Раді Вас бачити!

Коли день від'їзду настав, ми всі прокинулись досить рано, щоб їхати порожньою трасою, і щоб приїхати не пізно.

Я сіла біля Томаса на переднє сидіння. Ліззі та Рік планували розміститися ззаду. Колін, Джейк та Анна їхали іншим авто.

Зручно вмостившись, я дивилася на Томаса, вловлюючи його піднесений настрій і приємне хвилювання.

- Все гаразд? – поцікавилася я.

- Так. Просто давно там не був і якось хвилююче. - видихнув важко хлопець.

- Я впевнена, що там чудово, як і колись. - намагалася заспокоїти його я.

- А ось і Ліззі. - раптом побачив сестру, що виходить з під'їзду.

Тендітна дівчина котила велику валізу на коліщатках, привітно посміхаючись.

- Що це? - запитала я через вікно.

- Це – косметичка! - завзято відповіла Ліз, під'їжджаючи валізою до авто.

- Нічого собі косметичка. - хмикнув Томас, закидаючи в багажник валізу сестри.

- Тобі не потрібно стільки косметики, щоб зачарувати Ріка. До речі, де він? - уточнила я.

- Ми маємо за ним заїхати. Нам якраз по дорозі. - сіла в машину Ліз, радісно видихнувши.

Виїхали ми разом з рештою друзів одночасно, заїхали за Ріком, і їхали весь час поруч, щоб не втратити один одного.

У нашому авто панувала мовчазно-незручна атмосфера. Рік поводився досить тихо. Як людина, яка зовсім нещодавно потрапила в нашу компанію, він явно намагався тримати тактовну дистанцію і просто дивився у вікно. Але Томас у ролі турботливого старшого брата мовчати не збирався. Він поправив дзеркало заднього виду так, щоб чітко бачити обличчя пасажира ззаду. Напруга в салоні стала майже відчутною.

- Ну що, Ріку, - спокійно, але з легким натиском помітного інтересу почав Томас, вдивляючись у дзеркало заднього виду. - Поки ми тут розганяємо туман, розкажи хоч, чим заробляєш на життя? Ліззі згадувала щось про архітектуру, але з неї такий собі пояснювач… Вона сказала, що ти «малюєш гарні будиночки».

Рік тихо засміявся, і ця його спокійна реакція мені одразу сподобалася - він не злякався прямоти Томаса.

- Майже вгадала, - м'яко відгукнувся Рік із заднього сидіння. Його тихий голос трохи розрядив густу тишу. - Я працюю в архітектурному бюро. Останні роки чотири проєктую житлові комплекси в передмісті. Робота вимагає пекельного терпіння, креслень і вміння витримувати раптові кризи.

- Терпіння - це добре… - Томас ледь помітно хмикнув. - З моєю сестрою воно тобі знадобиться в потрійному обсязі. Вона дівчина емоційна, енергійна. Якщо вирішить пересунути всі меблі в квартирі серед ночі - ти вже нічого не вдієш. Як ви взагалі познайомилися? Вона мені так і не розказала деталей.

- Томас! - обурено вигукнула Ліззі ззаду, штовхнувши брата в сидіння. - Ну що за допит із самого ранку?

- Це не допит, а збір анамнезу, - пожартував Томас, посміхнувшись кутиком губ.

Рік дбайливо перехопив руку Ліззі, заспокоюючи її, і відповів:

- Ми познайомилися на виставці сучасного урбанізму. Ліззі там була здається, з колегами, випадково зайшла сховатися від дощу. Вона так запекло, майже криком, сперечалася з якимось експертом біля макета майбутнього парку, захищаючи зелені насадження від забудови, що я просто не міг не підійти. Мені подобається її енергія, пристрасть. З нею не потрібно вдавати з себе когось іншого.

- О, так, кричати, доводячи свою правоту вона вміє. - у тон Томасу вставила я, обернувшись назад і посміхаючись. - А крім креслень, Ріку, ти що любиш? До чого нам готуватися на цьому відпочинку? Ти екстремал чи полюбляєш повалятись в гамаку під сонечком?

- Люблю спокійний відпочинок, хорошу літературу, а з активного - хіба що плавання та баскетбол. Тож на відпочинку чи на пікніку я радше буду тим, хто мовчки з'їдає весь шашлик. – вирішив пожартувати Рік, розбавляючи легке напруження.

- Ну, за поїдання шашлику у нас відповідає Колін в сусідній машині, так що за свій шматок тобі доведеться поборотися, - хмикнув Томас. Його плечі помітно розслабилися. - А щодо нестримного характеру Ліз... Коли вона починає на щось емоційно реагувати, що ти робиш? Бо я зазвичай просто зачиняюсь в кімнаті з ноутбуком.

- Я за своєю природою неконфліктний, - спокійно пояснив Рік. - Коли Ліз починає бурхливо на щось реагувати, хоч таких випадків поки було досить мало, я просто даю їй час виговоритися і випустити пару. Не бачу сенсу кричати у відповідь чи щось доводити. Краще зачекати, а потім спокійно заварити їй міцний чай. Поки це спрацьовувало.

Томас на секунду відвів погляд від траси і швидко зиркнув на мене. У його синіх очах промайнуло здивування, змішане з повагою до відповіді Ріка. Очевидно, стратегія «заварити чай замість скандалу» здалася нашому суворому брату цілком робочим алгоритмом.

- Справді? - Томас знову зиркнув на Ріка через дзеркало. - Що ж, якщо ти знайшов до неї такий підхід, то ти смілива людина. Ми з сестрою багато пройшли разом після розлучення батьків, і я звик її підстраховувати, оберігати. Мені важливо знати, що поруч із нею той, хто не втече після першої ж бурі.

- Я розумію твою відповідальність, Томасе. - абсолютно серйозно відповів Рік. – Можеш не хвилюватися. Мої наміри щодо Ліззі серйозні, і я тут саме для того, щоб захищати її, а не створювати проблеми.

- От і чудово! Тоді ми довіряємо тобі нашу Ліз, але пильнувати за тобою не перестанемо. – підморгнула я Ріку, пожартувавши. Але для Томаса це все рівно не було жартом. Я відчувала, що так і буде. Навіть якщо поки йому все подобалось в новому хлопцеві сестри, то це не привід більше не пильнувати за ним. В будь-якому випадку, поки Томас точно не буде впевнений в ньому на 100%.

В авто розмови стихли, і трохи розслабившись, я зручно вмостилась на сидінні, та не помітила, як задрімала. Музика, що тихо грала на фоні, тільки ще більше заколисувала.

Незабаром мене розбудив легким торканням Томас, запрошуючи вийти з авто.

Ми припаркувалися біля узбіччя поруч з густим лісом. Я озирнулася, і вирішила запитати:

- Ми вже приїхали? Будиночок знаходиться у лісі?

- Ні, ми просто зупинилися перепочити, пройтися лісом, подихати свіжим повітрям. - відповів Томас, простягаючи мені руку, щоб піти разом.

- Класно. Завжди обожнювала ліс. Не була в ньому дуже давно… - зраділа я, розглядаючи дерева, навколишню природу, вдихаючи яскравий аромат хвої, йдучи поряд з Томасом.

Але ми йшли не просто у невідомому напрямку. Томас вів мене ледве помітною стежкою, наглядаючи, щоб я не впала, не зачепилася за гілки, не травмувалася.

- І куди ми йдемо? – обірвала я тишу.

- Я веду тебе в особливе місце... - інтригуюче відповів Томас.

- «Особливе»? - примружилася я, згадуючи це слово, коли він згадував про таке місце для ночі.

- Ні, це не те "особливе", про яке ти подумала. – посміхнувся він. – Воно особливо для мене, бо завжди, дорогою до заміського будиночка, ми з батьками заїжджали сюди, щоб побачити дещо дивовижне. І я сподіваюся, через роки це місце все ж таки залишилося таким прекрасним, яким я його пам'ятаю.

- І що це за місце? - не заспокоювалася я.

- Ні, це не описати словами, це треба бачити. – більш твердо сказав Томас.

І зовсім скоро ми вийшли до дійсно прекрасного місця: чисте смарагдове озеро, оповите з усіх боків лісом, невеликий берег, біля якого можна було розміститися, щоб відпочити, і тиша, в якій хотілося потонути. Повітря тут було прохолодним і свіжим, наповненим запахом хвої, вологої землі та озерної води.

Томас глибоко вдихнув, насолоджуючись цим місцем. Потім сказав тихо, з тугою:

- Ми приходили сюди, стелили простирадло ось там, - показав не невеликий клаптик біля берега, де густо росла трава, - влаштовували собі невеликий пікнік, відпочивали, сміялися. Ми з Ліззі скрізь бігали, гралися, дуріли. Якось Ліззі втопила в озері улюблену іграшку, і татові довелося її діставати. Озеро холодне, але він поліз у воду і таки дістав її. А біля того дерева ми з сестрою зарили скарб, а саме ключі від нашої квартири, поцупивши їх у батьків. Дурні були, малі. Згадали про них вже, коли повернулися додому після відпочинку за містом. Довелося назад їхати сюди, відкопувати, бо запасних не було. Ох і влетіло нам від батьків тоді… - задумливо перебирав спогади Томас, з легкою посмішкою, ностальгуючи. - Я люблю це місце, воно зберігає наші маленькі сімейні історії, коли ми були однією сім'єю, щасливі та згуртовані. Коли наші батьки розлучилися, ми часом з Ліззі приїжджали сюди, сиділи разом, говорили, відпочивали, просто мовчали, і відчували себе тут затишно, спокійно…

- Це дивовижне місце, недоторкане. Мабуть, тому так тут чисто та первозданно. І я розумію, чому ваша родина обрала його як куточок для відпочинку. Мені шкода, що твої батьки не змогли зберегти свої стосунки. Але я вірю, що ти зможеш стати чудовим чоловіком, прекрасним батьком, і теж привозитимеш своїх дітей сюди. Я в цьому впевнена… — підбадьорююче сказала я, обійнявши Томаса, разом спостерігаючи за тихим життям природи зі сторони.

- Так, я знаю, що зможу побудувати міцні стосунки, бути вірним і люблячим, дбайливим та надійним. Але в мені так само живе той маленький хлопчик, можливо скривджений, який почувається покинутим, якому не вистачало в якомусь моменті любові та тепла обох батьків. Я розумію, що мої батьки перестали бути щасливими разом, і вирішили йти кожен своєю дорогою. Але дитині тоді це було важко зрозуміти. Батько пішов першим, залишивши нас із мамою у нашій квартирі. Коли ми стали дорослими, вже й мама вирішила будувати своє особисте життя, поїхавши до іншого міста. Я не звинувачую їх, вони були чудовими батьком і матір'ю, та й зараз такими є. Адже вони робили нас із Ліззі щасливими, тут, у цьому місці, у тому будиночку, де ми будемо. І це дуже цінно для мене. І ці спогади я з трепетом бережу. - говорив Томас з гіркотою та тугою.

- Дякую, що показав мені це особливе місце. - притулилася я до нього ще сильніше.

- Дякую тобі, що саме ти тут зараз зі мною. - сказав він м'яко, з легкою посмішкою на губах.

Ми ще трохи постояли біля озера, і згодом повернулися до машини, де всі вже нас зачекалися. Якихось пів години, і ми під'їхали до досить великого двоповерхового будинку, оточеного чудовим садом, акуратним подвір’ям і невеликим штучним озером. Місце відразу створювало враження сімейного і затишного місця, в якому хотілось відпочивати, релаксувати і просто проводити час з близькими людьми, а може, і на одинці.

Нас зустріли привітні господарі, які люб’язно запросили до будинку, все показали, і залишили нас самих, поїхавши відразу ж після «екскурсії» по території.