Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

— Алексе! Ось ти де! — до нас підбіг високий чоловік у костюмі, який, попри очевидну дороговизну, виглядав так, ніби його власник щойно вийшов з урагану. — Боже, ти не повіриш, що сталося!

— Максе, — кивнув Алекс, і я помітила, як його плечі перетворилися на камінь, ставши живим мармуром. — Дозволь представити...

— Секундочку! — Макс махнув рукою з театральним драматизмом. — Це терміново. Твій брат...

— Що він накоїв цього разу? — голос Алекса задзвенів сталлю.

— Він... О! — Макс помітив мене й усміхнувся, перетворившись з тривожного гінця на галерейного знавця краси. Його погляд зісковзнув по моїй сукні з тією уважністю, з якою зазвичай розглядають дорогі картини. — Я Макс, дуже приємно познайомитися!

— Максе! — голос Алекса явно звик приборкувати особливо впертих клієнтів. — Що з моїм братом?

— Що? А, так! — Макс наче прокинувся від винного чару моєї сукні. — Твій брат щойно вірвався сюди й вирішив, що одній з його картин потрібен... як він висловився? Завершальний штрих!

Алекс вилаявся настільки вишукано, що це прозвучало, як рядок з французької поезії.

— Де він?

— У головній залі. І, Алексе... — Макс нервово смикнув вузол краватки, ніби той перетворився на петлю. — Він приніс фарбу.

— О Господи, — Алекс затиснув перенісся. — Вибач, Вероніко, але мені потрібно...

— Піду з тобою, — я поставила келих на тацю офіціанта, що проходив повз, відчуваючи, як всередині прокидається хвилювання. — Не щодня бачиш народження сучасного мистецтва.

— Повір, те, що робить мій брат, це не... — але його слова перервав звук розбитого скла.

— Чорт, — Алекс кинувся вперед, на ходу розслабляючи досконалу краватку, ніби готуючись до битви.

Ми з Максом обмінялися розуміючими поглядами. У його очах плавала погано прихована веселість, і я зрозуміла, що він насолоджується цим видовищем набагато більше, ніж личить поважному власнику галереї. Ми поспішили за Алексом, і я, звісно, намагалася зберігати імідж світської дами, але ці прокляті десятисантиметрові Лабутени...

— Ой! — моя нога зрадницьки підвернулася на ідеально відполірованому мармурі, і я інстинктивно вхопилася за найближчий предмет. Яким, звісно, виявилася скульптура, гордо названа в каталозі «Метаморфози урбаністичної свідомості», купа металевих конструкцій, що нагадувала результат любовного роману між трансформером і абстрактним експресіонізмом.

Скульптура хитнулася, ніби в уповільненій зйомці.

— Обережно! — Макс підхопив композицію з дроту й чогось підозріло схожого на консервні банки з вправністю циркового жонглера, явно звиклого рятувати так зване мистецтво від зустрічі з гравітацією й незграбними гостями.

— Вибач, — закусила я губу, відчуваючи, як фарба заливає щоки. — Вона не пошкоджена?

— На щастя, ні, — усміхнувся він, і в очах заграли чортенята. — Хоча, знаєш... може, і варто було. Це найпотворніша річ у моїй галереї, але художник — син важливого спонсора. Політика, — зітхнув він з театральним приреченням.

З зали долинув новий грюкіт, і голос Алекса, сповнений праведності, змішаної з братерською покірністю, прозвучав:

— Що до біса ти робиш?!

— Ходімо, — Макс запропонував мені руку з галантністю справжнього джентльмена, ніби запрошуючи на вальс, а не на місце мистецького злочину. — Тут стає цікаво.

— А чи не варто тобі, як власнику галереї, перебувати у праведному жаху? — я вдячно прийняла його руку, подумки проклинаючи садиста, що винайшов це взуття.

— Моя люба, — він підморгнув з тією особливою щирістю, що роззброює краще за будь-які слова. — Після року дружби з молодшим Райтом я навчився бачити красу в цьому. Знаєш, деякі люди входять у кімнату, і все стає... Застиглим. А деякі входять — і світ вибухає кольорами, оживає, починає дихати й пульсувати. 

— Красиво сказано, — я всміхнулася. — Але ж твоя страхова компанія навряд чи оцінить цю поезію. 

Ми завернули за ріг, і я завмерла, приголомшена сценою, що відкрилася. У центрі головної зали, на тлі величезного полотна, розгорталася дія, гідна найкращих театральних підмостків.

Уламки розбитого скла лежали на підлозі, і неможливо було зрозуміти, чи вони від мистецького твору, чи від чогось значно буденнішого. Алекс стояв у центрі, втілення стриманої сили: досконала постава, бездоганний костюм, руки, схрещені на грудях. Він випромінював той особливий, оманливий спокій, що існує в оці урагану. Кожна лінія його постаті виражала ледь стримане напруження. А навпроти нього...

Кейт Лорен
Солодка помилка. Між нами

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!