Раді Вас бачити!

Я й оком не встигла змигнути, як вони вже вели мене до машини. 

Як?...

Єдине питання, яке крутилося в голові поки ми їхали — спочатку через місто, потім по трасі, потім кудись де я вже не впізнавала дороги. Вісім років. Вісім років його не було в країні, вісім років я вибудовувала нове життя — нову адресу, нові звички, нове коло людей. Я зробила все правильно. Я зникла так, як зникають назавжди.

Він не міг дізнатися. Ніхто не знає. Я зробила все, що мала.

Я повторювала це подумки як молитву, але руки все одно тремтіли. Сховала їх між колін і дивилася у вікно на темряву що пливла повз.

Єдине, що я встигла зробити це попросити Соломію наглянути за всім поки мене не буде, якщо я взагалі повернуся. Бо після приховування таких таємниць, довго не живуть. Мені вже ніхто не допоможе.

Я знала, що прийде час розплати, я просто не знала, що так скоро…

Самотня сльоза покотилася моєю щокою. 

Я не стала її витирати.

Девʼять років тому

— Вашій матері потрібна термінова операція, — промовив лікар Марченко. — Якщо найближчим часом ми не проведемо операційне втручання — вона і року не проживе. 

Мене неначе облило холодною водою. Це далеко не те, що я очікувала почути.

— Скільки? — намагаючись триматися промовила я.

— Півтора роки максимум, якщо показники покращаться, — лікар подивився на мене. — Три місяці, якщо ні.

Це розбило мене з середини. Єдина близька людина, яка в мене залишилася. Батько покинув нас коли мені було пʼять, все життя мама ростила мене сама. Намагалася ні в чому мені не відмовляти, навіть якщо я нічого не просила, бо бачила як їй важко.

— Добре, — неначе виходячи з трансу промовила я. — Я знайду гроші, продовжуйте лікування.

Мені треба було терміново знайти багато грошей. Позику нам більше ніхто не дасть, позичити теж нема в кого.

“Думай, Еріко, думай!” — била я себе по голові намагаючись придумати якийсь план.

Друзів у мене вже і не залишилося, якщо вони взагалі коли-небудь були. В університеті доведеться брати академвідпустку, бо у мене немає часу зараз навчатися, мені терміново потрібні гроші.

Піти танцювати в клуб для чоловіків? Так це низько, проте якщо немає іншого виходу. “Це ж не тілом торгувати,” — запевняла я себе, хоча це воно і було. Чи готова я вже впасти так низько?

Я притулилася спиною до стінки лікарняного коридору, ноги не тримали мене, тому я опустилася та накрила голову руками. Як мені вижити зараз в цьому світі?

Гарячі сльози не припиняли литися з моїх очей.

Ранок покаже, що вечір не скаже. Треба піти додому та виспатися.

Може продати квартиру? Але я швидко відкинула цю думку.

Тоді не буде взагалі нічого? І куди йти? Не варіант.

Наступного вечора я стояла під кричущою неоновою вивіскою нічного клубу. Світло різало очі, а зсередини долинав важкий, глухий бас, від якого вібрувало в грудях. Мені здавалося, що я переступаю поріг самого пекла, але перед очима стояло бліде обличчя мами на лікарняному ліжку. Клуб називався “Венера” і виглядав так само претензійно як і звучав.

Я простояла біля входу хвилин десять перш ніж увійти. Переконувала себе що це просто танці. Просто робота. Просто один вечір.

Всередині було темно, гучно і пахло дорогими парфумами і чужими рішеннями. Я протиснулася до адміністратора — жінки років сорока в червоній сукні з таким виразом обличчя, наче вона бачила все і давно перестала дивуватися.

— Мені сказали що тут можна знайти роботу, — сказала я намагаючись звучати впевнено.

Вона окинула мене поглядом. Повільно. Зверху донизу.

— Танцювала раніше?

— Ні, але я…

— Покажи.

Я показала. Вона дивилася на мене з таким терпінням яке буває тільки у людей які вже давно все вирішили.

Моя спроба влаштуватися туди танцівницею закінчилася повним провалом. Одягнена в занадто коротку спідницю, яку я ледь стягнула на стегнах, я безнадійно плуталася у власних ногах на високих підборах.

— Дівчинко, — сказала вона нарешті, пускаючи в мене дим з своєї цигарки. — Личко в тебе гарне. Але танцюристка з тебе, як із мене балерина. Деревʼяна, пластики нуль. Ти взагалі хоч колись у клубах була?

Я відчула як щоки запалали.

— Мені дуже потрібна робота, — мій голос зрадницьки тремтів. — Будь ласка. У мене мама помирає.

— Гаразд, є один варіант, — вона загасила сигарету об попільничку. — Танцювати не треба. Сьогодні один дуже поважний і неймовірно багатий пан шукає супутницю на закритий вечір. Потрібне гарне, свіже обличчя, а не затаскані клубні дівчата. Заплатить стільки, що твоїй мамі вистачить на кілька місяців уперед. Просто посидиш поруч, підтримаєш бесіду, посміхнешся. За три години роботи отримаєш більше ніж танцівниці за тиждень.

— Я не збираюся ні з ким спати, — сказала я одразу.

— Звісно, — вона навіть не змигнула, посміхнувшись надто солодко. — Ніхто нічого такого і не просить.

Пізніше я зрозумію що вона просто збрехала. Що “нічого зайвого” в цьому місці означало зовсім інше. Що мені просто пощастило.

Але тієї ночі я цього ще не знала. Тієї ночі я просто кивнула.

Ця ніч стала моїм персональним кошмаром. Мене привезли в заміський закритий комплекс. Чоловік, чиєю супутницею я мала бути, виявився старшим, кремезним паном із крижаними й владними очима. Від нього пахло дорогим парфумом, змішаним із віскі. Коли вечір перевалив за північ, і гості почали розходитися по окремих кімнатах, він закрив двері кабінету й по-господарськи притиснув мене до дивану, важко дихаючи мені в обличчя.

Я закричала. Почала вириватися, плакати, благати, задихаючись від нього. Я кричала про маму, про лікарню, про те, що мене обдурили. Моя щира, дика істерика й невимовний жах раптово зупинили його. Напевно, він звик до дівчат, які вдають скромність, але тут побачив справжній, смертельний переляк. Погидував звʼязуватися з “проблемною”.

— Дурепа! — вигукнув він. — Ти взагалі розумієш куди ти потрапила?

Зібравши повні очі сліз я дивилася на нього.

— Тримай! — він кинув в мене пачку грошей. Цього не вистачило б на лікування. На тиждень можливо. — Щоб я тебе більше не бачив!

Я боязко кивнула йому, взяла гроші та пішла куди очі бачили.

Вже під ранок я повернулася в до “Венери”, щоб віддати ту саму сукню, яка тепер здавалася мені брудною ганчіркою. Зайшовши в туалет, я впала перед дзеркалом і заридала, розмазуючи туш по обличчю.

— Вона одразу кинула тебе в саме пекло, так? До якогось старого хрича? — дівчина, яка заговорила до мене зітхнула, сідаючи на край вмивальника. — Послухай мене уважно. У тебе дуже миле, ангельське личко. Чисте. Не змарнуй його тут, у цьому болоті. Не повертайся сюди. 

— Мені потрібні гроші, — відповіла я.

— Всім потрібні гроші, — наче в пустоту промовила вона. — Грай по-крупному, але сама. Без посередників, — дівчина витягла з сумочки олівець для очей і клаптик паперу, швидко щось написала й протягнула мені. — Ось адреса. Ресторан біля річки, дуже закритий. Там обідають люди, які мають більше грошей ніж розуму. Просто сядь за столик і виглядай так, наче ти одна з них. Одягни дорогу, елегантну сукню. Зроби акуратну зачіску. Сядь біля бару чи за столик, замов каву. Полюй сама. Знайди одного, який закохається в тебе й вирішить твої проблеми. Але в цей клуб більше ніколи не повертайся.

Я стиснула клаптик паперу в кулаці, наче це був мій єдиний рятівний квиток.

Вона востаннє глянула на мене і пішла, не обертаючись.

Ресторан називався “Гера” і справді стояв над водою — скляна тераса, відбите в річці світло, люди в костюмах які коштували більше за мою квартиру. Я прийшла наступного дня в найкращому що мала — чорна сукня, придбана колись на випускний, яку я так і не одягла — і сіла за крайній столик з видом на воду.

Моє серце калатало так сильно, що, здавалося, його чули всі навколо. Я намагалася тримати спину рівно, вдавати з себе впевнену хижачку, яка прийшла сюди відпочити. Але насправді я почувалася наляканим ягням. Мені було так соромно, так страшно дивитися в бік чоловіків у дорогих костюмах.

Замовила каву. Найдешевшу в меню. І стала чекати.

Чого саме — я не дуже розуміла. Що хтось підійде? Що доля сама вирішить за мене? Це був жалюгідний план і я це знала.

“Я не зможу, — раптом промайнуло в голові, коли паніка остаточно накрила мене. — Це помилка. Я не вони. У мене не вийде. Треба йти звідси”.

Я вже збиралася йти — кава майже допита, гордість майже не постраждала, день майже втрачено.

На що я тільки сподівалася? На магічне вирішення проблеми?

Мої підбори поїхали на лакованій підлозі, я скрикнула, втрачаючи рівновагу. Але сильні, гарячі чоловічі руки миттєво перехопили мене за талію, жорстко утримуючи на місці. В ніс ударив дорогий, терпкий аромат дерева та тютюну.

Я злякано підняла очі й натрапила на погляд неймовірно глибоких, темних очей. Чоловік дивився на мене з легкою, ледь помітною усмішкою, в якій читалася абсолютна, залізобетонна впевненість у собі. Тієї секунди весь гамір ресторану, мої страхи й увесь світ навколо нас просто перестали існувати.

На його білій сорочці розплилася пляма від кави, яку я майже допила.

— Перепрошую, — видавила я. — Я не... я зараз...

— Все гаразд, — сказав він. Спокійно. Без роздратування. Наче люди щодня виливали на нього каву і він давно змирився.

Він все ще тримав мене.

Я все ще не відводила погляд.

— Ростислав, — сказав він і простягнув руку.

— Еріка, — відповіла я і потиснула її.

І десь глибоко всередині щось тихо і виразно сказало мені що ця затія не закінчиться добром.

Я не послухала.

Наш час

— Пані Гордієнко, виходьте, — почула я з переднього сидіння.

Ми зупинилися перед одним із найдорожчих готелів міста. Його скляний фасад холодно виблискував у світлі нічних ліхтарів.

— Поясніть мені, навіщо ви мене сюди привезли? — запитала я, відчайдушно намагаючись опанувати ситуацію й приховати тремтіння в голосі.

Люди в чорному навіть не звернули на мене уваги. Один сидів за кермом і чекав, поки я вийду, а інший обійшов машину й відчинив мені дверцята.

Я зрозуміла, що марно чекати відповідей. Безпорадно зітхнувши, я вийшла на прохолодне нічне подвірʼя. Чоловік зачинив за мною дверцята, нахилився трохи ближче й тихо, ледь чутно промовив:

— Ви все дізнаєтесь пізніше.

Одне я розуміла точно: це були нові охоронці. Попереднім суворо заборонялося не те що говорити зі мною, а навіть дивитися в мій бік.

Ми мовчки підійшли до рецепції. Чоловік забрав у адміністратора ключ, і ми піднялися ліфтом на восьмий поверх. Прямуючи довгим, застеленим м'яким килимом коридором, я не витримала:

— Він там... чекає на мене? — я повернула голову в бік молодого охоронця.

— Пані Еріко, не змушуйте мене втратити роботу. Я не маю права нічого розголошувати.

Ми зупинилися біля потрібних дверей. Він відімкнув номер, жестом показав мені зачекати на порозі й зайшов усередину. Протокол безпеки. Оглянувши кімнату, він коротко кивнув, дозволяючи мені увійти.

— Зараз друга ночі, лягайте спати. Зранку все дізнаєтеся.

Я дивилася на цього молодого хлопчину й не розуміла одного: чому я знову тут? Чому через стільки років? Але водночас я прекрасно знала, що рано чи пізно цей день настане. Коли за охоронцем зачинилися двері, я просто опустилася на край величезного ліжка і, нарешті не стримуючи сліз, дозволила собі виплакати всі емоції, які стримувала весь цей час.

Уже під ранок, коли стрілки годинника показували четверту, я помітила на стільці в кутку просторої кімнати великий фірмовий пакет, з якого виглядала чорна сукня. Серце стиснулося від лихого передчуття. Невже це остання сукня, яку я одягну?

Сліз більше не залишилося. На зміну паніці прийшло тупе, важке змирення. Ростислав, чиє імʼя я роками вчилася вимовляти без болю, знову в моєму житті. Згадуючи наші з ним найкращі хвилини, які тепер здавалися чужим кінофільмом, я врешті заснула тривожним сном.

О восьмій тридцять ранку мене розбудив наполегливий стукіт.

— Пані Еріко, — вчорашній молодий охоронець прочинив двері. Звісно, у нього був дублікат ключа від мого номера. — Готуйтеся, о десятій ми виїжджаємо.

— Ти й сьогодні мені нічого не скажеш? — запитала я, підводячись із ліжка.

— Просто одягніться. Зачіску вам зроблять пізніше.

Я абсолютно не розуміла, до чого саме ми готуємося і навіщо Ростислав влаштовує цей дивний маскарад.

Рівно о десятій я вже була готова. Одягла тонку чорну сукню завдовжки трохи нижче колін і вийшла в коридор. Охоронець чекав на мене біля стіни.

— Як тебе звати? — тихо запитала я, коли ми йшли до ліфта.

— Павло, — швидко відповів він, не дивлячись на мене.

— Приємно познайомитися, Павло. А твого напарника?

— Вадим. Але він у нас мовчазний.

— Та я вже помітила.

Ми спустилися до машини. Дорогою до кінцевого, все ще невідомого мені місця, ми зупинилися біля елітного салону краси. Там стилісти, не ставлячи зайвих запитань, швидко зробили мені легкий макіяж та укладку. Мені ставало дедалі страшніше. Навіщо стільки офіціозу? Куди мене везуть?

Я була готова до будь-чого: до підвалу, до закритого кабінету, до криків чи погроз. Але коли автомобіль звернув із головної траси на приміську дорогу й затормозив біля масивних воріт кладовища, мої ноги вмить стали ватними.

В далечині виднілося величезне скупчення людей. Усі в чорному.

“Якби мене хотіли таємно позбутися, навряд чи кликали б стільки свідків” — промайнула іронічна й водночас рятівна думка.

Я злякано озирнулася на Вадима та Павла. Останній ледь помітно підмигнув мені, мовляв, усе спокійно, і ми рушили вглиб цвинтаря.

Підходячи ближче, я зрозуміла, що траурна процесія вже добігає кінця. Труну опускали в землю. І раптом серед натовпу я побачила його.

Ростислав стояв у першому ряду, прямо біля могили. До нього один за одним підходили чоловіки в дорогих костюмах, тиснули руки й висловлювали співчуття. На його обличчі не було жодної емоції — лише камʼяна, запекла відчуженість.

Помер Пилип Заплавський…

Ось чому Ростислав повернувся на Батьківщину після стільки років. На похорон власного батька.

У якусь мить Ростислав повільно повернув голову в мій бік. Наші погляди ледь не зустрілися, і я машинально, перелякано відвернулася. Він усе одно помітив мене, він знав, що я тут, адже це його люди привезли мене сюди. Але я до смерті боялася привернути увагу решти присутніх.

Навіщо? Навіщо він наказав привезти мене сюди? На похорон цього чоловіка?

Я так глибоко поринула у власні важкі думки й спогади, що навіть не помітила, як люди почали повільно розходитися. Я стояла на місці, заціпеніла від напруги, аж поки зовсім поруч, за моєю спиною, не пролунав низький, до болю знайомий голос, від якого моє серце пропустило удар і впало кудись у прірву:

— Не думав, що колись побачу тебе знову…