Спочатку:
На сторінку книги
Лукреція вийшла з малої вітальні з дивним передчуттям. Ніхто, окрім роду Ельдер навіть не здогадувався, що насправді в собі несуть потраплянці для їхнього світу.
Тут завжди було лиш два варіанти або велике процвітання, або ж суцільне руйнування.
Вона зловила себе на думці, що не запитала надзвичайно просте і важливе питання.
“Скільки людей вже знають про те, хто ти насправді”
Повертати назад було вже пізно, а турбувати її після довгого дня не хотілося ще більше. Хай відпочине. Хтозна яким саме способом вона потрапила сюди. Тому обов'язково розпитає її завтра і пояснить правила, щоб вона не зробила так, що її справжня внучка й зовсім не зможе повернутися.
А зараз сон.
Хоча вона не була певна, що їй це узагалі вдасться, адже інформація, яку надала та дівчина змусила її хвилюватися.
Вона і Офелія мали один і той самий день народження. А ще, ця дівчина народилася тоді, коли померла сама Лукреція, наче стала її наступницею.
Але раніше вона приховала свої емоції, тому тепер це дасться взнаки.
З важкими роздумами вона відкрила свої покої і прослизнула всередину.
– Ти підтвердила свої побоювання, Лукреціє? – почула вона холодний голос Велезара з тіні і здригнулася.
З того часу як вона давним давно розповіла правду їхні відносини значно погіршилися. Настільки, що вони зустрічалися лише з необхідності. І тепер, коли вона відповість ствердно усе стане лише гірше. Їхня внучка…
– То так чи ні? – запитав він з натиском, знову звертаючись до неї.
Потрібно було відповісти одразу, а не роздумувати над тим, що зовсім не має значення.
– Так, на жаль, – глухо відповіла і поки її чоловік не встигнув вставити свої гострі слова додала, – але вона сказала, що Офелія точно повернеться. Головне, щоб вона слідувала правилам.
Він подивився на неї з насмішкою в очах.
– Ти також про це говорила і що я отримав натомість. Жінка, яку я кохав понад усе на світі й зовсім пішла, – роздратовано кинув він.
“От же. І як він може так нахабно брехати. Кохав, аякже” – відповіла справжня Лукреція уїдливо.
У цій реальності я прочитала багато книг про потраплянців, щоб зрозуміти, як діяти. Та їх всіх об'єднувало одне – героїня змінює сюжет чи робить усе, щоб так званий головний герой закохується в неї і вони живуть довго й щасливо.
І усі ті автори дружно забували про іншу сторону медалі. Потраплянці можуть зруйнувати чиюсь долю на шляху до свого щастя.
Багато років тому, після своєї смерті я почала ділити одне тіло з аристократкою Лукрецією, але з часом вона й зовсім припинила виходити назовні і тепер лиш набридала мені своїми коментарями.
– Вона каже, що ти говориш неправду, – втомлено відповіла я, відчуваючи роздратування.
Мені було якихось двадцять з гаком, коли я померла і замість нормального подружнього життя мусила бути у цьому дивному трикутнику, чи як це узагалі можна назвати. Жити з чужим чоловіком, виховувати не своїх дітей і єдине у чому знаходити радість це у нових винаходах для цього світу.
– Я спробую востаннє! – вигукнула розлючено – і сподіваюсь, що наступні років тридцять чи скільки ви будете набридати одне одному, а я нарешті знайду спокій від вас!
Усе своє життя я присвятила тому, щоб могти відділити свою душу від душі Лукреції, але вона вчепилася у мене мертвою хваткою, не бажаючи бачитися з чоловіком.
Хоча Велезар мав настільки нестерпний характер, що я повністю розуміла її.
– Я спробую повірити тобі, – зміряв її холодним поглядом і додав вже м'якше, – востаннє. І проконтролюй, щоб Фелі теж повернулася.
Вона кивнула, відчуваючи як роздратування накочується з новою хвилею. Лукреція хотіла вірити, що цього разу вона насправді отримає свободу.
