Спочатку:
На сторінку книги
Відсьорбнувши трохи кави, я відставив горнятко та відкинувся у кріслі. Крісло було старе, скрипуче… Взагалі, квартирка така собі. Як і весь район довкола. І місто. І країна… З журбинкою трохи.
Баронство Штернгаут знаходиться майже на самому півдні обжититх земель. ще південніше – ельфійська республіка Маер-Ліаріс (цікаві типчики, але про них згодом), на заході – князівство Бромвельд, а на заході та півночі – такі ж баронства, різного штибу та калібру.
У давні часи (якщо вірити книжкам з історії, які брешуть так само часто, як одна леді з косою) це була досить впливова, в межах регіону, країна. Та потім – в результаті воєн та війнушок з сусідами позбулись чималої частини власних земель, а ще пізніше нащадок одного з баронів розтринькав усі наявні ресурси – і маємо те, що маємо. Мабуть, серед штернгаутців фраза “яку країну просрали” настільки ж популярна, як в нас – серед любителів найкращого у світі пломбіру.
Зате в альянс не входить. Відповідно, звідси немає ексгібіції… Ну, тобто… Ви зрозуміли.
Минуло ще пару місяців. За цей час ми – я й моя “Гарнюня” – виконали ще кілька завдань, примножили власний капітал і тепер були на хорошому рахунку в деяких поважних людей. І нелюдів теж, ага.
Я, нарешті, роздобув собі нормальний людський одяг. Знайшов у торговця сірі “тактичні” штани (в пару до моєї куртєйки) та високі черевики на шнурках. Чуні та лляні аналоги шароварів, які я тягав ще з Вольфенштейну, давно вже були не в тему.
Завважте – чесно купив, а не поцупив. Бо я тепер – пристойний громадянин, і з кримінальним минулим зав’язав!
Що, кажете? А як же крадіжка кристалу? Ну, то я просто добрим людям хотів допомогти… Тобто гномам. Ну добре, добре, не зав’язав, підловили. Але з дрібним злодійством – точно край. Все одно користі з того мало.
Знайшов і броню. Правда, не тут – довелось їхати до князівства, ще й задіювати всі свої наявні зв’язки. Я задіяв.
Вчергове нагадав мучачо Мігеліто, що він мені винен, карамба! Бо ж через нього мене мало не взяли за те місце, через яке у нас в політиці все часом робиться. “У нас” – це в нашому світі, але місцями актуально і в цьому.
Броня… Ну, майже нічим від нашої не відрізняється. Звичайна тобі плитоноска. Навіть аналог системи MOLLE для кріплення підсумків є.
Треба точно прозондувати тему потраплянців сюди з нашого світу, бо щось аж занадто багато схожих моментів. Як там той юродивий казав… “Збіг? Не думаю!”.
Головне – самому в процесі не спалитися. Уявляю, як хлопаки з якогось місцевого ЦРУ (або, не приведи барон Субота, ФСБ) зраділи б, отримавши у свої потні лапки іншосвітянина.
Брр! Не буду поки в це лізти. Інших справ вистачає.
Поміж усім перерахованим вище, я потихеньку вивчав місцеві гаджети (не “гад же ти”, а мобільні пристрої), для чого розібрав свій перший комунікатор, яким вже не користувався. Заодно – намагався розібратись, наскільки то для мене було можливо, в магічно-артефактній кухні.
Мігель тоді нівроку засмутився, коли мене у Нейсмуті мало не пов’язали – через криве обладнання, видане його спеціалістом. Обіцяв знайти, хто винен, і покарати кого попало. До речі, то я його цієї фрази навчив!
Не знаю вже, кого там потім карали і в яких позах, але в якості вибачення він прислав мені діагностичний артефакторський набір. Ним можна знімати деякі показники, навіть якщо ти сам не маг.
А в мене кілька цяцьок лишилося з минулих справ… От на них і вправлявся.
І, звичайно, весь цей час я не покидав тренувань. Мушу зазначити – ситуація змінилась на краще, і неабияк.
Наполегливість та завзятість, підкріплені заняттями за програмою спецпідрозділів з іншого світу, зробили з білявого дрища дещо нівроку схоже на справжнього чоловіка. Місцями я став виглядати навіть краще, ніж у старій версії.
Я не став накачаним спортіком – але в мене такої мети й не було. Ніякого отого вашого “рельєфу”, ніякої біцухи метр в обхваті. Лише те, що необхідно для роботи. І бажано при цьому лишатись в таких об’ємах, щоб вільно пролазити у всякі вузькі місця – навіть в броні.
І я цього досягнув.
Ще – чисто по приколу – виголив начисто скроні, у стилі “канадського лісника”, і лишив на пиці легку неголеність (щетина в мене на той час вже почала активно рости). Ну, не тільки по приколу – правильна зовнішність часом допомагає у розмовах з клієнтами, і не тільки. Та й, що там казати – результат мені сподобався.
Так, чорт забирай, я красень! І не соромлюся цим пишатись. А що, не можна?
На столі дзеленькнув комунікатор. Я знов комусь потрібен… Ні слова більше, панове – Дзен поспішає на допомогу!
А Дзен, як ви вже, мабуть, здогадались – це я.
