Спочатку:
На сторінку книги
Крікс, як і всі веруси, вмів робити лише правдиві ілюзії. Але всі раси якось не взяли до уваги, що веруси — єдині серед істот цього світу жили довго, дуже довго. Крікс був старим верусом, бачив багато чого за своє життя, хорошого і не дуже. Він мав з чого обирати в своїй безрозмірній пам’яті: потрібні ілюзії дуже схожих на «цілі» істот, в різних життєвих ситуаціях.
Він ще жив за часів, коли веруси не працювали ні на кого, окрім себе, й частенько жили за рахунок шантажу. Їхніми робочими місцями були не бюро новин, а різні місця з сумнівною репутацією. Тому, для крилатого шпигуна не було проблемою створити ілюзію будь–яких істот, у будь–яких обставинах.
Коли сонце було в зеніті, одна з найлютіших і найбільших банд Адона, вийшла з порталу. Але тільки почавши рух у бік табору Збірної — зупинилися, перед ними нізвідки виникли ілюзії. Вони плавно змінювали одна одну і показували істот, підозріло схожих на трьох з їхньої банди, в момент неприродного зв’язку з тролями.
«Серйозні чоловіки» не могли заплющити на таке очі, хоч всі і зрозуміли, що це ілюзія веруса, який крутиться десь поблизу, але в той же час — всі знали, що веруси можуть відтворювати лише те, що самі бачили. Це відволікло головорізів на декілька годин і прорідило їхні ряди на трьох мерзотників.
Крікс добре придивився і запам’ятав ватажка, раси та можливості більшої частини нападників. Побачивши деталі, він занервував і побіг подалі від злочинців — злітати біля них було б самогубством. «Потрібно швидше повертатися до дівчат», промайнуло у верусівських думках і він, відбігши достатньо далеко — нервово змахнув крилами і полетів у бік їхнього табору.
Дівчата ж, тим часом, жували пиріг і посміхалися ворожим гравцям, які марно намагалися пробити захисний щит Лірель. Тролі, люди і маги, об’єднані з трьох команд вже декілька годин кружляли навколо них, випробовуючи на щиті різну магію та зброю. Але Фая навчила Лірель за три підготовчі дні ставити сферичний повітряний, а не вогняний щит, тож вони без остраху спалити все навкруги — сиділи на широкій гілці дерева, біля прапору з номером «50» на зеленому сукні, та ні в які бійки вступати не планували.
Через деякий час після початку штурму до дівчат приєднався Етієн. Лірель мало з гілки не впала, так несподівано із–за спини пролунав голос:
— Оце ви нормально влаштувалися, — з широкою посмішкою вигукнув некромант з іншого боку від атакуючих, одним поглядом зупиняючи тих від нападу на себе. — Можна приєднатися?
— І тобі доброго дня, — обурилася Лізет.
Але невдоволена вона була не Етієном, а собою — невідомо, коли почнеться справжня атака, а вона розслабилася настільки, що не помітила, коли він підійшов так близько, до самісінького щита.
Етієн побачивши її нервозність, також відкинув маску веселого балагура і серйозно запитав:
— Я чув, що добрим він може бути недовго? Пустите? — вказав він пальцем на майже прозорий, повітряний щит.
— Так, — Лізет нахмурено подивилася спочатку на фею, потім на Етієна. — Але я поки що не розповідала деталей Лірель, щоб не знервувати раніше, ніж потрібно.
Райдужна нахмурилася почувши, що від неї щось приховують.
— Думаю, саме час, — він отримавши дозвіл, пройшов до них під захист щита і вийняв ритуальний ніж, — поки накреслю на всяк випадок схему підняття неживих, розкажи все. Привіт, малеча!
Погляд некроманта повеселів на мить, ковзнувши по обличчю Лірель. Вона постійно з таким смішним обуренням реагувала на «малечу», що він нізащо б не припинив її так називати.
— Я — Лірель!
— О! Так–так, я пам’ятаю — ти «поки що Лірель». І доки я не дізнаюся твоє справжнє ім’я — будеш малою, — підтрунював він над феєю, не забуваючи при цьому готувати клаптик землі під схему.
— Навіть не надійся! Ти ніколи не дізнаєшся мого справжнього імені.
— Виклик прийнято! — захопливо вигукнув Етієн.
— Зберіться, — зупинила їх перепалку Лізет і задумливо повернулася до феї.
Вона вже продумала всі "за і проти" та вирішила, що справді час розповісти все райдужній. Якщо напад буде неочікуваним це ще гірше, ніж понервувати трохи більше, але підготуватися до невідворотного.
Лізет почала розповідь, Етієн накреслив схему і почав пошук неживої енергії, а гравці–штурмовики, на яких ніхто і уваги вже не звертав — почали нервувати. Коли ж із лісу виповзли перші підняті некромантом подарунки, їхній командир застиг на мить, а потім махнув рукою і вигукнув в серцях:
— Один прапор того не вартує!
— Та вони ж геть притрушені, — піддакнув один з тролів.
Дев’ятеро, безрезультатно штурмуючих Збірну вже третю годину, істот — плюнули на «цих ненормальних» і спочатку було направилися в бік табору Етієна. Йому це дуже не сподобалося і некромант, обравши декілька скелетів хижаків побільше, надав ворожим гравцям правильного напрямку — у бік яру, де вони зустрічалися з хлопцями зі Збірної. Тобто, це Етієн свято вірив, що напрямок правильний.. він не подумав, що «свої» хлопці з реквізованими прапорами — не будуть вигадувати новий маршрут, прекрасно знаючи місцевість, яку пересікали зранку..
***
Ті якраз почали просуватися до своїх таборів, після подій у відьомському таборі — зовсім не готові до нових сутичок. Кел спеціально викрутив ельфійську чванливість на повну і виговорював кульгаючому Рудену все, що він думає про правильність гномів, все ж притримуючи того під лікоть. Аж раптом на їхньому шляху виникла одна з команд, всього троє людей, але зі старим некромантом у ватажках.
Цей некромант був повною протилежністю Етієну — похмурий, роздратований погляд, купа «піднятих» за спиною і обіцянка передчасного упокоєння, якщо йому не віддадуть все чесно реквізоване. Але неживі були не лише у нього, просто хлопці їх вели подалі, з боків від себе, щоб не нарватися на незапланованого стрільця. Старий некромант зупинив свою команду на протилежному боці невеликої галявини:
— Віддайте нам прапори, інакше познайомитеся з моїми тваринками, — злісно промовив старий.
— А у нас також є «тваринки», — роздратовано відповів Сем і тицьнув на неживого птаха на своєму плечі.
Він тільки доплентався до своїх, бо таскати на собі «невидимку» увесь день — не так легко як могло б здатися. Тож Сем, промовивши «тваринки» — першим подумки підізвав своїх підопічних. Одразу за ним, це зробили і троє напарників.
Очі некроманта розширилися, коли він придивився до Семового птаха:
— Неживий? Під контролем ЛЮДИНИ?! — вигукнув він обурливо перед тим, як з лісу почала вибігати невелика армія.
Цей некромант був прихильником старих традицій і не визнавав ніяких нововведень, як ось прив’язки «піднятих» до когось окрім себе. Чи то не вистачало таланту, чи то не довіряв нікому аж настільки, щоб довірити управління неживими, але факт залишався фактом: його піднятих було в три рази менше. Хутко виставивши їх кільцем навколо себе з напарниками, створюючи таким чином щит із нежиті, напружено кинув своїм:
— Відходимо. Повільно.
— Тобто тікаємо?! — обурився наймолодший з них, якому не терпілося помахати мечем.
— Ти не почув: повільно! Навіть дихай через раз!
Кому як не некроманту було знати, скільки всього могло піти не так в бою нежиті проти нежиті. Ще й проти непрофесійних керуючих. Єдина невірна думка чи рух — і їх ніяка захисна суддівська магія не врятує.
Кел махнув своїм рукою, щоб не напирали сильно:
— Нехай ідуть, нам потрібно швидше повертатися в табір, — пояснив він своє небажання показати хто тут найсильніший.
Веруси–спостерігачі розчаровано викрикували їм зверху слова міцної невдячності, якщо перекласти на цензурну, загальний посил був: «Такий візуал запороли засранці!!»
— Журналюги, — похитав головою Грей, — що з них візьмеш. Їм аби тільки «Гаряче і видовищно»!
Найкращий мечник столиці завів свою улюблену лицарську тему «..а ось у наш час..», але Кел його вже не слухав. Тому що, коли вщухли кроки чужої команди і їхня нежить повернулася — він почув вибухи і побачив яскраві сполохи магії, з боку їхнього табору. Здавалося весь ліс завмер прислухаючись до бою вдалині.
— Ходу! Ходу! Ходу! — заволав Кел і знявся з місця, волочачи за собою кульгавого гнома.
Але той з відчаєм в голосі вигукнув:
— Не встигаємо! — і почав переганяти ельфа вже через десяток метрів.
Руден хоч і біг нерівно, але він стільки разів травмувався під час «робочих» забігів від щурячих хвиль, що давно навчився використовувати для збільшення швидкості лише ті кінцівки, що доступні прямо зараз. Грей з пухким Семом відстали, не маючи расових переваг у швидкості, але ще встигли вигукнути тим в спину:
— Ви біжіть, не чекайте, ми за вами!
Два бігуна не витрачали сил на відповідь. В легких сутінках зараз бігло двоє істот на межі своїх сил, з жахом розуміючи, що все одно не встигають.
***
Коли Лізет замовкла — фея так і сиділа нахмурившись, не видаючи ніякої реакції, дивилася на свої долоні. Зробила декілька вдихів–видихів і спокійно перевела погляд на Лізет.
— Мені б тільки не зашкодити невинним.
Але відповів їй Етієн:
— Ти неправильно відносишся до своєї магії — боїшся її, не приймаєш. Ось вона і виходить з–під контролю.
Все ж фея нервувала, не дивлячись на те, що зараз магію тримала під контролем. Тому їдко огризнулася у відповідь:
— Тобі то звідки про це знати?
— Некроманту? — єхидно протягнув Етієн. — Навіть не знаю, наша ж магія така безпечна і зовсім не лякає навіть своїх носіїв!
Лірель зніяковіла:
— О.. вибач, я постійно забуваю, що ти некромант. Ти не схожий на них — такий веселий і компанійський, — пояснила фея, винувато заглядаючи йому в очі.
Той зітхнув і просто продовжив пояснювати:
— Дивись, наука проста як два пальці: боїшся сили — втрачаєш контроль. Ось ти боїшся літати?
— Звісно ні! Я ж ФЕЯ!
— Отож! Бо ти прийняла цю частину себе з дитинства, — вказав Етієн на її крила, — це ж також небезпечно — підніматися високо в небо, можна впасти, зашкодити іншим істотам неправильно приземлившись чи впустивши щось з рук, так?
— Ну.. це неможливо. Літати це те ж саме, що й ходити чи дихати.
— Ось! — підняв вказівний палець догори Етієн. — Твоя сила, твоя магія — це ти. Так само, як крила — твої. Ти просто не встигла призвичаїтися до сили, ще й боїшся, тримаєш на ланцюгу. Якщо приймеш цю частину себе — контроль стане повним.
— Я спробую, — невпевнено відгукнулася фея.
Лізет, яка весь цей час не лізла в їхню розмову — різко підвелася.
— Опусти захист, — кинула вона феї, побачивши що Крікс летить на величезній швидкості й не встигне зупинитися до щита.
— Не до добра це.. — пробуркотіла Лірель, швидко знімаючи захист і допомагаючи Кріксу, за допомогою повітряної подушки, зупинитися.
Він не встиг ще доторкнутися лапами до гілки, як вже заговорив. Такими короткими, рубленими фразами, що Лірель з Етієном засумнівалися, що перед ними Крікс.
— Всі все знають? — запитав у Лізет.
— Так.
— Їх 30. Тобто вже 27, але я зміг усунути лише двох стрільців–ельфів і мага–людину. Але найголовніше.. дивіться уважно, — він розгорнув перед ними ілюзію.
Лірель судомно вдихнула — банда справді була великою. Складалася з усіх рас, лише гномів серед них не було. Зате було декілька некромантів, на що Етієн злісно зціпив зуби.
— Через таких покидьків — некромантів і вважають небезпечними та небажаними в суспільстві магами, — процідив той.
Але його перебив Крікс:
— Не туди дивитеся, — і збільшив ілюзію залишивши на ній лише ватажка і двох його підручних. — Придивіться до артефактів на ланцюжках.
— Не може бути, — побілілими губами прошепотіла Лізет.
— Що це за амулети? — запитала фея.
— Не амулети.. артефакти проти будь–яких захисних щитів.
Всі замовкли вдивляючись на ілюзії в обличчя тих, хто йшов вбивати. Не схоже, що вони прийшли такою великою групою лише полякати фею, тож жарти скінчилися. Бій буде насмерть.
