Раді Вас бачити!

— Відомий український мільярдер, що очолює список Forbes та вже близько восьми років не відвідував Батьківщину, Ростислав Заплавський, неочікувано повертається на рідні землі. Що могло стати причиною, ми підготували для вас десять ймовірних припущень…

— І навіщо ти мені це зараз прочитала?

Соломія подивилася на мене поверх екрана телефону.

— Як це для чого, Еріко? — по-доброму хмуриться на мене дівчина. — Можливо однією з цих причин є ти.

Я засміялася. Надто гучно. Надто награно.

Бо якщо перестану сміятися, доведеться згадати, як сильно тремтять у мене руки та чому я не можу спокійно спати ночами.

— Ти така наївна, чому б це за всі ці роки він згадав про мене? — Я розвернулася до подруги відкладаючи тарілку, яку я мила. Витерла руки та продовжила наводити лад на кухні.

— Можливо він дізнався твою таємницю?

— Ні, — різко відказала я, ледь не впустивши свою улюблену чашку. — Це неможливо, я покинула місто і більше ніколи не перетиналася ні з ким з його родини. Він не знає, — заспокоювала я себе. — Ніхто не знає.

— Тихіше подруго, — Соломія піднялася й підішла до мене ближче, обійнявши мене вона додала: — Ніхто не знає, все добре.

Дівчина відчула як я тремчу та пригорнула мене ближче до себе.

— Я хочу забути все як страшний сон, — міцніше притиснувшись до неї промовила я. — Я не знаю, що б я робила без вашої з Демидом допомоги.

— Ти б перетворила б квартиру на казна-що, — намагаючись розвеселити мене промовила дівчина.

— Це точно, — посміхнувшись промовила я.

Сонце за вікном скоро почне сідати, а це означає, що Демид скоро повернеться з роботи.

— Треба ще приготувати вечерю, я геть нічого не встигаю.

— Припини, — Соломія відійшла від мене, повернулася на диван і, прихопивши по дорозі червоне яблуко, апетитно його надкусила. — Демид — дорослий чоловік, нічого з ним не станеться, якщо він приготує вечерю на нас усіх після роботи.

— Соломіє! — вигукнула я з докором.

— Ну а що? Він сам це обрав. Його ніхто не просив.

— У тому-то й річ, що його ніхто не просив, але він все одно залишається поруч. Треба ж відповідно до нього ставитися. Він уже стільки років оберігає мій секрет.

— Еріко, він адвокат. Він має берегти чужі таємниці, — не вгамовувалася Соломія.

Через рік після смерті мами я познайомилася з нею. Випадково. На цвинтарі. Вона прийшла навідати свого хлопця, який трагічно загинув прямо перед їхнім весіллям. Ми розговорилися, я поділилася своїм болем, вона розповіла власну історію. Потім за нею приїхав Демид. Він тоді зізнався, що неймовірно радий, адже Соломія нарешті знайшла когось, із ким може поговорити — півтора року вона тримала все в собі, зрідка приходячи на могилу до Сергія.

З часом ми потоваришували, і ось уже сім років ми нерозлучні. Ми разом пережили багато злетів та падінь, але навчилися довіряти одне одному попри все.

Наш побут складався роками, перетворюючись на міцну, надійну фортецю. Оскільки Демид часто затримувався на юридичних консультаціях чи в судах, ми з Соломією взяли на себе більшу частину домашнього тепла. Наша невелика, але світла квартира завжди пахла випічкою з корицею, свіжозвареною кавою та чистотою. У нас навіть з’явилися свої маленькі традиції: щоп’ятниці влаштовувати вечори настільних ігор або перегляду старих комедій, замовляти величезну піцу і просто сміятися до сліз, забуваючи про всі тривоги.

Демид став для нас обох тим самим непохитним центром всесвіту, який міг полагодити будь-який зламаний кран, але поки він навчився це робити, він перевів три нових крани; привезти ліки посеред ночі чи просто мовчки вислухати, коли минуле знову підкочувало до горла важким клубком. Він ніколи нічого не вимагав натомість. Його відданість була безкорисливою, і саме це змушувало мене цінувати його ще більше.

— Гаразд, кулінарна панікерко, — Соломія зіскочила з дивану, весело підмигнувши мені. — Поки ти тут вираховуєш хвилини до приходу нашого адвоката, я побіжу. Мені ще треба заскочити в одне місце, ввечері повернуся і дещо розкажу. Але вечерю залиш, я ж перевірю! — легко поцілувавши мене в щоку промовила дівчина.

— Обовʼязково, — посміхнулася я, проводжаючи її до дверей.

Коли за Соломією зачинилися двері, в квартирі запанувала особлива, м’яка тиша. Сонце остаточно сховалося за горизонт, фарбуючи кімнату в глибокі сутінки. Я увімкнула невеликий торшер у кутку, заливаючи вітальню теплим бурштиновим світлом, і взялася за вечерю. Нарізала овочі, запекла м’ясо — все як любив Демид.

Час пролетів непомітно, і на годиннику вже була майже восьма вечора. Коли аромат запеченого м’яса з травами почав заповнювати кухню, у коридорі почувся шурхіт ключів. Двері різко відчинилися, і у квартиру буквально влетіла Соломія. Вона вся аж світилася від щастя, а в руках стискала великий, обгорнутий у цупкий папір пакунок.

— Еріко! Ти не уявляєш! Я дістала її! — з порога вигукнула вона, скидаючи туфлі прямо посеред коридору.

— Що ти вже встигла дістати? — посміхнулася я, виходячи їй назустріч і витираючи руки рушником. — Ти ж казала, що повернешся з якимось сюрпризом.

— Дивись! — Соломія з тріском розірвала папір, і моїм очам відкрилося неймовірної краси полотно, затягнуте в підрамник. Це була професійна, дуже дорога текстурна палітра та набір фірмових мастихінів для живопису, про які вона марила останній місяць. — Памʼятаєш, я казала, що хочу повернутися до малювання? Батько дізнався про це через Демида і таємно передав мені цей набір через курʼєра! Навіть замовив копію тієї старої картини із заходом сонця, яку я колись залишила в їхньому будинку.

Я щиро за неї пораділа, хоча всередині знову відчула легкий сум. Соломія була донькою дуже багатих та впливових батьків. Багато років тому, після трагедії з Сергієм, вона просто втекла від своєї родини, не в змозі виносити їхнього золотого затишку, де все нагадувало про втрачене весілля. Батьки тоді збожеволіли від страху, але врешті дозволили їй жити самостійним життям лише за однієї умови: якщо поруч із нею буде Демид. Вони беззастережно довіряли чоловікові, знаючи, що під його наглядом Соломія в безпеці.

Демид і справді став для нас обох непохитною скелею. Він оберігав мій головний секрет так ревно, наче від цього залежало його власне життя. Іноді мені здавалося, що в його мовчазній, залізничній відданості є щось небезпечне, щось таке, що він ніколи не озвучував вголос. Але я швидко відганяла ці думки — Демид забагато зробив для нас, щоб я могла сумніватися в його щирості.

— Це просто неймовірно, Солю, — я обійняла подругу. — Твій батько справді любить тебе, навіть на відстані. Занесеш у кімнату? Скоро Демид має приїхати, будемо вечеряти.

— Ти все таки приготувала вечерю! — намагалася дорікнути мені подруга. — Ти невиправна. Зараз швиденько все віднесу та подивлюся що ти там накулінарила! — Соломія підхопила свій художній сюрприз і майже підстрибуючи побігла вглиб квартири.

Я повернулася на кухню, серце нарешті заспокоїлося. Але не встигла я взятися за прихватки, як у коридорі пролунав короткий, наполегливий дзвінок у двері.

Моє серце радісно підстрибнуло. «Нарешті! Як вчасно», — промайнуло в голові. Я витерла руки рушником і швидким кроком побігла до передпокою, на ходу поправляючи волосся. Мені так хотілося швидше відчинити ці двері, адже за ними мало розпочатися наше звичне, затишне сімейне свято, де Демид втомлено посміхнеться, зніме піджак і розрядить цю дивну напругу, яка оселилася в мені після денних новин.

Я повернула замок і з посмішкою відчинила двері:

— Демиде, ти навіть не повіриш якраз вчас…

Слова застрягли мені в горлі.

На порозі стояв зовсім не Демид. Переді мною виросли дві високі, масивні фігури в ідеально відпрасованих чорних костюмах і темних пальтах, попри теплу погоду. Їхні обличчя здавалися висіченими з каменю, а погляди крізь темні окуляри, які вони не зняли навіть у під'їзді, дихали холодом і небезпекою. Один із них тримав руку на борту піджака, а інший зробив короткий крок уперед, перекриваючи мені будь-який шлях назад у квартиру.

Весь мій домашній затишок, запах запеченого м’яса та тепло торшера вмить розвіявся під цим крижаним, чужим армійським тиском.

— Еріка Гордієнко? — пролунав низький, беземоційний голос, від якого мої коліна зрадницьки затремтіли.

— Т-так... — ледве видавила я, міцніше стискаючи клямку дверей. — Хто ви? Що вам потрібно?

— Ми від пана Заплавського. Автомобіль чекає внизу. Нам наказано доставити вас негайно. Ви маєте поїхати з нами.

Світ навколо мене хитнувся. Заплавський… Чоловік, який зламав моє життя вісім років тому, людина, чиє імʼя я боялася вимовити навіть пошепки, знайшов мене...