Спочатку:
На сторінку книги
Начальник міської варти дивився насмішкувато і в якійсь мірі навіть зловтішно. Не забув мене, паскуда!
Чи варто уточнювати, що мене таки злапали? Ні, я знав, що це рано чи пізно може трапитись. Або наше везіння таки скінчиться, або мене Вільгельм з корешами мене здадуть. Друзями, як вже згадувалось, я їх не вважав – серед бандитів немає друзів. І так, я чудово усвідомлював, що наразі я – звичайний малолітній бандюган. Проблеми? Питання, побажання? Спойлер – треба відповідати “відсутні” і “найкращі”.
Ех, треба було не чекати й валити звідси. Здалась мені та крамниця? Але вже пізно пити “Боржомі”, коли воно підроблене й у пластику.
У кабінеті цього разу ми були лише вдвох. Я вже знав місцеву мову, і десятник Бруно більше був не потрібен. А шкода, мені він тут єдиним нормальним хлопом здавався.
Це, звичайно, мінус. Плюс – сера Біле Пальто (слава всім існуючим та неіснуючим богам) теж не було.
– Ну що, МакДугал, – з якимось садистським задоволенням мовив цей жирний поц. – Маєш що сказати?
Хоча з виразу його м’ясистої ряхи було ясно – йому попри мешти, що я скажу. А очі ніби промовляли: “Я ж знав, гівно мале, що ти рано чи пізно знов сидітимеш тут переді мною”.
Але Дзен – не Дзен, якщо не спробує. Дзен, нагадаю – це я.
– Пробачте, пане начальнику! Біс поплутав…
Ой, дарма сказав. Ну, про біса. Зараз точно інквізитора покличе… Он, по мордяці вже видно, що збирається.
– Ні-ні, я не те мав на увазі! Це просто вираз такий… В мене було тяжке дитинство, пане старший вартовий. Весь клан вважав мене чмошником та нездарою, а батечко Джон постійно бив палицею по сра… Ну, ви зрозуміли. Це тяжко й незворотньо травмувало мою психіку (в мене довідки немає, але ви можете мене направити на обстеження, воно підтвердить) і, зрештою, привело до поганої компанії. Для кращого розуміння хотів би зацитувати вам наступні рядки з поеми Василя Стуса…
Спитали б ви мене тоді – нащо я то все верзу, коли цей мордатенко й половини слів не розуміє? І я б не відповів. Бо сам не знав, якщо чесно.
По ідеї, після слів про “погану компанію” він мав би почати крутити мене на те, щоб здати спільників. А я – думав би, як мені викрутитись. Бо здавати своїх – це западло й не по поняттях… Тьху ти, з Теодором переспілкувався, походу. Коротше – не здаю я своїх. Ні в тому світі, ні в цьому. Підставити – можу (в порядку виключення), а от здати – ні.
Та йому, вочевидь, було ліньки. Був саме обідній час, і сумоїстський курдюк місцевого головного поліцая вимагав жертви.
Все-таки правоохоронні органи тут геть такі самі, як в нас…
– Годі мені тут соловейком розливатися, – начальник підняв руку, спиняючи мене. – Тебе зловили на місці злочину, тож можеш не відпиратися. Що з тобою робити – вирішить суд. Впевнений, що він буде швидким та справедливим – бо суддя завтра запрошений до мене на вечерю, і в нього обмаль часу на таких малих гівнюків, як ти. Гадаю, десь півроку виправних робіт на корсть суспільства тобі дадуть… Чиститимеш міську каналізацію, – він гидко посміхнувся, – горянчику!
Як-як? “Горянчик”?! Це вже расизм, чи ще ні? А як же демократія, толерантність та європейські цінності, я вас питаю? Ясно, пішло воно все… в Європу. Ту саму, якої тут немає.
Суд, до речі, був дійсно швидким. І… мабуть, справедливим
