Спочатку:
На сторінку книги
Хвилюванням тут не допоможеш та ми з Дариною Захарівною прохали, щоб у день операції нас викликали до Інституту. Тільки досвідчені фахівці вирішили інакше. Звісно зручніше працювати, коли рідня не смикає їх у відповідальний момент. Тому стабілізацію хребта Захара, потрібними для його випадку імплантами, проводили без нашої «участі».
Вже наступного дня молодший спеціаліст повідомив, що критичний момент позаду і фахове втручання до одного з найважливіших органів пацієнта пройшло вдало. Прооперований притомний і його стан повністю збігається зі сподіваннями медиків.
Дарина Захарівна записала й дала мені прослухати звіт, але з тієї фігні я зрозуміла лише, що Захар живий, при здоровому глузді й гірше йому не стало. Звісно висловила бажання відразу їхати до нього на Майбороди.
Худенький дядько, з дуже розумними очима, розповідав свекрусі про тривалість реабілітаційного періоду та обережний підхід до нового життя. Я ж почувалася абсолютною дурепою й лише хотіла скоріше побачити Його.
Тоді мені було геть невтямки, що Коханого прооперували позачергово й звідкись взялися достобіса величезні кошти на якісні імпланти. Про роль у цьому скромного й авторитетного Ореста Берези, я дізнаюся набагато пізніше.
Відповідальні Довжики пішли з нашої хати лише напередодні повернення Захара. Дивовижна жінка з Охтирки розуміла, що після їх виселення моє зморене ситуацією серце наповниться порожнечею, котру я не витримаю. Тому наостанок ми дружно поприбирали в домі, поснідали разом й тільки тоді знайомий сусід відвіз їх до нового місця проживання.
За рекомендаціями фахівців Інституту, татко змайстрував для зятя дуже особливе й міцне ліжко. Воно вже чекало в нашій спальні на Захара, а я від хвилювання не знала куди себе подіти? Хотіла нарвати квітів з грядки, але передумала. Що як це буде недоречно або заважатиме Йому?
Ми прожили у блаженному щасті так мало та завжди сміялися й кохали. А тепер мені необхідно звикати до статусу дружини тяжкопораненого чи простіше кажучи інваліда... Це вбивало!!!
І ось Захара привезли у двір та перенесли до вказаної кімнати. Звісно татко супроводжував спецавтомобіль, а вже у власному домі керував транспортуванням зятя так само вправно, як бійцями на блокпості.
Далі татусь щиро обійняв мене, попив свіженького вишневого компоту та й поїхав на роботу аби не заважати нам з Захаром обживатися в новій атмосфері. Як же я хотіла кинутися в Його обійми, розцілувати й зробити ще багато такого, про що ми мріяли всі ці страхітливі місяці. Та насправді крутилася біля ліжка й не розуміла, чи можу підійти. А Він, як завжди, посміхнувся й допоміг:
– Кицюню, чому ти як нерідна? Не бійся мене, я не вибухну. Все зайве вже дістали, залишилося жити далі. Йди сюди...
Захар простягнув до мене руки і я обережно притулилася до них. На груди плюхатися боялась. Але ж ми разом, вдома, у нашій спальні й навіть вороже стерво сьогодні не заважає радіти цьому.
– Милий мій, я така щаслива, що ти зі мною! – прошепотіла й ховала гіркі жіночі сльози. Та Захар завжди бачив мене наскрізь, а тепер і поготів.
– Не плач, моя ненаглядна! Все минеться, як літній грім. Я тобі обіцяю. Будь ласка, принеси мені попити та відпочинь біля серця. Воно скучило за тобою так, наче пройшли роки, – попрохав Він і скоро зморені ми заснули.
Не буду розповідати про перші надхвилюючі дні та ночі. Рашисти продовжували свої хижі нальоти, але нам з Захаром було байдуже до всього на землі. Ми знову поруч, серце в серці, душа в душі. Що нам ті вороги?
Скоро я почала призвичаюватися до нового життя, а Захар поступово злазив з ліжка та робив перші кроки. Звісно вони були спочатку безпорадні й болючі. Але Він мав на меті стати на ноги і вперто працював над навантаженнями, під керівництвом досвідченого реабілітолога.
Люди! А гроші з кишень на це текли швидше, ніж вода з решета. Я спробувала працювати блогеркою та фрілансеркою. Якісь копійки мені заробити вдавалося, а ще допомагали тато й свекруха та все одно залишалася купа боргів.
Ось тепер стало ясно про що натякали нам лікарі у Дніпрі. Вони ж точно знали: чим загрожує молодій родині таке поранення. Але мужні Сторожуки прокидалися вранці, щоб поглянути одне одному в очі й знати, що все подолаємо.
З огляду на останні події, моя цілеспрямована матуся рвалася з Євою на Київ. Тільки в даному питанні я була невблаганна й повертатися їм категорично заборонила.
Достатньо, що тата делікатно попрохали згадати мирну професію й замінили на блокпості молодшими бійцями. Він не сперечався та зібравши нову бригаду, з переселенців і недавніх школярів, знову взявся виготовляти такі необхідні зараз меблі. А ввечері повертався додому аби допомагати нам з Захаром у побуті.
Інколи до нас приїздив Орест Береза. Вони з Захаром відразу потоваришували й знайшли спільну мову. Мій Коханий чоловік щиро дякував відомому репортеру за моральну й фінансову підтримку, а той соромився й крутив головою, наче сам не свій. Добрі люди навколо нас гуртувалися в неймовірний живий рій.
Якось Алла зайшла до нас зі своїми свіженькими смаколиками, з пекарні. Ця красуня, як обіцяла, приходила з дітками й не залишала нас поза своєю увагою та щиро раділа, що родина Сторожуків виживає й відроджується.
Саме в один з таких візитів ми познайомили її з Горянином. Швидкий і замкнутий Орест спочатку відреагував прогнозовано рівно. Та не звернути уваги на його зачарований Серьожею погляд, міг хіба що сліпий.
Пройшло лише кілька днів і вони зустрілися знову. Орест повіз дітей Довжиків тими пам’ятними місцями Києва, що так люблять малюки. А далі вони з Аллою почали зустрічатися. І в цьому не було ніякої дивини чи зради загиблим половинкам. Світ сміливих українців продовжував існувати й розквітати новими барвами, всупереч стинанням клятих ворогів.
Йшов час і я вже впевнено працювала над дипломною роботою, а сержанта Сторожука (як виняток) прийняли на службу до рекрутингового центру. Тепер він пояснював хлопцям, що немає у світі такої сили, яка могла б перемогти українських козаків. Так, Захар поки рухається за допомогою тростини, але це не заважає йому відчувати під ногами міць рідної землі.
Звісно русня ще продовжує свої безглузді й підлі нальоти та намагається тиснути на багатьох напрямках, сподіваючись відібрати у нас хоч кілька метрів української землі. Але Батьківщина й люди борються, а життя триває.
Нещодавно в нашому оточенні сталося неймовірне й радісне! Алла Довжик і Орест Береза побралися. Так, вони знайшли в собі сили пам’ятати минуле, але знову покохати і йти вперед.
На татковому безвідмовному конику ми вже кілька разів побували на Закарпатті. Мій Єдиний просто шаліє, коли бачить нашу крихітку веселою й завзятою, але додому ми їх з мамою забирати не поспішаємо. Може це й неправильно та якщо дитинці є де перечекати поки закінчиться гарячий бій за нашу Незалежність - навіщо нагнітати? Їй дуже подобаються запашні полонини й пісні діда Панаса.
І головне. Є новина, якою ми з Захаром божевільно пишаємося. Всі пам’ятають, що на початку війни ми мріяли про збільшення родини Сторожуків. Не знаю, випадково чи прогнозовано, але в мені вже кілька місяців живе маленький хлопчик.
Цимбали й Сторожуки від нашої цілеспрямованості в захваті. А я вважаю, що Алла й Орест повинні підхопити ініціативу та примножити стрій славних козаків. Ці буремні й важкі роки обов’язково завершаться нашою Перемогою. А діточки війни стануть безкомпромісним свідченням того, що українська Нація нездоланна! Слава Україні!!! Героям слава!!!
Кінець
