Спочатку:
На сторінку книги
Мрії у людей бувають різні: хтось хоче дорогий автомобіль, хтось заміж за принца. Одні з них втілити можна, інші НІ. Та мої, про мир і родину поруч, поки нездійсненні.
Тому змазую ногу кремом, вдягаю спеціальну пов’язку, яку Алла принесла з аптеки й стаю на свої обидві. Здається, ходити можу. От же невдаха! Скільки там того високого фундаменту, а я примудрилася скалічитись.
Звісно шпильки я тепер не ношу, достатньо звичайних легких кросівок, вранішньої кави та неймовірних смаколиків, які спозарання встигає напекти Алла. Вона дуже любить випікати щось з муки та й пекарні в нас продовжують працювати. Тобто робоче місце для завзятої трудівниці знайти можна, але куди подіти діточок?
Більш ніж дорослий, як для свого віку Сергійко намагається підганяти знання онлайн і вже стомився запевняти, що він справиться вдома з усім, а мама може йти працювати. Але ж над головою щодня літає купа ворожого залізяччя. Як при цьому залишити дітей самих? І бідолашна жінка весь час дивиться на мене винуватими очима, наче це її гріх, що все в нашому світі з’їхало з нормальної орбіти.
Щодо працевлаштування Алли подумаємо пізніше, а поки я сама повинна зрозуміти: що робити далі? Знаєте, в перші дні стажування я часто ображалася на суворі накази та безкомпромісність Горянина, але потім настільки звикла до впевнених дій Ореста, що наразі відчуваю себе, наче без голови.
Їхати на студію та відповідати цікавим на запитання про пригоду на Голосієві я не бажаю. Навпаки, дуже хочу навідати Ореста, щоб перепросити за божевільні наміри тварюки Нєхлюдової. Фізично не можу називати: ким вона мені колись доводилася!
Так і вчиню. Грошей в гаманці обмаль, але на перевізника вистачить. Адже довго чекати міського транспорту та шкандибати між зупинками я просто не в змозі. Та все одно до лікарні я поїду, ось тільки дізнаюся про стан Горянина.
– Постраждалий прийшов до тями і його перевели до звичайної палати, але відвідування неможливе. Охорона відвідувачів не пускає, – чую те, що хотіла від чергової й натискаю контакт Голіка.
– Вітаю, пане майоре! Перепрошую, що відриваю від важливої служби, але мені необхідно потрапити до пораненого колеги. Будь ласка, дозвольте провідати його.
– А, герої бажають поспілкуватися? – посміхається десь там він. – Як Ваша нога, Вікторіє?
– Нормально, дякую. Ще трохи й продовжу працювати. Головне, щоб Орест ожив, – доволі впевнено звучить мій голос, от якби ще клешня була такою ж впевненою у ході.
– Добре, я дам команду, – задоволено відповідає майор та звісно розуміє, що двоє ненормальних створили гідний тандем для інформаційної боротьби.
Мучилася на перехресті я недовго. Наразі по місту таксують багато водіїв і я без проблем опинилася у приймальному відділенні. Там завжди кипить робота, але тепер лікарня геть не схожа на ту, що в мирні часи. Дивитися на це важко та мені вже не звикати. Запитую про Ореста Березу й підіймаюся на поверх.
Дійсно біля палати сидить молоденький поліціянт та головне, що сидить. Я показую посвідчення й він пропускає до кімнати. Там, окрім Ореста, від травм лікуються ще п’ятеро чоловіків. Ясно що це люди, у яких війна відібрала дім і здоров'я, але життя залишила і це також позитив.
Вітаюся з усіма й кидаюся до постелі Берези. Забула, що нога болить, бо як побачила його змарніле обличчя, такий сором охопив, що й не сказати. Як вийшло, що талановита людина, втративши свою родину й дім, постраждала через мій давній клопіт?
– Привіт, Горянине! Прости... Навіщо ти тільки зв’язався зі мною? Працював би собі, без ексцесів і дурнуватих Цимбалів. Знаєш, я довго готувала промову, а тепер просто немає слів, – тримаюся за край ліжка й відчуваю, що зараз впаду.
– Віко, сядь нормально, я ж бачу, що ніжка болить. І не треба тут корчити винувату. В житті багато чого треба пережить... – чую трохи хрипкий, але як завжди переконливий голос і камінь з душі падає.
Я беру стілець, сідаю поруч і намагаюся посміхнутись:
– Дякую, що не ображаєшся. Скажи: що тобі принести? Я поки на розвідку припхалася, без традиційного бульйону. Але принесу обов’язково. Ти тільки одужуй, будь ласка. Без роботи голова закипає й смердить.
– Як ти сказала? Треба буде записати, – посміхається забинтований вчитель і мені відразу стає краще. – Де ти береш такі думки?
– У ній, в оцій дурній голові, – жартую далі, а Береза вперше за моє стажування каже:
– Не криви душею, напарнице! Прекрасно знаєш, що з тебе вийде сміливий і грамотний журналіст. Ось тільки перегинати палицю не варто. Чого тебе понесло боротися з живодерами самостійно? А що якби не випала надвір?
– Чесно кажучи, я тоді не дуже розрізняла: де розумні ідеї, а де дурні. Їх ненавиділа, за тебе боялася, ну й не бажала стати лялькою для тварин.
– Ясно. Дякую, що врятувала. Та прийдеться трішки посумувати, бо Голік казав, що наше обладнання на перевірку взяли. Обіцяв скоро повернути. Ти приходь, я буду радий! – сказав дивне стриманий Горянин і коли я йшла з палати, то відчула на спині якийсь незвичайний погляд. Ні не закоханий, раче печальний чи такий, що випромінює тепло чоловічої душі.
