Спочатку:
На сторінку книги
Любий щоденнику! Моє серце сповнене радості. Нарешті в цьому суворому, жорстокому та непсраведливому, як ціни в “чорну п’ятницю”, світі в мене з’явилися друзі. Ну… якщо це можна так назвати.
Якщо коротко – Мельхіор мене таки завербував. Я намагався відбиватись ногами від берега, налягав на те, що я звик працювати один… Ну, я ж все-таки типу горянин, хоч і не Крістофер Ламберт. Має лишитись тільки один, оце от все…
Та цей чортяка вміє бути переконливим. За деякими, майже непомітними на перший погляд, ознаками я зрозумів, що він теж колишня спецура. Чи з Технократії, чи котроїсь з сусідніх країн. Питав його – він не признається, халамидник такий. Нічого, все одно дізнаюсь.
І він не один. Один плюс один, ти не один, спогади дитинства… Але тут не про це.
Це ціла команда найманців. Четверо, включаючи самого Мельхіора.
Перша – Мія. Молода (я спочатку взагалі засумнівався, що доросла) дівчина з темними очима, фарбованим синім волоссям, рандомно заплетеним у косички, й виразом обличчя “я не така, як всі”.
В загоні ця юна леді відповідала за зв’язок, інформаційну безпеку (і небезпеку – для воріженьків) та дрони. Нарешті я мав можливість побачити місцевих “пташок” зблизька.
З нею б варто дружити – задля отримання корисної інфи, але ця дівчИна мене чогось одразу незлюбила. Вирішила, що я її буду домагатись, уявляєте?!
Ні, я, звичайно, хлопчина видний… І дуже скромний. Але ж, мала, май бога в серці! Все одно якого – їх тут багато, вибирай кого хочеш. Ти ще вчора в ляльки гралася, а сьогодні вже ось це от все!
Це раз, а два – я ніколи не любив нахабних малоліток. А Мія, як не крути, саме нахабною малоліткою й виглядає.
Та й, зрештою – я ж не москаль (і дяка всім богам за то), і прізвище в мене ні разу не Набоков.
На фоні всього вищесказаного було кумедно дізнатись, що у вільний час вона займається… рукоділлям та рунічною вишивкою. От такого когнітивчика я дійсно давно не ловив.
Другий – Гембл, і от цю шафу з ніжками я впізнав одразу. Бо вже колись його бачив – на плакаті у відділенні Спілки. Ага, той самий типовий голівудський качок – гора м’язів, майка-алкоголічка, камуфляжні штани, темні окуляри… І кулемет.
Скільки разів я реготав з отого кіношного штампу – коли герой бере мініган і шмаляє з нього просто з рук… А тут, диви, воно реально є. Хай і не в нашому світі.
Він точно на чомусь сидить – однієї “Растішки” тут було б замало. Про стероїди-анаболіки у цьому світі я не чув – але ж є алхімія, магія-шмагія, травництво і т.д. Способів приготувати всяку гидоту – мільйон. І мені таке не подобається. Як там казав Лебіга… “Засуджую!”.
Третій – Стью. Єдиний нелюд в команді. Не в тому сенсі, що жорстокий, деспотичний і взагалі цей… як його… аб’юзер, а просто не людина. Напіврослик.
Напівросликів я тут вже зустрічав, і щось вони мені не сподобались. Дрібні, пронозливі… А цей ще й з борідкою. І писок такий… хитрозроблений. Не буду казати, на кого схожий, а то мене ще рішуче засудять та піддадуть публічному остракізму.
А то й, чого доброго, глибоку стурбованість висловлять.
Попри всі ці мінуси, є й плюс. Стью – медик. Бойовий медик, фактично – тільки з поправкою на “магічність” світу.
Має аптечку (приблизно відповідає розширеній військовій аптечці у нас) та комбінований техномагічний жезл. І от на жезл я реально залип.
Гей, не про те думаєте, збоченці!
Просто я вперше наживо побачив, як працює магія в симбіозі з технікою. Навершя – металева оплітка з зеленим кристалом усередині – містить зцілююче закляття. А енергія надходить від звичайної батареї, захованої в руків’ї.
І кнопка активації. Ніяких тобі “авада кедавра”, кнопочку тиць – і все.
Це вам не штампи сяючі на папірцях ставити! Коротше – нормальний чолов’яга, хоч і напіврослик. Навіть те, що він носить рожеву сорочку, не виглядає так вже крінжово.
Ну і, звісно, сам Мельхіор – суворий, потужний, як субмарина “Незламність” у затоплених тунелях львівського метро, зібраний, рішучий… І все таке. І вдягнений у сірий мілітарі-прикид – майже як я. З однією лиш різницею. Як казав Віл Сміт: “Мені костюм ЛИЧИТЬ!”.
Мене вони взяли, бо їм потрібен був той, хто б тихо прийшов і так само тихо пішов – а це, звісно ж, я. Ну і додатковий стрілець – бо Мельхіор (який знався на стрілецькому бої, мав пістолет-кулемет і нівроку ним володів) не міг встигати всюди, а Гембл з його великою пушкою був дуже ситуативним. Хоча б через те, що він – велика ходяча мішень.
А нема чого ото всяку гидоту жерти!
Ну а ще, звісно ж, мене узяли за моє неперевершене почуття гумору і неабияку скромність. Ну, це я так гадаю.
В них є база – старий занедбаний хутір десь у прикордонні Бромвельда, подалі від цивілізації. Вони його відновили, трохи облагородили та обладнали захисною системою. Ключ-артефакт є лише в Мельхіора.
Зі столиці, коротше, довелось забратись. Пробач, Лоретто, та нам не судилось бути разом!
Зараз маємо вирушати в Нічийні Землі – на бойове злагодження. Мельхіор – дядько суворий, якщо тренування – то одразу в бойових умовах. Поважаю.
До речі, їхній дрім-тім чомусь не має ніякої назви. Я б їх назвав “Любі друзі”... Ну а що, прикольно ж! Треба буде Мельхіору запропонувати
* * *
Бойове злагодження минуло… Ну, можна сказати, що успішно. Хіба що я випадково збив одну з Міїних пташок… Гаразд, гаразд, не випадково. А ото нема чого наді мною літати!
Мене ще вдома тригерило, коли наші літуни зависали над нами. І тут я теж цього терпіти не збираюсь!
Мала дуже образилась. Попросив її не плакати й пообіцяв по поверненні купити льодяник на паличці. Образилась ще більше…
Мельхіор дав тризди. Сказав, я деморалізую особовий склад і ображаю дітей. Та камон! Якщо вона дитина, то якого милого вона тоді тут робить?
Гаразд, най тоді сам її заспокоює. І льодяник на паличці хай теж сам купляє.
Та ще Гембл мало мене не підстрелив. Довелось падати просто в аномалії… Добре хоч, я знав, що там є прохід.
За це, коли ми вже вертались і він думав, що навчання завершені, я кинув йому під ноги гранату. Та навчальну, звісно ж! Ви за кого мене маєте?
Так цей шафоподібний просто зупинився, прочистив вуха, гигикнув – і пішов собі далі!
Наркоман, точно вам кажу!
* * *
Ми повернулись до нашого лігва. Всі розсілись по кутках – чистили зброю, перевіряли спорядження та слухали Мельхіора, який, заклавши руки за спину, ходив туди-сюди й намагався своїм виглядом косплеїти сержанта з “Цільнометалевої оболонки”.
Виходило так собі.
– Загалом, все минуло не так погано, як я очікував. Тому – зараз можете трохи відпочити, я за кілька днів повернусь – і вирушимо на завдання.
Він нахилився до свого рюкзака, що стояв коло стіни, перевірив бічні кишені.
Рюкзачок в нього, до речі, цікавий. Туди влазить вся снаряга самого Мельхіора, кілька Міїних дронів (разом з резервною станцією керування) та припаси. Це при тому, що сам рюкзак… Ну явно не того об’єму.
Я в нього якось поцікавився, де він такий взяв. Мельхіор посміхнувся (ага, і таке буває) та відповів: “Де взяв – там більше нема”.
– Постарайтесь не перестріляти одне одного, – він закинув рюкзак на плечі.
– Це він тобі, – я некультурно тицьнув пальцем в Гембла.
– І взагалі, не розслабляйтесь тут сильно. Ти зрозумів, солдате Дурко? – чіпкий погляд Мельхіора зупинився на мені.
– Я МакДугал, пане командир! – бадьоро відповів я. – Запам’ятайте це прізвище – воно ще принесе нашій команді блиск та славу.
Мія пирхнула, сховавши обличчя в долонях.
– А ти іноді кумедний, – і одразу ж посерйознішала. – Але саме що іноді.
– Командир, а ти куди? – поцікавився Стью.
От все йому знати треба.
– Їду до Технократії, домовлятися з клієнтом, – Мельхіор знов звернув свій погляд до мене. – Я б тебе взяв з собою, МакДугал – ти б згодився… Шкода, що в тебе там проблеми з законом.
– Та що ти, друже! – я радісно всміхнувся. – Це у їхнього закону якісь проблеми зі мною.
