Спочатку:
На сторінку книги
Крипта під королівським вівтарем була місцем, де панував вічний холод і запах древнього попелу. Тут, за залізними дверима з печатками Верховного жерця, зберігалися магічні атрибути для найважливіших ритуалів династії. І саме сюди за годину до балу мала проникнути група саботажників.
Напередодні ввечері в покоях Віки остаточно затвердили план і розподілили ролі:
Крош і Брут — силова диверсія та відволікання варти біля входу в крипту.
Грок — «інформаційний шум» та контроль пересування самого жерця Малфаса.
Зора — технічний експерт. Вона мала швидко нейтралізувати захисне закляття на дверях крипти за допомогою древнього контрзаклинання, яке потайки виписала з архіву.
Віка та Мортімер — безпосередньо «руки». Вони мали зайти всередину, знайти есенцію «Квітів забуття», замінити її на «Сльози болотяного дракона» та непомітно вийти.
— Рухаємося, — пошепки скомандувала Віка, коли вони досягли темного розгалуження коридорів підземелля.
Попереду йшли Крош і Брут, чиї кроки, попри обладунки, були абсолютно безшумними. Слідом дріботіла Зора, притискаючи до грудей сувій, і старий Грок, який тримав у руках великий піднос із якимись пафосними кубками та глеком — його офіційне прикриття. Віка та Мортімер замикали процесію. На принці вже був розкішний камзол, але його комір був недбало розстебнутий.
Біля важких кованих дверей крипти стояли двоє гвардійців жерця. Вони виглядали суворо і тримали списи напоготові.
— Ваша черга, хлопці, — тихо шепнула Віка близнюкам.
Крош і Брут кивнули. Вони не збиралися битися — це підняло б тривогу. Замість цього вони розіграли заздалегідь підготовлений спектакль. Крош раптом різко схопив Брута за грудки і притиснув до стіни прямо перед носом здивованих охоронців.
— Я тобі ще раз кажу, недотепо! — закричав Крош на все підземелля. — Якщо ти знову зачепиш мій рожевий моток вовни своєю іржавою булавою, я тобі вуха обірву!
— Вона не іржава! — не менш гучно і натурально обурився Брут, штовхаючи брата в плече. — І твій рожевий колір взагалі не пасує до нашого ордену!
— Ах так?!
Двоє елітних вбивць почали так люто і голосно «з'ясовувати стосунки», штовхаючи один одного і перекриваючи своїми тілами весь огляд коридору, що вартові жерця мимоволі зробили кілька кроків уперед, намагаючись втихомирити їх.
— Гей, ви! Ану припиніть! Тут священне місце! — гукнув один із вартових.
У цей момент з іншого боку коридору з'явився Грок. Він упевнено попрямував до вартових, дзеленчачи посудом на підносі.
— Ой, шановні, допоможіть старійшині! — заголосив він, перехоплюючи увагу другого гвардійця. — Верховний жрець наказав принести кубки для обмивання, а в мене коліна так трусяться, що зараз усе поб'ю! Потримайте-но глек, будьте ласкаві!
Поки варта була повністю дезорієнтована шумом близнюків та старечим белькотінням Грока, Віка, Мортімер та Зора ковзнули в тінь за колонами і впритул підійшли до дверей крипти.
— Зоро, давай, — прошепотіла Віка.
Бібліотекарка тремтячими пальцями розгорнула сувій, притулила його до замкової щілини і почала швидко та тихо шепотіти латину Пекла. Печатка на дверях — магічний малюнок у вигляді ока — на мить спалахнула червоним, а потім плавно згасла, прочиняючи двері.
— Є! — видихнула Зора. — У вас рівно п'ять хвилин, поки магія не почне відновлюватися.
Віка та Мортімер безшумно прошмигнули всередину, і двері за ними прикрилися.
У крипті панувала напівтемрява, яку розганяли лише свічки на кам'яному вівтарі. Посеред вівтаря, на оксамитовій подушечці, лежав той самий витончений кришталевий флакон. Всередині нього переливалася красива, ніжно-золотава рідина — есенція «Квітів забуття».
— Ось вона, — Мортімер підійшов ближче, і його обличчя знову потемніло від гніву. — Моя майбутня в'язниця.
— Менше лірики, більше діла, — Віка дістала зі своєї кишені (цього разу вона була в робочих штанах перед тим, як одягати бальну сукню) флакон із зеленою болотяною сумішшю. — Замінюй.
Мортімер простягнув руку, але раптом завмер.
— Зачекай, — прошепотів він. — Малфас — майстер магічних підписів. Якщо колір зілля зміниться, він помітить це ще до того, як виллє його в чашу. Наше зілля зелене, а його — золоте!
Віка ляснула себе по лобі.
— Чорт, я й забула, що у вас тут усе світиться! Зора казала, що «Сльози дракона» змінюють колір лише під впливом крові Селени, а в спокої вони...
— Зелені, — додав Мортімер. — Що робити?
Віка гарячково озирнулася. Її погляд упав на золотий пил, яким жрець, очевидно, посипав ритуальні свічки для краси.
— Дай сюди флакон, — скомандувала вона. Вона забрала у Мортімера зелене зілля, відкрила його і насипала туди дрібку золотого пилу. Потім затиснула пальцем горлечко і сильно струснула. На секунду рідина завирувала, а потім... забарвилася в ідеальний, благородний золотавий колір.
— Оппа. Земна фізика та трохи блискіток творять дива. Тепер один в один.
Мортімер здивовано хмикнув, швидко забрав справжній флакон Малфаса і поставив на його місце їхній «модернізований» варіант. Справжню отруту він сховав у внутрішню кишеню камзола.
— Готово, — сказав він. — Тікаємо.
Вони вискочили з крипти якраз у той момент, коли Зора закінчувала тримати контрзакляття. Двері з тихим клацанням зачинилися, і червоне магічне око знову загорілося на замку, ніби нічого й не було.
Крош і Брут, побачивши, що справу зроблено, миттєво припинили свою «бійку».
— Гаразд, Бруте, я прощаю тебе, — пафосно заявив Крош, поплескавши брата по плечу. — Але більше так не роби.
— Мир, брате, — так само суворо відповів Брут.
Охоронці жерця, абсолютно збиті з пантелику цим раптовим примиренням, лише покрутили пальцями біля скронь, коли брати разом із Гроком рушили назад коридором.
Віка, Мортімер та Зора наздогнали їх біля виходу на житлові поверхи.
— Ну що, — Віка подивилася на свою «банду». — Перший етап пройдено бездоганно. Тепер усім швидко переодягатися. Наступна зустріч — у тронному залі. І пам'ятайте: тримаємося так, ніби ми взагалі вперше одне одного бачимо.
Мортімер поглянув на Віку, і на його обличчі з'явилася та сама впевнена, королівська посмішка, якої йому так бракувало раніше.
— Побачимося на балу, Вікторіє. Спробуй не затьмарити мою майбутню наречену завчасно.
— Я нічого не обіцяю, Морті, — засміялася Віка.
