком. Правильно, так йому і треба, потрібно за себе вміти постояти. І тут я помітила, що він дивився на мене, але його погляд абсолютно відрізнявся від того, що був раніше. Зараз на мене дивиться зовсім інша людина. Де ж той йолоп, через якого я стільки плакала і через якого провела стільки безсонних ночей? В його очах можна було побачити подив і щось ще. В руках він тримав розгорнутий листок. Так, стоп. Що ж там написано? Що його змусило так змінитися? От халепа! Тепер я зрозуміла в чому справа. Я писала записку, і не просто, а любовну одному хлопцю. Мені він дуже подобався протягом півроку, але я так і не наважувалася до нього підійти, а точок дотику у нас не було. Я лише спостерігала за ним в коридорі. В рядки я вилила все, що тримала в серці, що не могла вимовити навіть вголос. Так чого він так на мене вирячився? Ну прочитав моє освідчення і що з того? Ну не тобі ж. Відвернися, досить на мене ось так витріщатися. Я скривила йому пику. І ось зараз до мене дійшло ще одне прозріння. У хлопця, який мені подобався і у цього ідіота було однакове ім'я. На мій превеликий жаль. Все, я попалася. Моя подруга-психолог каже, що в такі моменти треба більше позитиву. Звідки ж його взяти?

Лекцію майже не слухала, весь час літала десь у хмарах. Всі думки були про записку. Що тепер буде? Треба зуміти її забрати у нього. У нас наступна пара теж разом, на перерві підійду.

Продзвенів дзвінок, і я почала швидко закидати речі в сумку, трохи зім'яла листки зошити, і мало не забула мобільний на парті. Щоб догнати Гліба, мені потрібна була сила Флеша. Серйозно, він так швидко ходить. Я зуміла його наздогнати лише в коридорі.

– Стій! Стій, кажу! Гліб! – я, захекавшись, підбігла до нього і намагалася віддихатися.

– Бачу, спорт це не твоє, - на його обличчі застигла посмішка, а в словах простежувалася якась зловтіха, адже він був і спортсменом, і вчився на відмінно, і брав активну участь у студентському житті, належав до вершків суспільства. Не скажу, що він був красенем, але його чарівність просто заворожувала, всі дівчата немов під його дудочку танцюють, а хлопці поважають і намагаються набитися йому в друзі.

– Віддай, будь ласка, записку, – я благально дивилася на нього.

– Яку? Про що ти? – він робив вигляд, що не знає про що іде мова.

– На парі я кинула в тебе листок паперу, ось, а там була записка. Поверни мені її.

– А, ти про це. Не хочу, – він розвернувся і пішов далі по коридору.

Що? Так як він сміє так зі мною? Йому доведеться мені її віддати.

– Слухай, Гліб, я серйозно, - послідкувала за ним, випередивши, перегородила йому шлях. – Зрозумій та записка не тобі, вона адресована твоєму тезці, але ніяк не тобі. Так там було освідчення у коханні, але іншій людині. Ти мені взагалі не подобаєшся. Прошу тебе, віддай її, - я витягнула долоню.

– Сама винна в тому, що трапилося. Навіщо її кинула в мене?

– Це ти змусив мене. Навіщо назвав заучкою. Ти ж знаєш, що це не так.

– Так, ти маєш рацію.

Після цих слів він дістав щось з рюкзака і поклав мені на долоню. Я подивилася і витріщила очі. Це його візитка: «Репетитор англійської мови ...» Чого-чого?

– Ти вчишся на перекладача, але робиш стільки граматичних помилок. Я пропоную тебе трохи підтягнути. Якщо вирішиш, звертайся, тобі зроблю велику знижку.

Він знову пірнув в рюкзак і витягнув зім'ятий клаптик паперу, який дав мені. Я розкрила його і уважно прочитала. На ньому був моїм почерком написаний уривок англійською з виправленнями. Не зовсім вдала спроба перекладу тексту, який був у домашньому завданні.

– Кажеш мій тезка, – він трохи задумався. – Дай подумати. У нашому універі є тільки один такий, – голова студентського парламенту. Я дивлюся, ти високо мітиш.

– Це тебе не стосується, – виходить, я тільки що сама себе спалила.

– Скажу одразу, у тебе немає шансів.

– Поки є життя, є і надія.

– Наївна. Давай без цих незрозумілих висловлювань. Ти об'єктивно на все дивись. Годі, я пішов. Вчи англійську! – з цими словами він пройшов повз мене, а я так і продовжувала стояти, шокована тим, що відбувається.

* * *

Я засмучена розтяглася в залі на дивані з ноутом, їла попкорн і дивилася дораму. Моїх сусідок не було і зараз він повністю належав мені.

Наймати будинок виявилося для нас трьох вигідним рішенням. Прибираємо по черзі, пере кожна сама собі, але теж дотримуючись черговості. Самі готуємо для себе обіди, сніданки і вечері йдуть за розкладом для кожної. Ми майже відразу порозумілися, звикання одна до одної тривало всього лише тиждень. З тих пір пройшло півроку, ми дуже здружилися і вже насилу уявляємо, як будемо жити після закінчення університету.

Наприклад, Маша, майбутній психолог, спокійна і раціональна, реаліст, іноді віддає перевагу усамітненню. Настя - дизайнер інтер'єру, оптиміст, імпульсивна і весела, компанійська. А я, трохи песиміст, тому дівчата на мене дуже добре впливають, поступово перетворюючи в оптимістичного реаліста. Вони мене трохи розкріпачили, зробили впевненішою у собі. У Насті дуже багато друзів, ми часто з нею ходимо на вечірки.

До зали увійшла Маша, кинула свою сумку на підлогу, як тільки побачила мене:

– Ні! Не кажи, що ти дивишся дораму, - вона блиснула карими очима і підібрала в пучок чорне волосся.

– Так, – мляво відповіла я.

– Так за десятибальною шкалою твоєї депресії це вісімка. Що трапилося? Викладай, – вона присіла поруч у крісло, навпроти.

Я розповіла їй все, що сталося зі мною сьогодні, про той безглуздий інцидент з запискою.

– Знаєш, я не здивувалася. Це на тебе схоже, – вона похитала головою, підтверджуючи свої слова.

– Що? Ти ось зараз мене назвала невдахою? – я відставила ноут.

– Ні, просто твоя поведінка передбачувана. Я це намагаюся сказати, – вона сіла у позу лотоса.

– Почекай, зараз мені потрібна подруга, а не психолог. Потребую підтримки.

– Вибач. Не переймайся. Гліб півроку вів себе по відношенню до тебе жахливо. Так?

 – Так.

– А сьогодні щось пішло не так. Правильно?

– Не так? – трохи обурилася.

– Не зовсім звичайно. І він тобі ще й допомогу запропонував. Отже, його почуття до тебе змінилися. Радій, тепер він перестане тебе зачіпати. Почнеш спокійно жити і забудеш про цю людину. Наступного разу будь обережнішою із записками. Ти дорам передивилася чи що? Час повернутися до реальності.

– Згодна.

У будинку пролунав дзвінок. Хтось прийшов.

– Я вийду відкрию, – з цими словами, я піднялася, пішла в коридор і перевзулася, накинула на себе куртку.

Мій шлях лежав через маленьке подвір’я, не поспішаючи відкрила залізну хвіртку. Переді мною стояв Гліб, винуватець мого нинішнього стану, в червоному пуховику, черевиках і без шапки, ризиковий хлопець.

– Ем. Привіт ще раз. Навіщо ти прийшов?

– Не навіщо, а до кого.

– І до кого ж?

– До Насті.

– Її немає.

– Я почекаю, - я впустила його. Навіщо йому Настя? Неважливо.

Гліб зайшов до будинку, як до себе додому. Роззувся, повісив куртку і пішов за мною у залу, сів на дивані біля мого ноута.

– Лера, хто там? – крикнула мені з кухні Маша.

– Це Гліб!

Через секунду Маша вже була в залі, з цікавістю розглядаючи хлопця, сіла в крісло. Гліба вона не знала, тільки чула про нього.

– Привіт, - Маша першою привіталася, мабуть, піддалася його чарівності.

– Привіт. Не знаєш, коли буде Настя? – він звернувся до неї, як ніби мене тут не було, хоча я стояла поруч.

– Хвилин через десять, – припустила Маша.

– Добре.

– Може, чай або каву? – Маша намагалася бути з ним гостинною.

– Ні, дякую, – він продовжував мене не помічати.

Поки я його розглядала, відкрилися вхідні двері, Настя зняла шапку з-під якої вивільнилося світло-русяве волосся. Ледве волочачи ноги вона роззулася, зняла і повісила пальто, стрибнула в свої капці і тільки зараз подивилася на мене своїми небесно-блакитними очима, потім на Машу, а коли її погляд зупинився на Глібі, весело промовила:

– Всі вже вдома, як добре. Привіт брате! - вона немов ожила, підбігла і обняла Гліба, який вже встиг встати з дивану. Він вищий за мене на голову, а Настя нижча, тому їй довелося злегка піднятися навшпиньках, щоб дістатися до його правої щоки і голосно чмокнути.

– Що?! Це твоя сестра? Та ні в життя! Ви не можете бути родичами. Це просто неможливо. Це як крапля води і бензину, - я сказала це вголос, тому, що всі дивилися на мене, а я в цей момент готова була згоріти від сорому.