Спочатку:
На сторінку книги
У шпиталі продовжувало вирувати цілодобове складне життя. З переднього краю все прибували бійці, аби воїни зі скальпелем в руках допомогли їм повернутися в стрій чи просто вижити та інколи, при всіх стараннях медиків, герої відлітали на небо...
Ми з Дариною Захарівною мовчки піднялися на потрібний поверх і пошукали конкретного лікаря. Медсестричка сумно глянула на нас і на її очах з’явилися сльози. Оце дивина - медпрацівники також уміють плакати?
Дещо пізніше її напарниця сказала, що місяць тому під час нальоту, дівчина втратила маму і дім. Можливо, глянувши на нас з Дариною Захарівною вона згадала свою рідненьку? І хоч ми зі свекрухою лицем геть несхожі, але випромінювали таке єднання, що звісно викликало у бідолашної природні емоції.
Далі настав дуже бентежливий момент. Хірург, який опікувався лікуванням Захара сьогодні був стриманим та добрішим. Думаю, так на нього впливала свекруха. І не тому, що колега, просто Дарина Захарівна може бути цілющою водою або палким вогнем. Залежно від обставин.
Нас одягли відповідно до стерильності реанімації і я вперше зблизька побачила бліде й змарніле личко Коханого. Серце знову безжально стислося й застрягло десь між двох гострих ножів. Власне ми обидві, не дивлячись на те, що бачимо Його живим, підсвідомо заклякли від разючих змін.
– Привіт, синочку! Ось ми з Вікою й прийшли. Дуже чекали на зустріч з тобою, – лагідним, але якимось чужим голосом промовила Дарина Захарівна та відповіді не отримала...
Тим часом лікар, що вовтузився біля обладнання, глянув на пацієнта, потім на нас приголомшених і спокійно відповів:
– Він вас, скоріше за все чує, але поки не розмовляє. Ми намагаємося поступово з'ясовувати хід адаптації. Та це справа індивідуальна й некваплива. Необхідні додаткові обстеження головного мозку й спостереження вузькими спеціалістами, яких у нас часто бракує.
Після цих слів я заплющила очі й вони знову потекли. Їм я мало та води п’ю достатньо, ось вона сльозами назовні й вилазить. І стою я перед Ним посеред палати та не знаю, що робити? Адже мій романтичний і веселий Захар дивиться порожнім поглядом у стіну та не впізнає ні маму, ні ту, котру називав Єдиною. Який жах!!!
– Все, подивилися й прошу на вихід. Можливо ви допомогли йому щось пригадати, але не факт. В такому стані психіка хворого дуже вразлива. Аби не нашкодити, будь ласка, йдіть, – ввічливо показав на вихід медик.
Не знаю, що саме наразі відчувала свекруха, але мені хотілося здохнути та перед тим попрощатися з Ним. Я зробила крок до дверей, а потім несамовито кинулася назад. Впала перед ліжком на коліна й заридала так, наче дійсно відходжу у вічність. Знаю, що лікарі готові до будь-яких сцен безпорадних родичів, але навіть цей не встиг зорієнтуватися, коли ми всі чітко і ясно почули слабкий голос Захара:
– Кохана...
Більшої нагороди я в житті не знала! Вчепилася в Його прохолодну руку й не думала, як виглядаю перед людьми, адже бачила й відчувала лише НАС.
– Так, я тут і нікуди від тебе не піду, хоч би четвертували... Любий, ти нас почув і зрозумів! – я вдивлялася в його ще сумний погляд, але точно знала, що це не марення блаженного, а свідомий клич душі мого Захара.
Лікар тяжко зітхнув, насупив брови й байдуже констатував:
– Може це збіг та відомі випадки, коли пацієнти приходили до тями саме під час спілкування з близькими людьми. Даруйте, двох я залишити не можу, але дружині дозволяю провести сеанс відновлювальної терапії. Бачу вона на хворого позитивно впливає. Пів години, до процедур!
Цей медичний цербер дає нам з Коханим аж тридцять хвилин і я злітаю від щастя до небес та продовжую пестити руку, яка водила мене до школи, до вівтаря і в пологовий. Й точно вестиме далекою дорогою життя, тепер я впевнена.
Дарина Захарівна скидає сльозу й не сперечається ні зі мною, ні з досвідченим колегою. Долею її син змалку призначений мені, а тому наразі мати воїна просто йде за двері, знаючи що я не підведу.
Тепер, коли ми самі серед усіх тих трубочок і дротиків, я мовчки оглядаю бідолашного, по-своєму обережно поправляю ковдру біля ніжок й тихо сідаю поруч. Знову обіймаю дорогу долоню, й намагаюся посміхнутися вперше невідомо за скільки днів.
– Котику мій, все буде добре. Головне ти підтвердив мені, що будемо жити й боротись. Я так віддано кохаю тебе, що готова заради Нас на все.
Далі несміливо проводжу долонею по нещодавно голеному личку Захара. Ясно, що дівчатам ніколи слідкувати за одним з поранених кожен день, але як беруть на операційний стіл, гігієну підтримують. Ось якби мені дозволили опікуватися ним...
Мої мрії та сподівання перебила слізка, що скотилася по Його щоці. Я сама знаходилася в стані шоку та розуміла, що до Коханого повертаються усвідомлені емоції.
– Захарчику! Коханий, я відчуваю, що ти вже зовсім поруч. О, прости! Ти завжди в мені. Не поспішай, я почекаю. Мені не звикати, – шепочу й акуратно знімаю своєю хустинкою слізку.
Господи! Як же я хочу почути Його голос. Оті правильні й добрі слова, що Він дарував мені з дитинства. Повсякчас, коли я сперечалася про оцінку за твір чи неправильний підхід до моїх шкільних репортажів, він завжди знаходив розумну відповідь і вмів заспокоїти.
Вперше я відчула розлуку, коли Він пішов до війська, але тоді ми придумали як зустрічатися й стали найближчими. Обоє прямували до мети возз'єднання - серцем до серця, рука в руці. Такого заобрійного щастя, яке ми дали одне одному в шлюбі я взагалі не уявляла. І дитинка у нас чарівна...
А потім насунуло нице чорне паскудство та мій Коханий не побіг шукати, як відмазатися чи потрапити за кордон, якомога далі від мобілізації. Це ж Сторожук, він повинен бути там, де необхідно.
Я прокручую в голові спогади, а Захар все частіше водить очима по палаті. Значить Він почув мої думки й намагається вибратися звідти, де тепер.
– Кохаю тебе... – знову чую ледь розбірливий, але такий жаданий шепіт і хочу припасти до Його серця та розумію, що не можна.
Відведений нам час сплив невблаганно швидко та це тільки початок, що принесе моєму любому воїну одужання. Я сумно зітхаю, торкаюся до рідного личка губами й відповідаю тихенько:
– Як я тебе. З поверненням, мій єдиний.
