Раді Вас бачити!

Прокинулася і сонно протерши очі, провела рукою збоку, щоб натиснути на дзвінок і якнайшвидше викликати Ешлі.

 – Ааааа!!!  – перелякано закричала, коли зрозуміла, що це не моя кімната. До того ж, я була вдягнена у незнайомий і незвичний одяг. 

Я сиділа у дивному кріслі, а саме приміщення нагадувало секретну лабораторію, де проводять експерименти. 

На столі стояв дивний прилад. Я впізнала його — бабуся називала це “комп’ютером” і суворо забороняла комусь, окрім себе, ним користуватися.  

Ліворуч від мене, на тлі темно фіолетової стіни були полиці, де за склом стояли різні м'які іграшки і фігурки. 

З іншого боку їх вкривали плакати з якимись невідомими мені людьми. (персонажі манхв)

– Матінко моя, герцогине…де я опинилася? – прошепотіла я, не в змозі повністю осягнути ситуацію. 

Заплющила очі і опустилася назад на спинку крісла. 

“Коли я прокинуся повернуся додому”

“Коли я прокинуся буду знову вдома”

Цю думку я повторювала, наче мантру, сподіваючись, що це лише сон. Але десь глибоко всередині я знала — це не так. Це не сон. І дива не станеться.

“Зачекайте відбувається адаптація” 

Почулося на межі реальності і сну, але я не надала цьому значення. 

Вдруге, прокинулася від того, що почула дивну пісню, але я була задалеко, щоб почути слова.   

– О Світла богине, що ж мені тепер робити далі. Чому я все ще тут?  – з моїх очей мимоволі потекли сльози, і я швидко стерла їх долонею. 

“Вітаємо, користувачко Офеліє. Я буду вашою координаторкою і допоможу вам пристосуватися до нових умов” 

Я встала з крісла і з тривогою озирнулася навколо. Звично натягнула на обличчя яскраву усмішку, щоб приховати свій стан. Усе добре, ситуація під моїм контролем. 

Раптом монітор засвітився блакитним і я скрикнула, побачивши напис на ньому. 

“Увійдіть в систему. Для цього натисніть будь які чотири цифри. Думаю так вам буде простіше” 

Я перелякано відсахнулася, зробивши декілька кроків назад поки не наштовхнулася на полиці. Далі у цій кімнаті тікати було нікуди. Мені ставало дедалі важче дихати, але я не могла поворухнутися від паніки, яка паралізувала кожну клітину мого тіла. 

Якби зараз тут з'явилися Вівєн чи її брат Сарфос і протягнули б руку допомоги, я без вагань погодилася. Хтось, врятуйте мене з цього фільму жахів! 

Зачекайте, а звідки мені відоме слово фільм? У моєму світі не існувало такого поняття. 

Я повинна взяти себе в руки. Я – Офелія Ельдер, аристократка найвідомішого роду, одна з кандидаток в наречені принца і та, хто більше за інших знала про техніку. 

Отже, що вони там з мене хочуть – чотири цифри? Так і зроблю. 

Я опустила руки вниз. 

Клавіатура, в моїй голові легко з'явилося пояснення і я з подивом зрозуміла що достеменно знаю як нею користуватися. 

Але знову таки, звідки? 

“Тільки цифри не можуть повторюватися” 

Знову почула цей голос і нарешті зрозуміла, що це може бути телепатія. Вдома я полюбляла читати книги жанру фентезі. Мені було цікаво дізнаватися про різні види магії і так я прочитала про можливість читання думок. Хоч мене така здібність дещо насторожувала. 

“Нарешті ви це зрозуміли. Можете називати мене Ліза, –  полегшено видихнула вона” 

– То більше нічого вводити не потрібно? –  перепитала я. 

“Потрібно, але так, щоб нічого не повторювалося, –  пояснила, а потім згадавши додала, –  і краще відповідайте подумки, у цій реальності не має телепатії” 

“А магія тут узагалі існує? –  спробувала запитати в думках, як вона і просила” 

На що почула заперечну відповідь. Пощастило мені, звичайно, нічого не скажеш. 

Швидко і не задумуючись ввела – 1108.

“Вітаю, з успішною реєстрацією, тепер ми можемо продовжувати, –  відповіла Ліза якимось дивним тоном і я відчула, що точно зробила щось чого не варто було”

Пісня, яка раніше затихла, знову почала грати і я почула як Ліза розчаровано зітхнула. 

“Двері знаходяться позаду вас, –  пояснила вона.”

Але позаду мене була усього лиш стіна. Там, що знаходиться спеціальний механізм як у таємних ходах в палаці, чи що? Я підійшла і оглянула стіну, доторкнувшись до неї з подивом побачила, що вона просто відїхала. 

Полегшено видихнула і вийшла з цієї кімнати, бажаючи більше не заходити у неї. 

Ззовні усе виглядало значно краще, ніж я очікувала, хоча кольори залишалися стриманими. Та все ж створювало разючий контраст між цим приміщенням і тією жахливою кімнатою. 

Зараз найбільше чого мені хотілося це вимкнути будильник на телефоні. Знову пояснення, які просто з'явилися в моїй голові, але я вже перестала дивуватися з цього приводу. 

Швидко пройшла коротким коридором і відкрила двері у кімнату, яка виявилася спальнею. 

Це місце видавалося порожнім, порівняно з тим, де я опинилася спочатку. Одразу було видно, де більше проводять часу. Тут усе було напрочуд лаконічним і наче необжитим.

Біля самого вікна стояло двоспальне ліжко з акуратно застеленою однотонною ковдрою.

Шафа біля протилежної стіни виглядала новою — без жодних подряпин чи наклейок, гладка поверхня відбивала тьмяне світло з великого вікна, яке щільно прикривали світлі штори. Поруч із шафою – вузька тумба та велика поличка з книгами. 

Біля іншого вікна, сояв стіл з темного дерева, на якому лежали ноутбук і телефон, що все ще грав ту кляту мелодію. Також до столу кріпилася гнучка лампа, на диво червоного кольору, яка здавалася тут зовсім зайвою. Стіни у цій кімнаті були приємного синього відтінку, який дещо заспокоював. 

І все ж, хотілося якнайшвидше піти звідси. Цікаво, чи у цій квартирі я десь буду почуватися комфортно?

Наблизившись до столу я завмерла, не знаючи що робити. 

“Проведіть по екрану пальцем праворуч” 

Почула у голові механічний голос і послухала пораду. Пісня перестала грати і я полегшено видихнула. 

Нарешті. Потрібно знайти спосіб змінити пісню для будильника інакше я не переживу те, що буду змушена прокидатися під це жахіття. 

(Про це буде пізніше, але кому цікаво вона про пісню “Highway to hell” AC/DC)

Завершивши з цим я підійшла до дзеркала і завмерла.

Злякано і розгублено, дивилася на своє відображення і не могла повірити своїм очам. 

Це була не я! 

Хоча, чи не повинна була перестати дивуватися, зважаючи на усі дивні речі, які сталися зі мною раніше. Чи не повинна просто прийняти і змиритися з тим, що відбувається? 

У незнайомки, якою я стала було коротке чорне волосся, і відчувалося наче я камінь з плечей скинула. У моєму світі аристократкам заборонялося стригтися коротше, ніж до поясу. 

( Знущаються з них як можуть.)

Одяг теж був незвичним – щось подібне я носила хіба що під час занять верховою їздою. Як кандидатка в наречені кронпринца, я мала вивчати все, що могло стати в пригоді королеві. Все – окрім фехтування. Це мені категорично забороняли, що викликало у мене не вимовний смуток. 

Але я не мала права сперечатися. Інакше це б вже повністю заперечило мій образ ніжної і невинної леді. Тож лише здалеку спостерігала, як тренується брат, і крадькома намагалася запам’ятати рухи.

Так, щось я знову розклеїлася. Не має сенсу думати про це. Тепер я в іншій реальності, та ще й як виявилося у іншому тілі. 

“Хто вона?” – запитала в Лізи і не одразу зрозуміла, що за звичкою використала наказовий тон. 

“Її ім'я Дженіфер, – пояснила вона, а потім замовкла, наче думала чи варто продовжувати, – що ж, насправді мала пройти адаптація з отриманням її спогадів, але твій розум не хоче пропускати їх, тому ти маєш лише пояснення” 

Нарешті стало зрозуміло звідки у мене ці дивні знання. 

“Щось ще?” – спробувала витягнути більше інформації. 

“Так, вона залишила для тебе лист” – неохоче видушила з себе вона, – у першій шухляді в письмового столу. 

Я відкрила шухляду і швидко пробіглася очима по списаному аркушу. Почерк у Дженіфер був такий, що наша вчителька каліграфії точно її б прокляла. Різкий, абиякий і зовсім не гідний леді. ( Цікаво, що б вона сказала, якби побачила мій почерк)

“Вітаю тебе, Офеліє, 

Якщо ти читаєш цей лист, отже, ти прокинулася. Авжеж цього може й не статися, як було кожного разу. Навіщо узагалі писати лист, який може не стати в нагоді?

Для початку я хочу вибачитися перед тобою. Знаю наскільки це буде важко для тебе прийняти, але спробую написати усю найважливішу інформацію…”

Мені не потрібні були її вибачення, вони не повернуть мене додому. Лист не ніс в собі нічого важливого, завдяки знанням я вже знала майже все і без нього. Хотіла зі злістю розірвати цей непотрібний аркуш, та очі зачепилися за слова написані настільки дрібним шрифтом, що спочатку я їх і не побачила. 

“Будь обережна. Дочитай це у ванній кімнаті” 

Вона…щось знає? Але ж…

Я склала листок у декілька разів і непомітно наскільки це було можливо сховала в рукав. Як нічого не сталося, вийшла з приміщення, щоб оглянути її квартиру далі. У спальні мені робити було більше нічого.

У коридорі, на мить завмерла, роздумуючи: спочатку на кухню чи все ж у ванну?  З листа я дізналася, що вчора Дженіфер завчасно замовила їжу і мені не потрібно про це хвилюватися. 

Готувати я не вміла зовсім: у моєму світі цим займалися кухарі і їхні помічники. А самостійне приготування їжі вважалося негідним аристократки.

Тож я не вважала за потрібне цікавитися цієї темою, а тепер не знала, що буду робити, коли закінчиться готова їжа. Але подумаю про це пізніше. 

– Лізо, у квартирі тільки одна ванна? – запитала я.

– Ні, – відповіла вона. –  Дві. Та, що біля спальні – твоя. Інша – для гостей. 

Я кивнула і прочинила двері, ступаючи на мармурову плитку. Вона приємно холодила ноги і я відчула себе дещо спокійніше. 

Це була велика і простора кімната, яку б я могла назвати вишуканою. Стіни були близькі до бежевого чи кремового відтінку. Висока стеля з дорогими світильниками, які надавали м'яке світло. 

Ліворуч поруч з вікном щільно закритим жалюзі, розташувалася біла велика ванна вбудована в підлогу і душова кабіна. 

Чомусь у мене ця назва викликала не найкращі враження. Наче, якщо я в неї зайду, то зі мною щось станеться.

Праворуч раковина з шухлядами внизу і дзеркалом над нею. 

Підійшла до неї і подивилася, що повинна робити далі. Як і в нас тут були позначки з червоним і синім, залежно від того, яка вода мені потрібна. Тільки вдома це регулювали магією, а не краниками, як це називалося.  

Ввімкнувши воду я занурила руки в неї і скривилася, коли рукави намокнули. 

– І як я не додумалася їх закотити. 

Скинула кофту і поклала її у кошик для брудного одягу, який знайшовся біля ванної. Саме тоді, я й побачила ще одні двері, які до цього часу не кидалися в очі. 

Там був туалет і те, що тут називали пральною машиною.  

– Дякую, що принаймні мені не прийдеться одяг власноруч прати, – з дрібкою сарказму вимовила я. 

Залишившись у одній майці я відчула себе так, наче й зовсім зараз була без одягу, але стримавши роздратування усе ж помила руки і обличчя, витерла рушником і вже хотіла йти, коли згадала про лист. 

Дістала його з кишені кофти і проглянула ще раз. Але нічого нового там не з'явилося і вже хотіла викинути його, коли з іншого боку прочитала. Простий олівець є в шухляді. 

Що б це могло значити. 

Згадавши, що ним можна малювати не придумала нічого кращого як зафарбувати сторінку і з подивом зрозуміла, що між попередніми списаними рядками з'являється новий текст. Вони були короткі і тільки по суті. Деякі фрази були навіть рвані, наче вона дуже поспішала або боялася, що хтось побачить. 

Не розумію…у цієї Джен, що ще й дар передбачення є, чи що?  

“Інколи я пишу так, коли не вірю у щось, але вважаю це важливим. Сьогодні мені наснився дивний сон…система…договір. Від усього цього віяло небезпекою. Кесседі… Думаю вона не дає можливість, а навпаки психопатка, яку цікавлять страждання інших. Хоча і у цьому я не можу бути певна однозначно.

Щоб отримати спогади – медитація. 

У мене є подруга Тіффані, вона чудова, але надто активна людина. Будь обережна. 

Також завжди відповідай на дзвінки від роботодавця і Клеми. Вони допоможуть. 

Себ – тримайся подалі. 

І найголовніше не втручайся у справи моєї сім'ї і моє життя. 

Хоча не думаю, що так вийде. Гумка там само, зітри як прочитаєш. Щасти!” 

О це так поворот сюжету! Це як в книзі, яку я читала, де герої обмінювалися зашифрованими записками! Сховала цей олівець там, де й взяла, і посунувши руку далі справді витягнула невеликий предмет білого кольору. 

( Я й сама не очікувала від Джен цього.)

Підкорилася її вказівкам і ось це був знову той самий лист паперу. Ще раз помивши руки, вийшла з приміщення. 

“Леді Офеліє, у вас все добре?” – зі щирим занепокоєнням запитала Ліза. 

“Так, авжеж” – усміхнулася я, – тепер потрібно піти поїсти. Через усе це, надзвичайно зголодніла, – сказала дещо капризним тоном. 

Накинула на плечі першу ліпшу кофту з її шафи і пройшла у інші двері вийшла у вітальню, а вже з неї у кухню. 

Тут усе було світлих відтінків і гарно обставлено, а на столі стояв букет свіжозрізаних квітів. Там я знайшла і ще одну записку від Джен. 

“Моя чашка і миска та на яких гори, можеш брати тільки в присутності інших. Усе інше на твій розсуд. Каву або чай зробити надзвичайно просто…” 

– Яка вона добра, – фиркнула я. 

“Як на мене це прояв турботи з її боку, просто вона зі всіма така різка” – пояснила Ліза. 

– Можливо й так, – кивнула і  одразу ж направилася до холодольника, виймаючи їжу. 

Знайшовши хліб і столові прибори, я з задоволенням почала снідати. Тільки тепер зрозуміла, наскільки насправді втомилася, наскільки була розгубленою і не в своїй тарілці. Мабуть, лише зараз почала усвідомлювати усе по справжньому. 

Годинник на стіні показував лише восьму, що було надто рано для мене. Можливо піти ще подрімати? Але ні, я ще не завершила з дослідженням квартири. 

Ранок починався, сонячне проміння привітно світило крізь вікно і дарувало відчуття умиротвореності. Чашка чаю гріла руки. 

Що ж, можливо місце у якому я змогла відчути спокій тут, усе ж існує.