Спочатку:
На сторінку книги
Емілі.
Мій День народження почався з того, що на моєму ліжку з вереском застрибали два майже однакових карооких хлопчиків з неслухняними темними кучериками. Вони настільки схожі зовні, що незнайомі люди можуть їх відрізнити лише за родимкою на лівій щоці в Майка. В Генрі такої родимки немає. Натомість є впертість та винахідливість, яких іноді бракує м’якому та поступливому Майку.
Як на мене - вони зовсім різні, я відрізню їх з заплющеними очима, але це тому, що по суті я одна їх ростила. Наша мама багато та важко працювала, щоб нас усіх прогодувати, а потім два роки хворіла і зрештою померла. Фактично моє дитинство скінчилося десять років тому, з появою на світ Майка та Генрі. Але я люблю їх понад усе в моєму житті, вони – моя родина, точніше все, що від неї залишилося…
Цю ніч я майже не спала. Довго ворочалася, потім, втративши надію заснути, лежала, дивлячись в темряву. Згадувала маму. Як же мені її зараз не вистачало. Її теплих обіймів, лагідних очей, її завжди мудрих та важливих порад. В мене була чудова мама – добра, розуміюча, ми з нею часто були скоріш як близькі подруги, ніж як матір з дочкою.
Коли вона дізналась про свою хворобу, мені було дванадцять. Мама потрапила до лікарні, а у нас в домі різко скінчилися гроші. Мама не могла більше працювати, а всі наші невеликі заощадження розтанули за два тижні. Я намагалася заробити, як тільки могла: зранку розносила пошту, потім вигулювала сусідських собак, відводила хлопчиків до доброї старої сусідки(дай їй Боже здоров’я та всіляких гараздів!) та бігла до школи. Після уроків приводила братиків додому, годувала та вкладала спати, а сама встигала за час їхнього короткого денного сну або сходити до магазину за покупками для старого одинокого сусіда, або віднести до хімчистки речі завжди заклопотаної бізнес вумен з сусіднього будинку. Завдання були різні, платили за них небагато, але я хапалася за будь-яку можливість заробити.
За два роки, коли мамі стало вже зовсім погано, в нашому житті з’явився мій батько. До того я ніколи його не бачила. Я навіть не знала, хто він такий. На мої дитячі питання про мого батька мати завжди казала, що він хороша людина, але стосунки в них, на жаль, не склалися, тому вона зараз не знає, де він є.
До речі, щось подібне вона розповідала і хлопчикам про їхнього батька. Для мене залишилося загадкою, як така розумна жінка, яка вміла давати мені такі мудрі життєві поради, сама примудрилася так налажати в своєму особистому житті. Хоча, хто я така, щоб її судити. Думаю, у всьому винне її велике серце та невиправна довірливість.
Пам’ятаю той ранок, коли мій батько вперше з’явився в цій квартирі. Був недільний ранок. Близнюки ще спали, мама вже прокинулася, але вона на той час вже майже не підіймалася з ліжка. Тому саме я тоді готувала недільний сніданок, збиваючи яйця для омлету. І саме я пішла відкривати двері, почувши чийсь чіткий впевнений стукіт.
За дверима стояв високий імпозантний чоловік років 45-ти на вигляд, зі світлим, бездоганно укладеним волоссям та ярко синіми очима. Цими очима він повільно зміряв мене з голови до п’ят, трохи вигнув ліву брову та нарешті промовив:
- Я бажаю побачити Мері Блант.
На той час мені було чотирнадцять. Але я вже вміла постояти і за себе, і за своїх рідних. Тому я у відповідь нагородила чоловіка самим зневажливим поглядом, на який я тоді була спроможна, та, своєю чергою піднявши брову, запитала:
- А ви, власне, хто такий?
Дві пари однакових синіх очей вперто дивилися один на одного, не бажаючи поступатися ініціативою. Я охороняла свою територію, він бажав отримати те, за чим прийшов. Здається, чоловік потроху починав втрачати терпіння. Мабуть, він не очікував натрапити на перешкоду у вигляді маленької худорлявої дівчинки з впевненим поглядом.
- Ви Емілі Блант? Ваша мати очікує на мій візит. В мене обмаль часу, тому прошу Вас провести мене до неї.
Він звертався на Ви до мене, чотирнадцятирічної дівчинки, але цим він аж ніяк не пом’якшив мого серця. На той час в нашому будинку вже панувала атмосфера відчаю та безвиході. Мамі ставало гірше з кожним днем, лікарі вже не давали ніяких втішних прогнозів. Грошей також майже не було, натомість був цілий стос несплачених рахунків з лікарні. Тому цей ранішній візит лощеного незнайомця не віщував, на мою думку, нічого доброго. Цей чоловік міг бути або представником лікарні, або страховим агентом, і в будь-якому разі йому від нас були потрібні гроші.
- Вона ще спить, бо погано себе почуває.
- На жаль нам доведеться її потурбувати, - чоловік зробив впевнений крок через поріг квартири, тому мені довелося трохи відійти назад. Але я все ще намагалася закрити собою шлях до кімнати мами.
Чоловік затримав не мені свій погляд, і мені здалося, що окрім роздратованості в його очах була якась зацікавленість, та навіть десь глибоко промайнула теплота. Вже згодом, аналізуючи події того ранку, я прийшла до висновку, що він міг розгледіти в мені риси власного характеру, впізнати, як то кажуть, рідну кров, і саме тому він дозволив собі на мить дати слабину.
- Емілі, доню, до нас хтось прийшов? – почувся слабкий голос зі спальні мами.
- Ніхто, мамо.
- Це Джейк Адамс.
Дві фрази пролунали одночасно, і ми знов схрестили сині погляди.
- Емілі, нехай він проходить. Будь ласка, донечко, - додала мама, знаючи мій характер і розуміючи, що я не маю бажання його пускати.
Я невдоволено стисла губи та відступила з дороги. Чоловік пройшов до кімнати мами та причинив за собою двері. Я не знаю, чи дійсно він до цього кудись поспішав, але, мабуть таки він туди спізнився, бо зі спальні моєї мами він не виходив понад дві години.
За цей час я кілька разів підходила до дверей маминої кімнати, намагаючись почути, що там відбувається, але окрім приглушених голосів нічого розібрати не могла.
Нарешті чоловік вийшов з кімнати, знов затримав на мені свій погляд, на цей раз задумливий та трохи сумний, потім коротко попрощався та вийшов з квартири. Я кинулася до кімнати мами.
Мама лежала на своєму ліжку. По її обличчю було видно, що вона недавно плакала, але зараз на її губах жевріла легка втомлена посмішка. Я прилягла на ліжко поруч з мамою та звернулася калачиком, поклавши голову на її плече. Вона обійняла мене слабкою рукою, трохи погладжуючи мене по спині та іноді легко цілуючи в лоб. За кілька хвилин вона нарешті заговорила.
- Це був твій тато, Емілі.
Я затамувала подих, щоб не видати свої емоції, яки зараз набирали швидкість та погрожували дійти до стану справжнього урагану. Понад усе я не хотіла налякати та розхвилювати маму, бо лікарі прописали їй повний покой та заборонили будь-які негативні чинники.
- Завтра зранку він знов приїде, та ви з ним разом поїдете до лікарні, щоб зробити тест ДНК. Він нічого не знав про твоє існування, Емілі. Коли ми з ним познайомилися, я працювала офіціанткою в ресторані, в якому він зазвичай проводив ділові обідні зустрічі. Йому сподобалася моя дупця та легкий характер, а мені – його чоловіча харизма та великі сині очі. Ми зустрілися лише кілька разів. Потім так сталося, що в ресторані змінився власник та його закрили на ремонт, а весь персонал звільнили. Я ніяк не могла зв’язатися з твоїм батьком, бо не знала його номера телефону, а мій номер він ніколи й не питав. Ось так ми й втратили зв’язок. А потім я дізналася, що вагітна. Я дуже злякалася, але вирішила, що залишу його дитину не дивлячись ні на що.
- Ти кохала його, мамо? – моє запитання пролунало тихо та дуже обережно.
- Так, доню, я кохала його. Дуже кохала. І мені здається, що він до мене також був не байдужий.
Того дня ми ще довго лежали з мамою, обійнявшись, та розмовляли про все на світі. Саме до цього дня я в наступні роки повертаюся думками, коли мені стає нестерпно самотньо та боляче, коли туга та сум все ж долають мій життєрадісний та невгамовний характер. Тоді я закриваю очі та подумки вкладаю голову на рідне мамине плече, опиняючись в її ніжних люблячих обіймах. Я ніби відчуваю, як її тепла долонька гладить мене по спині, і я знов стаю донечкою, маленькою дівчинкою, яку безмежно люблять, про яку піклуються, яка може дозволити собі побути слабкою.
З того дня в нашій родині з’явилися гроші. Як сказала мама, тато вирішив заплатити аліменти за всі роки мого існування. Але тест ДНК ще не був готовий, а рахунки за мамине лікування вже були сплачені, та й мамин банківський рахунок поповнився чималою сумою.
Тепер мені непотрібно було хапатися за будь-який заробіток, і я із задоволенням зайнялася тим, про що давно мріяла: почала вивчати веб-дизайн.
Тест ДНК підтвердив, що я є біологічною донькою Джека Коннора Адамса. Він офіційно визнав це, періодично я з’являлася з ним на якихось світських заходах, де він всім представляв мене, як свою дочку. Але я не дуже полюбляю подібні заходи. Я нудьгувала, зітхала та втікала звідти при першій можливості, і згодом тато перестав мене туди запрошувати.
Після маминої смерті він узяв всі витрати на її поховання на себе. Коли ми стояли з ним поруч біля її ще не засипаної могили, він обережно обійняв мене за плечі. Це був єдиний раз, коли він проявив до мене щось хоча б схоже на батьківське тепло. Але я не в змозі думками повертатися до цього, бо жах та біль від самої суті цього моменту затьмарюють усе інше.
Хлопчики, які стрибають на моєму ліжку, беруться за руки та починають співати «З Днем народження, Емілі!». Потім, не втримавши рівновагу, падають на мене зверху та голосно весело сміються. І хоча мені цієї ночі вдалося заснути лише на світанку, зараз я дійсно рада цим двом малим бешкетникам та вдячна їм за щирі емоції. Я міцно обіймаю їх обох, по черзі цілую в щоки та дякую за чудове привітання.
Цей день обіцяє бути насиченим. Зранку мені потрібно відвести близнюків до школи, потім заскочити на пару годин на роботу та бігти до тієї юридичної фірми на оголошення заповіту батька. А ввечері – похід з Алішею та Кейті до Форпосту. Потрібно ще домовитися за нянею, щоб вона забрала хлопців зі школи та була з ними то завтрашнього ранку, бо моя вечірка обіцяє бути вогняною.
