Раді Вас бачити!

Я припинила писати повідомлення Глібу, бо вони так і залишаються непрочитаними. Він віддає перевагу розмові по телефону або живому спілкуванню. Але в цій ситуації не знала вже що й думати. В університеті я постійно дивилася на місце, де сидів Гліб, і від цього порожнеча і душі збільшувалася. У ці хвилини я згадувала свою стоп-фразу «більше позитиву» і знову продовжувала уважно слухати лекцію, яка до цього нагадувала мені німе кіно.

Перед другою парою я пішла в кафе підзарядитися смачним латте та кексом.

Коли я повернулася до аудиторії, на моєму зошиті лежала записка: «Вийди у коридор. Гліб». Я так зраділа, що він з'явився, попросила вийти у викладача. У коридорі стояв Гліб-красень.

- Привіт що трапилося? - трохи здивувалася його вчинку, ми начебто з ним все з'ясували і наші шляхи розійшлися.

- Привіт все добре. Просто не знав, як до тебе підійти, - він трохи зам'явся, - То наше побачення було жахливим, сам розумію, що поводився самозакохано. Може, ти даси мені другий шанс?

– Що? – тільки цього зараз не вистачало.

- Ти мені справді подобаєшся. Розумію, що тобі потрібен час оговтатися після розставання. Я почекаю стільки, скільки буде потрібно.

- Про що ти говориш?

- Ти і Гліб…

- Ми зустрічаємося, – хоча насправді вже починала у цьому сумніватися.

- Я подумав, що ви не разом.

- Чого раптом?

- Десь тиждень тому бачив Гліба з іншою дівчиною, і це точно була не просто подруга, - так, я відразу зрозуміла, що він теж бачив його з Діаною.

- Ти все не так зрозумів. Якщо я тобі справді подобаюся, попрошу не розказувати про це.

- Добре. Тоді я піду.

Коли він зник з мого поля зору, я витягла мобільний з кишені джинсів, на заставці були ми з Глібом, усміхнені та щасливі. Завжди, коли дивлюся на це фото, виникає подвійне почуття: з одного боку, стає тепло і добре на душі, з іншого – хочеться дати йому ляпаса. Набрала Машин номер.

- Привіт, Гліб-красень, зізнався, що я йому подобаюся.

- Коли з'являється хлопець, одразу й інші починають звертати на тебе увагу. Це нормально.

– Він бачив Гліба з Діаною, вирішив, що ми вже не разом.

Маша замислилася перед відповіддю:

- Здається, що ти йому справді подобаєшся, переживає за тебе. Погано, що може розповісти про побачене.

- Я попросила його зберегти цю таємницю.

- Тоді нема про що переживати.

* * *

Ми з Олею закінчували наше чаювання зі смачним печивом. Вже годину, сидячи на кухні, вона мене вмовляла піти сьогодні ввечері на тусовку. Мені не хотілося нікуди йти, просто звернутися калачиком і ностальгувати, пожаліти себе, понавигадувати історій про Гліба, подивитися сльозливий фільм. Але Оля вторглася до будинку і наполегливо просила провести вечір весело.

- Давай бігатимемо вранці до пар? - я спробувала відвести її від цієї теми, переводячи на іншу.

- Ні, Леро. У мене дісонія.

- Вибач, ді… що?

- Мені важко рано вставати з ліжка. Хочеться трохи поніжиться, тому в мене три будильники, після яких я все ще сплю.

- Набралася розумних слів. Тоді це пояснює твої постійні запізнення до університету.

- Так, йдемо і все, тобі треба розвіятися, але спочатку потрібно навести красу, - вона схопила мене за руку і потягла до моєї кімнати.

Оля розгорнула набір пензликів для макіяжу на столі, дістала тональну основу, пудру, рум'яна, туш, хайлайтер, підводку, основу під тіні, червону помаду.

- Наче все, - сказала вона, оглядаючи косметику як набір інструментів на столі хірурга.

- Ти думаєш, це все мені підходить?

- Не переживай. У нас із тобою схожі кольоротипи, - і вона взялася за справу, відмовляючись показувати мені результат поки все не закінчить.

Після того, як Оля закінчила з макіяжем, вона перейшла до мого волосся, - накрутила випрямлячем локони.

- Все, тепер можеш дивитися, - вона широко посміхнулася.

Олине тріумфування почало передаватися і мені, я почала з нетерпінням чекати на результат. Я підійшла до дзеркала і прямо не впізнала себе. Оля справді чарівниця.

- Дуже красиво! Спасибі! - захоплення повністю охопило мене.

- Будь ласка. Курси з макіяжу пройшли недаремно.

- Так. Ти молодець!

- Ще треба підібрати тобі вбрання.

- А куди ми підемо?

- До подруги Насті, мені прийшло повідомлення про сьогоднішню тусовку.

- Думаєш, варто йти туди без Гліба? Самій?

- Ти ж не прив'язана до нього. Зараз покажи, що все гаразд. Може, Маша теж піде з нами?

- Маша! Йди до нас!

За кілька хвилин Маша стояла на порозі:

- Ого! Валеріє, та тебе не впізнати!

- Спасибі, - я засоромилась. – Це все Оля.

- Знатиму до кого звернутися.

- Попереджаю, я не професіонал, а аматор.

- Ідемо з нами ввечері на паті.

- Ні, дякую, у мене сьогодні вечір перегляду дорам, - ми з Олею кивнули.

* * *

Таке почуття, коли ти виглядаєш надто шикарним для цього заходу. Перекладаючи на більш зрозумілу мову: сильно вирядилася. І це все про мене. Сюди можна було вдягнути джинси та якусь футболку. Наступного дня ніхто б і не згадав, у чому я була, як, власне, і після закінчення вечора. Не було бажання затримуватись і залишатися до останнього. Оля пішла з усіма вітатись, а я вирушила на пошуки тихого місця, яким виявилася кухня. Мабуть, не я одна помітила це або Яна стала моїм сталкером.

- Привіт, чого одна, без Гліба? - по її здивованому погляду я зрозуміла, що вона теж не в курсі де він.

- Йому не вдалося прийти.

- Шкода, - вона з цікавістю розглядала мене. - Ти сьогодні гарно виглядаєш.

- Дякую, так і задумано, - я змусила себе посміхнутися, щоб не сказати їй чогось зайвого.

- Гаразд, не нудьгуй, - отримала таку ж нудотно доброзичливу усмішку у відповідь.

- Не буду, - я продовжувала посміхатися

- Ось, візьми, випий, - Яна простягла мені склянку з рідиною, яка була помаранчевого кольору і пахла алкоголем.

- Спасибі, – я взяла склянку. Яна зникла у натовпі, а я почала шукати очима Олю.

Несподівано хтось схопив мене за руку в якій була склянка:

- Не пий це, – я здивовано подивилася на її власника. Хлопець продовжив, – Тобі щось підсипали.

Глянула на вміст склянки і подумки подякувала, що знаходилася на кухні і умивальник був поруч. Вловивши Янин погляд на собі я демонстративно вилила все зі склянки і викинула її у відро для сміття.

- Спасибі, – я звернулася до свого рятівника.

- Я – Денис, друг Гліба.

На голову мене вищий темно-русявий хлопець із зеленими очима, щось я такого взагалі не пригадую в оточенні Гліба.

- Друг? Але він про тебе нічого не розповідав, – я насупилась і склала руки на грудях.

- Зате про тебе, Леро, я знаю багато, - хлопець заспокійливо посміхнувся.

- Я не знаю де він, ми разом чи вже ні. Якщо ти його друг, скажи, що діється?

Денис трохи нахилився до мене і понизив голос:

- З ним все гаразд. Він тебе не кидав. Йому треба вирішити деякі справи. Коли він приїде, тобі все пояснить.

– Приїде? Виходить, він кудись поїхав? - як я не намагалася, але мені не вдалося приховати в голосі тривогу.

- Так, - він озирнувся на всі боки і запитав, - Ти ще плануєш бути тут чи можемо переміститися у тихіше місце?

Я задумалась:

- Можна, можливо. Неподалік мого будинку є набережна. Але спочатку мені треба попрощатися із подругою.

- Добре.

Я вийшла у залу і озирнулася на всі боки. Одразу помітила Олин рудий пучок на голові.

- Оль, мені треба піти. Гліб попросив свого друга за мною доглянути. Він відвезе мене додому.

- Так-так. Що за друг? Йдемо, я теж на нього подивлюся, - насупилась Оля, явно не збираючись відпускати мене невідомо з ким. Я взяла її за руку і потягла до кухні, де чекав на мене Денис.

- Оля, подруга Лери, - представилася моя захисниця розглядаючи хлопця на наявність особливих прикмет, так про всяк випадок.

- Денис, друг Гліба, – усміхнувся хлопець, розглядаючи руде дівчисько у відповідь.

– Гліб про тебе не розповідав.

- Я нещодавно повернувся до країни.

– Ти до нас надовго?

- Ще не знаю, - знизав він плечима.

- Ну гаразд, передаю Леру тобі, - усміхнулася Оля

- Не хвилюйся, я подбаю про неї.

- Не сумніваюся, - подруга мені підморгнула.

Цей дивний діалог-допит закінчився, і я дістала телефон:

- Зараз викличу таксі.

- У мене машина, - зупинив мене хлопець.

Я обійняла Олю, і ми пішли. Денис провів мене до своєї машини. До набережної ми доїхали швидко і в тиші, кожен думав про своє.

Хлопець припарковав машину, і ми поволі пішли у бік води. Я сперлася на залізний паркан і дивилася на гладь води, Денис повторив за мною. Ліхтарі висвітлювали деякі ділянки і було видно на ній маленькі ледь помітні хвилі.

– У Гліба складний характер. Як ти справляєшся з ним? - я не бачила, як він усміхнувся, але припустила це.

- Запитай мене про щось легше, - я повернулася до нього. - Як ти мене знайшов?

- Гліб попросив за тобою наглядати, - зізнався хлопець.

- Значить, стеження. Це Гліб мені так не довіряє?

- Ні, просто переживає, що ти влипнеш у якусь історію.

- Ще краще.

- Має свої методи висловлювати свої почуття.

- Да я помітила, – сьогодні такий чудовий вечір. Як би мені хотілося, щоб зараз поряд зі мною стояв Гліб. У житті часто бувають такі моменти, коли майже все ідеально, але… в це слово вкладено багато «але».

- Ви давно дружите? – я припинила наше мовчання.

– Вже кілька років, але знайомі з дитинства.

- Як ви почали дружити? - я подивилася на небо і не побачила жодної зірки, лише темно-синю до чорноти безодню.

- Він урятував мені життя. В прямому сенсі.

- Шляхетно. А як?

– Це наш із ним секрет.

- Вибач за надмірну цікавість, - Гліб, виявляється ще й сучасний лицар. Зараз, коли його немає поряд, дізнаюся про нього набагато більше.

- Все добре. Якщо він захоче, то сам розповість тобі.

- Сподіваюсь так і буде, - я важко зітхнула. Де він, що зараз робить? Намагалася відганяти думки, а то виходить повна неповага до співрозмовника. - Ти з Настею теж знайомий?

- Настею?

- Сестрою Гліба.

– А, так. Але я бачив її два роки тому. Вона так і ходить із червоним волоссям?

– Що? Ти це серйозно? - це не вкладалося у моїй голові. Здається, Настю теж погано знаю.

- Цілком.

- Загалом не схоже на неї. Вона зараз блондинка.

- Значить, я не одразу її впізнаю.

Ми обидва замовкли, мабуть, кожен із нас поринув у свої спогади. Не знаю, скільки часу ми так стояли в повній тиші. Я думала про Гліба, про те, що скажу йому, коли побачу, про те, як буду лаяти його. Думок Дениса я не знала, і не могла уявити, про що чи про кого вони.

- На сон починає хилити, – сказала я.

- Хіба ти не збиралася залишатися на тусовці до кінця?

– Ні. Хотіла звідти втекти за будь-якої зручної нагоди.

- Ясно. Тоді йдемо. Я підвезу тебе додому.

* * *

Ми з дівчатами сиділи та чекали Настю. Запитань до неї у нас накопичилося багато. Вона і проект встигла зробити, і закрутити новий роман. Як і мені хотілося б навчитися так швидко вивільнюватись від минулих відносин і так само легко починати нові. Отут Маша б зі мною посперечалася. Така мінлива поведінка Насті вона вважає страхом розпочинати тривалі стосунки. Здебільшого їй трапляються не дуже серйозні кандидатури.

Я почула звук повідомлення і потяглася до телефону. На мить мені здалося, що моє серце завмерло, а потім прискорено забилося. Радіти чи сумувати? Не знаю.

Я голосно вигукнула:

- Що за інтерробанг!

– Що? - дівчата здивовано подивилися на мене.

- А що, думали, тільки ви набралися розумних слів? - широко усміхнулася. - Гаразд. Це використання знаку питання й оклику одночасно, - я зробила паузу, а потім пояснила дівчаткам. - Мені треба до Гліба. Він надіслав повідомлення. Хоче зустрітись. У парку.

- Звичайно іди, - Оля схвально кивнула.

- Зателефонувати не зміг, видно побоюється твого гніву. Вибрав нейтральну територію. Отже, можливо буде компромісне рішення. - Маша озвучила свої роздуми.

Я була рішуче налаштована на розмову з Глібом. Також знала, що всі шаблони питань, які вже більше тижня жили в моїй голові, просто забуду, коли зустрінуся з ним.

- Який компроміс у цій ситуації? У будь-якому разі я хочу знати всю правду, якою б вона не була.