Раді Вас бачити!

Емілі.

Отже, здається, я з'ясувала походження своїх почуттів та емоцій щодо Олівера. Немає в них нічого романтичного, це нормальні реакції для людини, що потрапила в таку критичну ситуацію, в яку потрапила я.

Головне – правильно поставлений діагноз, чи не так? А вже виходячи з нього, можна починати лікування. Моїм лікуванням від Олівера буде тверезість сприйняття ситуації, об'єктивність оцінки його вчинків, а потім – помста, холодна, витримана, ретельно продумана, і від цього ще більш солодка.

Відчуваю, як у мене в грудях поступово розв'язується тривожний вузол. Мене турбувало моє незрозуміле притяжіння до цього чоловіка. Ба більше: крім дивних реакцій мого тіла на Олівера, я іноді почала помічати за собою, що сприймаю його... якимсь близьким, чи що, якимось майже звичним, майже своїм.

Ось до яких дурниць можна довести начебто сильну й незалежну дівчину. Слава Богу, що я не встигла вклепатись у нього, як Аліша в Ітана. Ось це справжня мелодрама! До речі, як там справи в Аліші, треба з нею зідзвонитися, а ще краще – зустрітися й обговорити вчорашню вечірку в найдрібніших подробицях. І нашу недоторку Кейті обговорити. Розуму не осягнути: вчорашня ідеалістка запала на затятого морального виродка! Сподіваюся, її попустило за минулу ніч?

Занурена у свої роздуми, я встаю з ліжка. З ванної кімнати не долинає жодних звуків, як і з гардеробної. Мабуть, Олівер, як завжди, встав рано, незважаючи на те, що сьогодні вихідний день.

Дзеркало у ванній кімнаті відображає мою розкуйовджену зачіску й пом'ятий після вчорашньої вечірки вигляд. І голова. Як же болить голова! Невже я вчора примудрилася перебрати з коктейлями? Сподіваюся, хоча б душ трохи допоможе мені прийти до норми.

Я виходжу з ванної, витираючи рушником вологе волосся. Голова все так само болить, і це ніяк не додає мені гарного настрою.

Лунає тихий стукіт у двері спальні. Я відкидаю мокрий рушник і йду відчиняти. Кого завгодно очікувала побачити на порозі, але вже точно не Олівера, у незмінному костюмі та зі сніданком на підносі. Він усміхається. Ну звичайно, якщо напередодні ввечері пити тільки воду – то зранку тобі вистачить сил і на готування, і на усмішку.

— Доброго ранку, Емілі! Я приніс тобі апельсиновий сік. І кашу. Думаю, це може тобі зараз стати в нагоді. Ну і круасан із шоколадом. Здається, ти їх любиш… — у міру того, як Олівер бачить мою реакцію, його усмішка поступово сходить з обличчя, а голос звучить все тихіше. Врешті він дивиться на мене практично питально.

Я з презирством зміряю Олівера найхолоднішим поглядом, на який я тільки здатна, обходжу його, навіть не глянувши на принесений ним піднос, і гордо віддаляюся коридором, злегка повиваючи стегнами в домашніх шортах.

Ну треба ж?! Він, бачте, зготував і особисто приніс мені сніданок. Так би мовити – прямо в ліжко. Яка турбота, ну просто казковий принц, мрія будь-якої дівчини. Ось тільки я йому не будь-яка! Так що нехай тепер сам давиться своєю вівсянкою. А я піду посмажу собі яєчню, це я вмію, з голоду без нього не помру.

На кухні нікого немає. У Сесілії та Абі сьогодні вихідний, а Реджинальд, напевно, як зазвичай щоранку, порався в саду.

Ставлю на вогонь сковороду, наливаю в неї олію і розбиваю два яйця. Дуже навіть апетитний сніданок у мене вийде. Я все можу сама. І не треба всяким жадібним дволиким рептиліям ні опікати мене, ні жаліти, ні піклуватися про мене.

Чую за спиною тихі кроки, потім брязкання посуду в мийці. Мабуть, Олівер викидає сніданок, до якого я не доторкнулася. Не обертаюся, посилено роблячи вигляд, що мене вкрай цікавить сковорода з моєю яєчнею. Раптом згадую, що її не завадило б посолити. Шукаю очима по кухні в пошуках солі, уникаючи напрямку Олівера. На відкритих поверхнях сільнички не знаходжу, тому починаю відкривати шафи й шукати в них.

Кілька хвилин проходять у безрезультатних пошуках. Коли я вже готова здатися, з-за моєї спини з'являється рука Олівера з сільничкою. Здогадався, гад, що саме я шукаю.

Підкреслено ігнорую його руку та її вміст. Тоді Олівер відкриває кришку на сковороді з моєю яєчнею і солить її сам. Я спалахую від люті, хапаю сковороду й відправляю свій невдалий сніданок у сміттєвий бак, а саму сковороду кидаю в раковину прямо на тарілки, що стоять у ній, від чого ті з переляканим дзвоном розбиваються.

Вибігаю з кухні. Чомусь до горла підкочує задушливий клубок, а з очей намагаються бризнути сльози. Так, нерви в мене останнім часом зовсім нікуди не годяться. Треба терміново брати себе в руки. Я сильна. Я все зможу сама. Ну, принаймні, дуже постараюся.

Завтра я планую якось примудритися потрапити до офісу моєї фірми й подивитися, чи можу я щось ще виправити і спробувати запустити свій бізнес заново. Без машини туди добиратися пішки приблизно дві години, але просити Олівера мене відвезти я категорично не хочу! Отже, доведеться надіти кеди й здійснити далеку прогулянку, адже грошей у мене немає навіть на метро! Дурнуватий контракт регламентує, що в перші три місяці мене всюди возить Олівер, а як буде далі – залежить від моєї поведінки.

Сумна, розгублена й голодна я безглуздо блукаю садом, потім присідаю на першу-ліпшу лавочку в тіні високих дерев. Здається, голова болить ще сильніше, а в носі знову зрадницьки щипає, погрожуючи зірватися сльозами.

Я сумую за братиками, сумую за своїм минулим життям. Навіть за батьком чомусь сумую, хоч і нескінченно зла на нього. І, звичайно, шалено сумую за мамою. Опинитися б зараз у її теплих обіймах і виплакатися вдосталь. Мені страшно й самотньо, мамочко. Я навіть на могилу до тебе потрапити не можу, адже кладовище занадто далеко для пішої прогулянки. Я намагаюся бути сильною, рідна. А ще – нікому не довіряти й сподіватися тільки на себе. Чому життя так жорстоке до мене? Я ж не робила нікому нічого поганого. За свої 18 років я ще не встигла навчитися ходити по чужих головах. Як і не встигла обрости товстою непробивною шкірою. Мені боляче й самотньо, хоча я намагаюся нікому цього не показувати.

Мене тягне до Олівера, як би я не намагалася себе переконати в тому, що саме він зараз мій головний ворог, що він поганий і переслідує лише корисливі цілі. Як мені позбутися цього тяжіння?

Моя підсвідомість уперто мені шепоче: Олівер не такий вже й поганий, придивись до нього, спробуй йому довіритися. Але, можливо, цей шепіт – породження моєї недосвідченості та моєї самотності. Як на зло, Олівер вічно поруч, ще й намагається зробити для мене щось хороше. Це ніяк не допомагає мені його ненавидіти. Думаю, допомогла б відстань: не бачити його, не чути, не перебувати в такій близькості, не мати з ним жодних спільних справ. Але нас прив'язали одне до одного цим дурнуватим контрактом, а для мене взагалі відрізали всі можливі шляхи для втечі.

План помсти. Ось про що мені потрібно подумати всерйоз. Необхідно побільше дізнатися про бізнес Олівера і з'ясувати, як би я могла йому нашкодити. Думаю, мені в цьому будуть необхідні спільники. Хтось, хто досить добре знає Олівера, але не відчуває до нього теплих почуттів і був би не проти зробити йому якусь гидоту. Хтось достатньо розумний, хитрий і безпринципний, наприклад... Кайл!

О Боже! При згадці про цього типа до мого головного болю додалася нудота. Кайл — рідкісний мерзотник. Невже я зможу мати з ним якісь спільні справи, виношувати плани помсти й вести таємні переговори? Та мене верне від одного його солодкавого вигляду й порожніх нещирих усмішок! До чого я докотилася?! Я всерйоз планую стати схожою на Кайла?! Як це, чорт забирай, зі мною сталося?! Як я могла до такого дійти? Можливо, Олівер і жадібний пристосуванець, але я — вже точно не підла хитра тварюка. Навіть не знаю, добре це чи погано, життя покаже і навчить, але, здається, мій план заподіяти Оліверу шкоди заздалегідь приречений на провал.

Можливо, я змогла б спробувати це зробити. Але… як би я в такому випадку домовилася зі своєю совістю?

Чорт! Ну що зі мною відбувається?! Олівер зробив мені так боляче, а я не можу зібрати себе в кулак і відповісти йому тим самим! Виявляється, я тільки на словах залізна леді з каменем замість серця, а на ділі не здатна навіть помститися своєму кривднику.

Слабкодуха! Так я не доб'юся нічого і ніколи, буду все життя сидіти на лавочці в чужому саду, голодна й без цента в кишені, і витирати долоньками гіркі сльози.

Тільки його ще мені зараз не вистачало! Іде, запечатаний у свій дурнуватий костюм, волосся, як завжди, ретельно укладене, туфлі начищені, навіть легка небритість виглядає ідеально! В руці стискає якийсь невеликий згорток.

Дивиться на мене з сумом і тривогою. Мабуть, встиг помітити, що я таки розплакалася. От халепа, ну як я могла допустити, щоб Олівер застав мене в такому вигляді?! Тепер він вважатиме мене слабкодухою й істеричкою. Мені, звісно, все одно, нехай вважає мене, ким хоче. Ось тільки я саму себе сьогодні розчарувала, виявившись не здатною помститися йому, моєму головному ненависному ворогу!

У мене сьогодні просто-таки день самоаналізу й невтішних відкриттів. Ще зранку я чітко й науково обґрунтовано пояснила самій собі причини, через які мене тягне до Олівера. І навіть план подальшої помсти змогла скласти, чим невимовно пишалася.

Але вже ближче до обіду я зрозуміла, що я не в силах буду реалізувати цей план. Тому що я, бачте, не холодне безсердечне стерво, і мені бридкі підлість і подвійна гра. І через це зараз сиджу я, в сльозах і шморгаючи носом, а поряд зі мною на лавочку прилаштовується дурнувата рептилія, завдяки який й відбуваються тепер у моєму житті біди й неприємності.

Я відсуваюся на дальній край лавочки й відвертаюся спиною до Олівера. Звісно, у голові в мене промайнула думка про втечу, але, думаю, це вже буде занадто.

Якийсь час нічого не відбувається. Ми обидва сидимо мовчки, я тихо ковтаю сльози, що при цьому робить Олівер, я не бачу.

Через кілька хвилин тепла долоня обережно торкається мого передпліччя. Я навіть не почула, як Олівер встиг опинитися поруч зі мною, тому злегка здригаюся від несподіванки.

— Емілі! Пробач мені, будь ласка. Мабуть, я чимось образив тебе? – голос тихий, злегка розгублений.

Ну що ж йому відповісти? Ти просто зламав мені життя, а я виявилася м'якотілою амебою, не здатною відповісти тобі тим самим? Завжди думала, що я сильна й самостійна, а на ділі виявилася ванільною принцескою. Сьогодні мій світ вкотре зруйнувався. І цей раз виявився дуже, дуже болючим і неприємним для мене, адже сьогодні я відкрила саму себе з нового для себе боку.

Сиджу мовчки, не рухаюся, руку Олівера з себе не скидаю. Через пару хвилин він сам забирає свою долоню, чимось шарудить позаду мене, а потім переді мною з'являється сендвіч.

— З'їж, будь ласка. Ти нічого не їла від учорашнього вечора, — голос м'який, сумний, благальний.

Ох, ну це вже просто вище моїх сил! Знову він зі своєю турботою. Він ніби катує мене нею, немов шкіру з мене здирає, оголюючи нерви, і так надмірно чутливі останнім часом.

Мої щоки тільки встигли просохнути від сліз, але зараз на них хлинув новий потік. Низько нахиляю голову, боюся навіть дихати, аби тільки Олівер не побачив мене заплаканою. Ці сльози – реакція на його турботу, на його вибачення, хоча він явно не розуміє, чим конкретно він переді мною провинився, і на цей чортів прекрасний сендвіч, побачивши який зараз бурчить мій голодний шлунок.

— Емілі! – в його голосі відчай. Сендвіч зникає, а через мить Олівер двома руками притискає мене за плечі спиною до своїх грудей і цілує, цілує, цілує мій потилицю. Моє дихання обривається, я судомно ковтаю повітря і здригаюся всім тілом.

— Тс-с-с, ти втомилася, ти просто дуже втомилася, — шепоче Олівер мені у волосся. – Тобі потрібно поїсти й відпочити. Може, сендвіч із куркою тобі сподобається? Курка залишилася після вчорашньої вечірки. А ще в холодильнику є тістечка. Хочеш, я принесу? Чи мені посидіти з тобою? Чи піти зовсім?

«Ні!», хочеться крикнути мені, «не йди»!

Але замість цього я трохи розвертаюся до Олівера, шморгаю носом і кажу:

— Давай сендвіч.

Вгризаюся в їжу зубами й жадібно жую. Виявляється, я просто жахливо зголодніла. Сендвіч смачний, ситний, Олівер у нього поклав всього від душі, дивно, коли тільки встиг його зробити?!

— Смачно? – Олівер дивиться на мене тепло й з легкою усмішкою.

— Угу, — я киваю з повним ротом, насилу намагаючись проковтнути великий шматок.

— Зачекай, я ще воду захопив, — Олівер піднімається на ноги, дістає з кишені штанів маленьку пляшечку з водою й простягає її мені. Потім схапується, відкручує кришечку на пляшечці й простягає знову. Це просто курка-квочка, а не чоловік, але мені зараз від його дій одночасно і смішно, і нескінченно тепло на серці.