Спочатку:
На сторінку книги
Яскравий осінній ранок підказує, що треба глянути на синє небо та просто радіти життю. Але в нашому домі, як завжди, знайдеться причина для галасу. І зовсім не тому, що в родині є проблеми з грошима чи поганими звичками. Ні! Мій тато тримає невеличкий власний бізнес. А мамі набридло надривати серце й вона пішла зі школи та працює в дитсадку.
І живемо ми не на поверсі в бетонній коробці, а в непоганому міцному домі, що сховався у фруктовому садочку. Наш двір невеликий, але зручний. В столиці залишилося геть небагато острівців з приватною забудовою. Та ми саме з тих останніх могікан, котрих генплан поки не зачепив.
Поруч з нашим масивом шумить ліс і цілий рік поспіль надихає своїми запашними пахощами. Власне «ліс» - це гучно сказано, але добрий шмат землі з деревами та кущами ще поки не забудували кам'яними брилами. Всі стежинки, серед зеленої трави, я знаю з заплющеними очима й можу водити ними нещасних, що мучаться на асфальті.
До речі асфальт у нашому закутку також є й досить непоганий. Татко зранку виводить свого залізного коня з гаража не в калюжу, а на рівненьку двосмугову магістраль.
Я ж хапаюся за рюкзак та поспішаю до воріт, бо там на мене чекає постійний незрадливий вартовий – однокласник Захар Сторожук. Школярі, що звикли у всьому шукати корінь, кличуть його «Сторожем». Та хлопець залюбки відгукується на прізвисько, адже в ньому немає нічого образливого.
Захар взагалі людина спокійна й розсудлива. З другом мені дуже пощастило. Ні, не з коханцем, бо для цього ми ще малі, але в душі одне одного щиро любимо. Ого! Що це мене понесло розповідати про природний ландшафт і оточення, але ні слова не сказала про себе саму?
За це щиросердно перепрошую! Я – Віка Цимбал. Одинадцятикласниця, відмінниця навчання, а ще шкільна репортерка... Хай йому чорт! Інколи мене ця громадська засада доводить до сказу і я клянуся кинути все, але через кілька днів починаю нудьгувати без своїх телефонних репортажів і знову пишу черговий нарис про шкільні будні та свята.
Моя школа знаходиться зовсім близько, на сусідній вулиці, серед перших сірих висоток громіздкого масиву. Саме там, в одній з дев'ятиповерхівок і живе мій вірний друг. Він не відходить від мене ні на крок і тому ми скрізь разом.
Десь в класі шостому нас почали дражнити нареченими, та Захар нікому не натовк пику, а раптом сам купився на той трюк й підхопив урочисте прізвисько. Підозрюю, що воно вже ніколи від нас не відчепиться та ми не соромимося його, навпаки пишаємося й любимо.
– Привіт! У вас ранковий концерт на замовлення? Сподіваюся, тебе він не стосується? – дбайливо запитує у мене янгол-охоронець та огортає радісним поглядом.
– Вітаю! Ні, сьогодні я ні до чого. Це батьки з’ясовують щось про Катьку. Тільки я до тями не візьму: що саме вона знову викинула?
– Та й грець з нею! – відмахується від мого повідомлення Сторожук так, наче його муха укусила.
Про кого йде мова? Про мою старшу сестру - Катерину. Вона первістка у моїх батьків. Я ж з’явилася на світ після неї аж через вісім років. І з того часу її доля стала неймовірно гіркою. Ні, не тому, що тато з мамою про неї геть забули й люблять лише мене. Батьки у нас класні й розподіляють матеріальне та духовне завжди порівну. Такий висновок робить дідусь, бо Катька шалено ненавидить мене й підставляє у всьому. Саме через це й не шанує її щирий та добрий хлопець - Захар Сторожук.
Наразі ми заходимо до школи. Місце, де скільки не затуляй вуха, все одно колективний галас примушує здригатися й бажати заникатися кудись. Хоча коли розпочинаються заняття, навіть тут завмирає тиша.
На центральній стіні в холі традиційно моргає велика панель - дарунок меценатів. Та здається, крім мене, її ніхто не бачить. Не через відсутність подібного добра вдома, а через те, що там ганяють мій черговий відеоролик.
Я не сміюся, справді! Це почалося ще в дев’ятому, на толоці біля Дніпра. Мені якраз подарували новий телефон і я, заради розваги, задокументувала нашу колективну працю. А далі те заняття стало одночасно моєю насолодою й бідою.
Тепер я штатна шкільна репортерка. Звісно без грошей. Знаєте хто наполіг тоді, щоб я показала відео завучу? Сторожук! А наш креативний Семен Трохимович від несподіванки аж підскочив. Сказав, що давно мріяв про подібне та все часу не вистачало на проєкт. І якщо вже я добровільно зголосилася відтворювати цікаве й кумедне, то вперед і з піснею.
З того часу, з двома іншими схибленими на картинці школярами ми монтуємо різну маячню, затверджуємо у Трохимовича й лаборант цілий тиждень виснажує нею телик. Чесно кажучи випадковістю тут не пахне, адже я змалку уявляю себе журналісткою на телебаченні чи в редакції якоїсь газети.
– Доброго ранку, країно! – жартівливо киває мені Захар та йде до свого класу. Так, ми не сидимо з ним за однією партою, він навчається в паралельному.
– І тобі гарного дня! Стороже, тільки прошу тебе, не налажай знову з твором! Ну, хоча б до посереднього балу дотягни. Бо твої незадовільні оцінки мені, наче скабка в одному місці. Почув? – кидаю йому в спину й так ми прощаємося до наступної перерви.
