Спочатку:
На сторінку книги
Любий щоденнику!
Минає вже другий місяць, як я чищу лайн… ее, тобто сумлінно працюю на благо громадян славного князівства Вольфенштейн (бодай би їх всіх ковід побрав) та самого Великого Князя (най би його автобус збив, а потім його труп жорстоко згвалтували зомбі-хіпстери).
Все-таки чуйка мене тоді не підвела – треба було валити. Бісів Вільгельм (не той, що Телль, а той, що місцевий злодюжка) з його наполеонівськими планами… До речі, в нього й зовнішність підходяща: такий же низький і миршавий.
Хоча, не мені грішити на всяких там Вільгельмів. Сам же ж зголосився… Ще й погодився на центральну роль у всьому плані. Підготовкою своєю захотів сяйнути, мать його ковінька! Сяйнув… Тепер, он, нюхаю вже другий місяць оте “сяйво”, в яке сам же ж і влип.
Добре хоч не в своєму одязі. Видають коричневі комбези (робочого, так би мовити, кольору) і навіть іноді міняють. Раз на тиждень. Або на два.
– Якось славні громадяни славного князівства забагато їдять, – похмуро мовив я, зосереджено орудуючи багром. – Я собі великий світ уявляв якось… гм… інакше.
– І як же, по-твоєму, виглядає великий світ? – насмішливо запитав Грогін.
Грогін – це дворф… Я от зараз ніц не пояснив, так?
За два місяці я багато кого тут бачив. Переважно люди, але були ще напіврослики – кумедні такі, волохаті… Схожі на евоків з одної відомої кіносаги. От тільки не кажіть, що не дивились! А то не прибуде з вами Сила (і не прибуде вона на третю платформу).
Гремлін раз був. Дрібний, каплавухий, пика гидка – на путіна схожий.
Навіть ельф один трапився. Виглядав він… Ну, як ельф. Якими їх в наших книжках зображують. За що високородного заслали на виховну фекалотерапію – в душі не гребу. Він ні з ким з нас принципово не розмовляв. Вища раса, матері його ковінька!
Так от, майже всі вони приходили на тиждень, максимум на два – а потім робили тактичний звален зе біттен. Це лиш мене високоповажний пан суддя – най послав би йому Аллах сифіліс у хронічній формі – запроторив до цієї гівнобуцегарні аж на цілих півроку.
І тільки друзяка Грогін затримався тут разом зі мною надовго. Місяць вже строк мотає! Ми з ним, походу, скоро тут “в законі” станемо. Будемо вчити новоспечених “сантехніків”, як на хату правильно заходити, оце от все…
Загримів він сюди за п’яну бійку – але не просто за якусь там бійку. Грогін хоч уже й старий, за дворфськими мірками, та все ще нівроку кремезний. І от втащив він з кулака в одне нахабне гризло… А гризло було підступним – взяло та й виявилось якоюсь поважною шишкою з магістрату.
Гадаю, наші кулаки могли б задружитись та відкрити клуб биття високородних мармиз.
Але то таке. Цей дворф був не лише старим та кремезним, а ще й мудрим. І – дещо знав про навколишній світ.
– Ну… – я замислився. – Пригоди, битви. Двіжуха. Новий досвід. Принцеси, дракони, оце от все…
– Ач чого захотів! – реготнув цей сервант з ніжками. – Принцес йому подавай з драконами. Ну а якщо хотів нового досвіду та пригод – то це тобі до Вченого Братства тре було податись… Або до Спілки. А не дрібняк по кишенях тирити.
– Спілки? – перепитав я, вирішивши не уточнювати, що тирив я зовсім не дрібняк. – Якої, професійної?
– Ти з якої нори виліз, дурбецало? – Грогін здивовано підняв брови. – А, я й забув, ти ж горянин…
От зараз образливо було. Одні расисти навколо! Джорджа Тівадоровича на них нема.
– Спілка – це Спілка Найманців. Всесвітня організація… для тих, у кого шило в одному місці. Ну, от як ти. Де Східна Технократія, знаєш?
– Ну?
– Гну! – передражнив дворф. – Там у них найближче відділення.
– А тут що, немає?
– Де? У Вольфенштейні? Це така сама діра, як і ваш Півострів. Ти не ображайся, хлопче, я кажу як є… Про Вчене Братство тобі, я так розумію, нецікаво?
– Потім розповіси, – ухильно відповів я. – В нас ще роботи повно.
За два тижні я ганебно дезертирував з лав гівночистів. Братуха Грогін зі мною йти не схотів – як чесний злодій, він вирішив досидіти свій строк до кінця.
Поважаю
