Раді Вас бачити!

Ростислав

За 48 годин до…

Батько помирав. Я знав це давно, та моя присутність біля його ліжка нічого б не змінила.

Щойно я отримав повідомлення від Вадима, одного з його особистих охоронців, що батьків стан погіршився, я тимчасово передав керування німецькою компанією своєму партнерові — Ульріху, і вилетів до України найближчим рейсом. Яким би Пилип Заплавський не був батьком, він дав мені життя. Він заслуговував на прощання і мав почути те, що я збирався йому сказати.

Коли літак приземлився в аеропорту, натовп журналістів уже протирав камери та налаштовував мікрофони. Ще б пак, така подія: їм знову випав шанс упіймати мене в обʼєктиви на рідній землі. Про хворобу батька не знав ніхто, крім найближчого кола. Ця інформація точно не могла просочитися до преси, тож акулам пера залишалося лише напружувати мізки й вигадувати бодай якусь причину для мого раптового візиту.

Вийшовши з термінала, я одразу помітив один із батькових автомобілів з водієм.

Чудово, старий чекав на мій приїзд.

— Пане Заплавський, підкажіть, що стало причиною вашого повернення на Батьківщину? — вигукувала якась журналістка, суючи мені до обличчя мікрофон, поки я намагався пробитися до машини.

Вони ледь не взяли мене в кільце. Наче прилетіла світова зірка, а не бізнесмен.

— Статки вашої компанії за кордоном стрімко зросли. Ви приїхали допомогти батькові навести лад у справах? — підхопив інший репортер.

— Ростиславе, скажіть, ваше серце все ще вільне?

На запитанні цієї блондинки моє серце зрадницьки стиснулося. Я міцно зчепив щелепи й прискорив крок, зачиняючись в салоні авто.

Ця жінка навіть не здогадувалася, який ураган підняла в моїй душі одним-єдиним безглуздим запитанням. Проїжджаючи знайомими вулицями дорогою до заміського маєтку, я не втримався і згадав те, від чого так запекло остерігався останні вісім років. Будь-яку згадку про неї. Будь-яке нагадування. Усе, що могло б знову привести до неї.

Але зараз, заплющивши очі на задньому сидінні, я піддався короткочасній спокусі й дозволив памʼяті повернути мене назад.

Вісім з половиною років тому

— Ростиславе, припини! — пищала Еріка, марно намагаючись ухилитися, поки я лоскотав її.

— Припинити що? — не стримуючи посмішки, пробурмотів я їй у шию.

Ми лежали на ліжку в моїй квартирі. Сонце вже давно залило світлом більшу частину кімнати, але ми не поспішали прокидатися.

— Я запізнююся на роботу! — спробувала протестувати вона.

Еріка вирвалася з полону моїх рук, та ненадовго — я швидко повернув свої позиції, знову поваливши її на мʼякі подушки й накриваючи своїм тілом.

— Ну, Ростиславе!

— Тихо, — я нахилився ближче, відчуваючи її гаряче дихання на своїх губах.

Притиснув вказівний палець до її пухких губ. Вона трохи напружилася, але в її очах спалахнула цікавість.

— У тебе сьогодні вихідний.

Дівчина одразу розслабилася й знову тихо засміялася.

— І хто це таке сказав? — запитала вона, повернувши нас в сидячу позицію та спритно пересівши мені на коліна й запускаючи пальці в моє волосся.

— Тобі відомо, як я обожнюю, коли ти так робиш… — протягнув я, заплющуючи очі від задоволення.

— Відомо, — прошепотіла вона й легко поцілувала мене в губи.

Я майже одразу спробував поглибити поцілунок, прагнучи повністю заволодіти нею, але вона грайливо відсторонилася.

— Я справді запізнююся, — сказала вона, підводячись з ліжка і вдаючи суворість.

— Ні, не запізнюєшся, — я знову спробував затягнути її назад під ковдру.

— Припини!

— Еріко, я ж казав, що мені не подобається що ти працюєш. Тобі хіба не вистачає тих грошей, що я тобі даю?

— Я не хочу бути залежною від тебе, Ростиславе.

— Хіба це так погано? — запитав я, підводячись і ніжно гладячи її по плечу.

— Ні, просто…

— Якщо “просто”, то залишайся вдома.

— Мене звільнять, — усміхнулася вона, впевнена у своїй правоті.

— Ніхто тебе не звільнить.

— Ти просто не знаєш мого керівника. Він тиран.

— Облиш, я чудово знаю власника, — я легенько клацнув її по носу й потягнувся за новим поцілунком.

Еріка поклала долоні мені на плечі, зупиняючи.

— Що ти вже зробив? — серйозно запитала вона, примруживши очі.

— Придбав твій магазин.

Її очі моментально округлилися.

— Ростиславе! Це не мій магазин!

— Був не твій…

Дівчина змірила мене вбивчим поглядом. Абсолютно не вміючи робити романтичні сюрпризи, я підвівся з ліжка, підійшов до вмурованого в стіну сейфа, швидко ввів код і дістав папку з документами купівлі-продажу. Повернувшись, я протягнув їх Еріці.

Вона уважно, рядок за рядком, вивчала папери, а потім підняла на мене приголомшений погляд:

— Ти купив мені магазин одягу?

— Так, — задоволено посміхнувся я. — Якби ти працювала в іншому місці, я б купив його. Не подумай, у мене немає пристрасті до жіночого вбрання. Просто не хочу, щоб на тебе кричали якісь ідіоти.

Здається, мої жарти зараз були не зовсім доречними.

— І оформив його на мене?

— Так.

— Тобто я тепер… власниця?

— Саме так.

Я довго спостерігав за її обличчям. Вона ніяк не могла збагнути, як їй реагувати на такий жест.

— Але навіщо, Ростиславе? Це ж шалені гроші!

— Ти казала, що тобі подобається цей бренд і концепція. То чому б тобі не володіти ним?

— Ростиславе, — Еріка ледь стримала сміх, а в її очах заблищали сльози вдячності. Вона кинулася мені на шию. — Ти божевільний. Дякую тобі.

— Це ти в мене неймовірна. Я досі не знаю, за які такі заслуги мені дісталося таке щастя.

Наш час

— Ростиславе Пилиповичу, ми вже приїхали.

Голос водія миттєво розвіяв спогади, повернувши мене в холодну реальність. Я розплющив очі й подивився у вікно на масивні ковані ворота батьківського будинку.

— Дякую, Степане.

Я вийшов із машини та попрямував до входу. Після мого відʼїзду тут майже нічого не змінилося. Ті самі холодні коридори, встелені дорогоцінними килимами, і стіни, завішані колекційними картинами. Здавалося, наче й не було тих восьми років, наче я тільки вчора поїхав звідси.

— Ростиславе… Це ти? — почув я слабкий голос батька з його спальні.

Усе було значно гірше, ніж я думав. Він ніколи не залишався у своїй кімнаті серед дня. Тільки в кабінеті. Усе життя, скільки я його памʼятав.

— Так, батьку, — я зайшов усередину й зупинився біля ліжка. — Щось ти геть погано виглядаєш.

— Якби я добре виглядав, ти б не приїхав, — сухо хрипнув він.

— І то правда, — промовив я, присівши на крісло поруч. — Що кажуть лікарі?

— Що пора готувати місце на кладовищі, — він важко видихнув і відвернувся до вікна. — Боявся, що вже не побачу тебе.

Тільки-но я збирався відповісти йому як він підняв свою тремтячу руку, зупиняючи мене:

— Не перебивай мене, будь ласка. Я знаю, що був не найкращим батьком. Поганим.

— Так, із цим не посперечаєшся.

Він суворо, з колишньою владністю глянув на мене, але старече безсилля швидко взяло гору.

— Можливо, навіть жахливим батьком. Але після смерті твоєї матері мені теж було важко. Я не знав, як виховувати семирічного хлопчика. Наробив купу помилок… Та я хочу, аби ти знав: ти виріс кращим чоловіком, ніж я коли-небудь був.

Я мовчав. Це був його максимум. Його єдиний, кривий спосіб показати, що він мене любить.

— Та мені, як і будь-якій старій людині, хотілося б побачити онуків, — раптом додав він, згасаючим поглядом дивлячись на стелю. — Якесь продовження роду…

А, ні. Мені здалося. Ніякої сентиментальності — старий просто до жаху боявся, що його бізнес-імперія помре разом із ним.

Я нахилився ближче до його обличчя, щоб він чітко бачив мої очі:

— Як ти сам і сказав, батьку, ти був жахливим. Тому й онуків ти ніколи не побачиш. Я буду останнім представником нашого роду. Ніхто більше не носитиме прізвище Заплавських. На мені все закінчиться.

В очах батька заціпенів невимовний страх навпіл із якимось жалюгідним співчуттям.

— Сину, не говори так…

— Батьку, ти сам колись учив мене, що я не маю права на слабкості. А для мене, на відміну від тебе, діти були б слабкістю. Я не дозволю нікому керувати собою через них.

Він замовк, зрозумівши, що сперечатися зі мною немає сенсу. Все його виховання вийшло на світло.

Я піднявся з крісла й відійшов до дверей, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

— Не продавай компанію, не руйнуй те, що я будував, — тихо полетіло мені в спину. — Залишся тут. Керуй усім звідси. Залишайся вдома…

Я зупинився біля самого порога й повільно повернувся. Жоден мʼяз на моєму обличчі не здригнувся.

— О ні, тату. Ти доклав надто багато зусиль для того, щоб я більше ніколи не називав це місце своїм домом, — я зробив кілька кроків назад до ліжка. — Але я подумаю, батьку. Спочатку подивлюся, що саме ти мені залишив і в якому стані твої справи, а вже потім вирішу, що з цим робити.

Я холодно посміхнувся, ховаючи руки в кишені штанів.

— Можливо щойно ти помреш, а я отримаю контрольний пакет акцій — продам усе до останнього ґвинтика. Пущу з молотка все, що ти будував на чужих кістках. Або ж ні, — продовжував я дивлячись йому прямо в очі. — Все залежить від твого заповіту.

Батько важко видихнув, на його змученому обличчі промайнула слабка, гірка усмішка.

— Я так і знав, що ти це скажеш… — прошепотів він і безсило заплющив очі, відвертаючись до вікна.

Я вийшов із кімнати, не чекаючи на продовження розмови. Важкі дубові двері зачинилися, відрізаючи мене від минулого.

Я спускався сходами, коли в кишені мого піджака вібрував телефон. Діставши його, я розблокував екран і натрапив на повідомлення з невідомого номера. Лише один рядок, від якого мої пальці міцно стиснули корпус смартфона:

“Вітаємо в Україні”

Мені не потрібен був підпис, щоб знати що гра продовжується…

Я сховав телефон і вийшов на прохолодне повітря. За кілька годин мені повідомили, що Пилип Заплавський помер. Спокійно, уві сні, так і не дізнавшись, яку долю я зрештою оберу для його імперії. Іронічно, адже він був єдиною людиною, яка органічно не переносила невизначеності.

Ну що ж батьку, цього разу останнє слово буде за мною.

Оскільки про його хворобу ніхто сторонній не знав, усе зробили тихо й швидко. Поліція констатувала природну смерть, і вже зранку готувалися до похорону. Повідомили лише основним партнерам та тим, з ким батько близько спілкувався за життя. Нічого помпезного не влаштовували.

День видався задушливим. Дощу не було, але весь час нестерпно парило. Я стояв біля свіжої могили й механічно приймав співчуття від родин, яких не бачив уже багато років. Проте всі вони знайшли час, щоб провести великого й жахливого Пилипа Заплавського в останню путь.

І раптом серед цього похоронного хаосу мені на мить здалося, що я побачив її. Але це було неможливо. Що їй тут робити? Її ніхто не міг сповістити.

Блондинка з довгим волоссям у чорній сукні надто швидко відвела від мене погляд, але було запізно. Мені вистачило однієї єдиної миті, щоб впізнати її серед сотні інших облич.

Еріка…

Що ж ти, чорт забирай, тут робиш?..

— Прийми мої співчуття, синку, — почав один із давніх батькових друзів, та в мене не було жодного бажання вести з ним світські бесіди.

— Дякую, Василю Аркадійовичу, — я коротко потиснув йому руку й одразу рушив у напрямку, де стояла Еріка.

Здалеку здавалося, ніби вона геть не змінилася за ці вісім років. Ті самі пухкі губи й суворі, чисті блакитні очі, спогад про які розбивав мені серце щоразу, коли я дозволяв собі слабкість. Не даючи собі часу на роздуми, я підійшов до неї майже впритул і тихо промовив:

— Не думав, що колись побачу тебе знову…

Дівчина здригнулася й миттєво обернулася.

Питання кипіли в моїй голові.

Що вона тут робить? Як вона насмілилася прийти сюди?

Та вся злість випарувалася, як тільки кришталева прохолода її очей ледь не знесла мою виправдану роками броню. Але в її погляді ховалося ще щось, чого я не очікував побачити. Не провина. Не байдужість. Не ненависть.

Смертельний страх.

— Ростиславе… — тихо злетіло з її губ.

— Еріко…

Вона довго й пронизливо дивилася на мене, наче перевіряла, чи я справжній, а згодом ледь чутно промовила:

— Прийми мої співчуття.

— Дякую, — відповів я, чудово знаючи, що вона ніколи не любила мого батька. То що вона взагалі тут забула? — Що ти тут робиш? — грубо, занадто різко запитав я, намагаючись захиститися від власного болю.

Та не встигла вона відповісти, як у її сумочці наполегливо задзвонив телефон.

— Пробач, мушу відповісти.

Вона швидко відійшла на кілька кроків убік, але повітря було настільки нерухомим, що я чітко почув уривки розмови.

— Пилип Заплавський помер, — вона замовкла, слухаючи швидку відповідь з того боку. — Так, я в нормі. А як там… — Еріка раптом запнулася на пів слові й перелякано озирнулася на мене.

Дідько. У неї хтось є. Хлопець? Чи, може, уже чоловік? Звісно. Дурню, на що ти сподівався? Вона не сиділа під замком вісім років, чекаючи на невідомо що.

Ростиславе, зберися. Тобі має бути абсолютно байдуже до цієї жінки. Вона сама покинула тебе й не хотіла мати нічого спільного з твоєю родиною. Але чомусь від цього наляканого погляду її блакитних очей моє серце з кожним новим ударом вибухало глухим, застарілим болем.

Щойно вона повернулася до мене, коли я краєм ока помітив, як у наш бік рішуче прямує сімейний нотаріус.

— Ростиславе Пилиповичу, прийміть мої співчуття, — офіційним тоном промовив він. — Пилип Захарович залишив сувору вказівку: його останню волю мають озвучити негайно, поки всі зацікавлені особи на місці.

— Дякую, Василю, — кивнув я йому, а потім холодно перевів погляд на Еріку: — Пробач. Справи.

Я з гіркою, ледь помітною усмішкою відвернувся від неї і вже збирався йти до автомобіля, як раптом за моєю спиною пролунав голос нотаріуса:

— Еріка Гордієнко?

— Так, — тихо відповіла дівчина.

Я різко розвернувся назад, ледь не втративши самовладання. Що, в біса, він робить?

— Василь Тетяновський, нотаріус, — чоловік поправив окуляри. — Ви також маєте пройти з нами на оголошення заповіту.

Німе питання застигло на обличчі Еріки. Вона розгублено подивилася на мене, але я був здивований не менше за неї. Батько за життя ніколи не промовляв про неї жодного доброго слова. Він ніколи не схвалював її. Жодного разу за весь час що ми були разом

І тепер він вносить її у свій заповіт?..