Раді Вас бачити!

Еріка

Що взагалі відбувається?

— Мабуть сталася якась помилка, — почав Ростислав. — Які саме у вас були доручення, Василь?

Здавалося, він нічого не розумів так само, як і я. Але в моїй голові набагато гучніше за його слова стукала одна-єдина, панічна думка: чи могло бути так, що Пилип Заплавський знав?

Ні, ні, це неможливо. Він би не дозволив мені спокійно жити, будувати нове життя, якби дізнався правду. Він би знищив мене ще тоді, вісім років тому.

— Ростиславе Пилиповичу, Еріку Гордієнко офіційно включено в заповіт, — непохитно відповів нотаріус, поправляючи окуляри. — А моє пряме завдання — зібрати всіх згаданих осіб на загальне оголошення останньої волі. Тож прошу пройти до кабінету покійного.

Чи таки знав…?

Сама того не розуміючи, я зробила крок назад, голова закрутилася, і я ледь не впала, зачепившись підбором за камінець на доріжці. Повітря забракло, але майже одразу я відчула, як мене міцно тримають під лікоть сильні, надійні руки.

— Обережніше, пані Еріко, — тихо промовив Павло.

Я різко обернулася до нього. Чоловік стояв надто близько, дивився спокійно, навіть якось підтримувально. Я важко зглинула, хоча в роті миттєво пересохло.

— Дякую.

Він допоміг мені відчути під ногами тверду землю й обережно відпустив. Краєм ока я помітила, як Ростислав буквально пропалює нас своїм важким, темним поглядом. Його кулаки стиснулися.

— По машинах, — підсумував Павло, за що отримав від Ростислава ще один суворий, майже спопеляючий погляд.

Усвідомлюючи, що іншого виходу немає і поки я не прослухаю цей клятий заповіт — додому я не потраплю, попрямувала до машини, на якій мене привезли, Вадим та Павло пішли зі мною, та як тільки останній відчинив мені задні дверцята, Ростислав раптово підлетів до нас. Він з усієї сили захлопнув двері прямо перед моїм носом і перехопив мій лікоть.

— У нас з Ерікою є незакінчена розмова. Приватна, — наголосив він викарбовуючи кожне слово. — Вона поїде зі мною.

Охоронці перезирнулися, але суперечити йому не наважилися й відступили на крок. Ростислав міцно стиснув моє передпліччя й буквально змусив піти за ним у бік іншої парковки. Його пальці крізь тонку тканину чорної сукні обпікали шкіру, але я навіть не намагалася вириватися. Це було марно.

Коли ми зупинилися біля масивного чорного позашляховика, Ростислав сам відчинив переді мною пасажирські двері й майже різко посадив у салон. За мить він обійшов машину, сів за кермо й заблокував замки. Водія він відпустив одним кивком голови. Охорона лишилася позаду, сідаючи в інше авто.

Двері зачинилися з глухим, важким звуком, що відрізав нас від усього світу. У салоні панувала крижана прохолода від кондиціонера, але мені здавалося, що повітря всередині закипає. Ростислав мовчки завів двигун. Машина плавно рушила з місця, покидаючи територію кладовища й виїжджаючи на трасу в бік маєтку.

Я судомно стискала сумочку на колінах, намагаючись навіть не дихати в його бік. Мої пальці тремтіли. Понад усе на світі я боялася, що він почує шалений стукіт мого серця. Я майже фізично відчувала його близькість, його фірмовий парфум, який колись обожнювала, а зараз він просто душив мене.

Я непомітно витягнула телефон і, тримаючи його так, щоб Ростислав не бачив екран, швидко набрала повідомлення Соломії: “Затримуюся на похороні. Напишу пізніше”. Відправити. Тепер головне — щоб вона не передзвонила у невідповідний момент.

Я повернулася до своїх похмурих роздумів. Якщо Пилип дізнався таємницю, то мабуть розповів і синові перед смертю? Але якщо не розповів, то це стане вибухом для Ростислава вже цього вечора. Може, якщо я хочу залишитися живою і захистити таємницю, мені потрібно розкрити карти самій? Зараз, у цій машині?

— Ростиславе, — тихо промовила я, повільно повертаючи голову до нього.

Він упевнено тримав кермо двома руками. Його профіль здавався висіченим із граніту — холодний, застиглий, чужий. Я знала, що він прилетів з-за кордону без власного транспорту. Вісім років тому, коли все зруйнувалося, він продав тут абсолютно все, що мав, — свій бізнес, автівки, закрив рахунки… Мабуть, і квартиру, куди він би точно не зміг повернутися. Не після того, що я зробила. Там кожна стіна, кожна дрібничка і кожен куточок кричали про нас. Про те, як ми колись були щасливі.

Тишу розірвав його голос — низький, занадто рівний, але від того не менш небезпечний:

— Так, Еріко.

Я стиснула губи. Мені треба було зібратися з думками, але слова застрягли в горлі. Як розповісти йому таке через вісім років мовчання?

Помітивши, що розмову я так і не почну, він іронічно кинув:

— Ну, розказуй, Еріко. Як твоє життя?

Це не те, що я очікувала почути. Тон був надто буденним для ситуації, у якій ми опинилися.

— Все добре, — відповіла я якомога спокійніше, — Працюю. Живу. Скаржитися немає на що. А ти? Як твої справи в Німеччині?

Я сподівалася перевести стрілки на нейтральну тему, вирішивши, що зараз точно не найкращий момент для сповідей — не тоді, коли стрілка спідометра злітала вгору з кожним кілометром. Але моя наївна спроба з тріском провалилася.

Ростислав різко змінився в обличчі. Його погляд на мить відірвався від дороги й пронизав мене наскрізь — холодний, пронизливий, сповнений прихованої люті й застарілої образи.

— Мої справи чудово, Еріко. Були. До сьогоднішнього дня, — виплюнув він, і тон його голосу став загрозливо тихим. — Почнемо з простого: Хто сказав тобі про похорон.

— Я тобі вже казала. Я не знала нічого.

Він не повірив мені, тому за хвилину прилетіло інше питання:

— Добре, тоді поясни чому той, хто щиро ненавидів тебе вписав до заповіту?

Мої пальці ще сильніше впʼялися в шкіру сумки. Стало по-справжньому страшно. Ростислав у гніві завжди був непередбачуваним, а зараз, у замкненому просторі авто, його енергетика просто душила мене.

— Я не знаю, Ростиславе! — майже вигукнула я, відчуваючи, як до горла підступає паніка, я здогадувалася, та не могла сказати йому. — Я дізналася про це хвилину тому від твого нотаріуса! Я взагалі не хотіла сюди їхати! Це взагалі ти мене сюди привіз! — не витримавши, гримнула на нього я, втрачаючи контроль.

— Я? — Ростислав іронічно й жорстко хмикнув, міцніше стиснувши кермо. Машина помітно додала швидкості, обганяючи інші автівки. — Василь Тетяновський працював на батька останні років двадцять, Еріко. І якщо старий вписав тебе туди, значить, мав на це вагомі причини. І мені дуже сильно не подобається, що мій покійний батько мав від мене якісь секрети, повʼязані з моєю колишньою жінкою, — останні слова він ледь не виплюнув мені в обличчя.

— Я не маю до цього жодного стосунку! — мій голос зірвався на тремтіння, я відвернулася до вікна, щоб він не бачив сліз, які підкотилися до очей. — Я не бачила Пилипа Заплавського вісім років. З того самого дня, як усе закінчилося.

— Тоді чому він згадав про тебе саме зараз? — гаркнув Ростислав, різко повертаючи на підʼїзну алею маєтку. Шини гучно зашурхотіли по гравію. — Я взагалі не хотів тебе бачити, Еріко. Мені вистачило того, що ти зробила тоді. Я викреслив тебе. А тепер мій батько залишає такий сюрприз.

— Може йому стало соромно через те, що він зробив! — не стримуючись вигукнула я.

— Що він зробив? — повністю зупинивши машину прямо біля центрального входу, сердито й вимогливо перепитав Ростислав. Він повернувся до мене всім тілом.

Розуміючи, що я ледь не проговорилася, я намагалася відчинити дверцята, та вони були наглухо заблоковані.

— Еріко, я повторюю. Що. Він. Зробив?

— Нічого! Випусти мене, я хочу щоб це якнайшвидше закінчилося.

— Ти навіть не уявляєш, як я цього хочу, — пробурмотів він. — Та поки ти не скажеш, з машини ти не вийдеш.

Я дивилася на нього довгу, нестерпну хвилину. Його погляд вимагав відповідей, які могли зруйнувати все. Але раптом нашу дуель перервав наполегливий стукіт у скло з боку водія.

Ростислав роздратовано видихнув і опустив вікно.

— Так? — сердито кинув він.

— Пане Заплавський, — почав чоловік років пʼятидесяти. — Не хотів вам заважати, проте там в малій вітальні… — чоловік нервував та не знав як пояснити.

— Жвавіше, Альберте, — процідив Ростислав. — Як ти можеш помітити, — він коротко кивнув у мій бік, — у мене немає часу до вечора вислуховувати твої натяки.

— Так пане, перепрошую. Прийшов вінок, він в малій вітальні.

— Чому? — обурено запитав чоловік. — Я ж наказав відправити всі вінки на цвинтар. Якого біса ви тягнете це в дім?

— Це не просто вінок. Ви маєте на це поглянути.

Ростислав різко розвернувся до мене, клацнувши кнопкою розблокування замків.

— Виходь. Підемо подивимося, які ще сюрпризи чекають на мене сьогодні.

Я наче на підкошених ногах вийшла з машини, ковтаючи гаряче, задушливе повітря. Маєток Пилипа Заплавського завжди пригнічував мене своїми масштабами, а сьогодні він виглядав як склеп — монументальний, холодний і чужий. Ростислав йшов трохи попереду, карбуючи кожен крок по мармурових сходах тераси.

Хоч я і була тут всього один раз у минулому, я все ще виразно відчувала присутність покійного тут. Наче і не було тих восьми років, сліз дорогою додому та мого вщент розбитого серця. Я чудово памʼятала, як у цьому самому дворі старий засичав мені в обличчя, що і ноги моєї не хоче бачити в своєму будинку. Цікаво, що ж змінилося перед його кончиною?

Вже підходячи до малої вітальні, на порозі Ростислав різко зупинився. Настільки раптово, що я ледь не врізалася в його спину. Я чітко побачила, як під тонкою тканиною піджака напружилися його широкі плечі. Навіть не дивлячись на його обличчя, я відчула, як атмосфера миттєво згустилася, стаючи вибухонебезпечною.

— Курʼєр сказав, що це від вашого старого друга, — тихо промовив Альберт, що йшов трохи позаду.

Ростислав перевів погляд на іншого чоловіка в кімнаті.

— Він нічого не знає, пане. Просто хлопець із доставки, звичайна курʼєрська служба.

Ростислав кивнув, чоловік передав по рації.

— Відпускайте хлопця.

“Вони тримали невинного хлопця на мушці через квіти?”— промайнуло в моїй голові, і по спині пробіг холодок. Нагадування про те, у який світ я повернулася.

Я перевела погляд на квіти, то був не вінок. Принаймні не в звичайному розумінні. Посеред кімнати, на лакованому кавовому столику, стояв величезний, підкреслено розкішний букет білих калл та темних, майже чорних троянд. Квіти виглядали занадто ідеально, занадто дорого для звичайного прояву скорботи. Поруч на столику лежала щільна чорна картка з лаконічним золотим тисненням.

Ростислав підійшов ближче. Жоден мʼяз на його обличчі не здригнувся, але в очах спалахнуло справжнє пекло. Він двома пальцями перевернув картку й застиг, вчитуючись у короткий текст.

Я стояла трохи збоку і не могла розгледіти слів, але бачила, як обличчя Ростислава за секунду перетворилося на камʼяну маску. Його щелепи стиснулися з такою силою, що на щоках заходили жовна, а пальці зімʼяли цупкий картон картки, швирнули на підлогу.

— Викиньте це, — тихо, занадто спокійно наказав Ростислав Альбертові. Але я памʼятала цей тон, він був загрозливішим, ніж будь-який крик. — Разом із вазою. Спаліть на задньому дворі.

Ростислав чудово знав від кого цей букет, та це йому геть не подобалося. Непомітно підійшовши я підняла записку та прочитала її.

“Прийми мої найщиріші співчуття.”

А нижче було:

“Початок нової епохи.”

Що не було схожим на звичайну траурну листівку.

Альберт підняв кошик з квітами та поніс їх на заднє подвірʼя, я ж пішла за Ростиславом, поки він далеко не пішов. Я дивилася на його широку спину, на те, як впевнено й різко він йшов, і в моїй памʼяті раптом виринув зовсім інший день. Тоді Ростислав так само йшов на крок попереду, але міцно тримав мене за руку, змушуючи заплющити очі.

Трохи більше восьми років тому

— Ростику, ну куди ти мене ведеш? Я зараз точно впаду! — дзвінко сміялася я, слухняно заплющивши очі й міцно тримаючись за його велику, неймовірно теплу долоню.

— Не впадеш, я тримаю тебе, кохана, — у його голосі було стільки азарту й ніжності, що в мене серце завмирало. — Ще три кроки. Обережно, тут сходинка. Стоп. Тепер відкривай.

Я розплющила очі й ахнула. Ми стояли на вершині високого зеленого пагорба, з якого відкривався запаморочливий, безкрайній краєвид на нічне місто, що миготіло внизу мільйонами золотих вогників, схоже на розсипані діаманти, а над нами розкинулося чисте небо, всіяне яскравими зорями. Трохи ліворуч, прямо на мʼякій траві, лежало велике затишне покривало, на якому акуратно стояли кошик із бутербродами, фрукти та пляшка мого улюбленого білого вина. Навколо тихо потріскували маленькі ліхтарики на батарейках, створюючи інтимний, казковий простір лише для нас двох.

Я повільно розвернулася й поглянула на Ростислава. Він стояв поруч, засунувши руки в кишені джинсів, трохи ніяковіючи, як хлопчисько, і з надією чекав на мою реакцію. Його зазвичай суворе обличчя зараз було неймовірно мʼяким.

— Ти... ти дійсно все це зробив сам? Для мене? — прошепотіла я, відчуваючи, як очі наповнюються сльозами щастя.

— Ну, ти ж не думаєш, що хтось із місцевих просто забув тут такий розкішний пікнік під зорями, — усміхнувся він, роблячи крок до мене й забираючи моє обличчя у свої теплі долоні. — Ти ж казала минулого тижня, що втомилася від міського шуму й пафосних ресторанів. Я просто хотів, щоб ти посміхнулася.

— Ну і дурник, — промурчала я, піднімаючись на навшпиньки і з усією пристрастю та вдячністю цілуючи його в губи. Від нього пахло вітром і цитрусовим парфумом. — Дякую тобі. Ніхто й ніколи в житті не робив для мене нічого подібного.

— Це лише початок, Еріко, — пообіцяв він прямо мені в губи, міцно притискаючи моє тіло до своїх грудей. — Я збудую для нас цілий світ. Тільки для нас двох.

Я сховала обличчя на його плечі, вдихаючи його запах, а він закохано поцілував мене в маківку, заколисуючи у своїх обіймах...

Наш час

— Жвавіше, Еріко, — Ростислав обернувся помітивши, що я відстала. Його погляд знову засканував моє обличчя, наче він намагався прочитати мої думки. — Виглядаєш так ніби побачила привида.

— Твій батько і є привид, який ніяк не дасть мені спокою, — тихо, але чітко відповіла я, змушуючи себе розправити плечі й зробити наступний крок.

Ростислав нічого не відповів, лише смикнув кутиками губ. Відкривши переді мною важкі дубові двері кабінету, він холодним жестом пропустив мене вперед.

У просторій кімнаті, обшитій темними деревʼяними панелями, вже сиділи кілька найближчих родичів та довірених осіб холдингу. Як тільки за моєю спиною з глухим клацанням зачинилися двері, Василь Тетяновський впевнено підвівся зі свого місця й розкрив щільну чорну теку.

У кімнаті миттєво запанувала така глибока тиша, що було чути лише тихий хід старовинного годинника на стіні.

— Тепер, коли всі зібралися настав час оголосити останню волю покійного.

У кімнаті запанувала тиша.

— Заповіт було складено три роки тому та оновлено сім місяців тому. Згідно з останньою редакцією, Дачний будинок у Конча-Заспі заповідається Віктору Миколайовичу Терещенко.

Один із чоловіків за столом стримано й поважно кивнув. Я памʼятала його — це був двоюрідний брат Ростислава, син його рідної тітки, сестри покійного Пилипа. Вона ще вісім років тому здавалася мені дуже милою та інтелігентною жінкою, цікаво, що з нею сталося за весь цей час?

— Колекція колекційної мисливської зброї, — монотонно продовжував нотаріус, поки я пригнічено оглядала присутніх, — передається Сергію Андрійовичу Ковальчуку.

Літній сивий чоловік у дальньому кінці столу коротко схилив голову на знак подяки. Цього обличчя я не знала взагалі.

Василь Тетяновський спокійно перегорнув цупку сторінку документа.

— Грошові виплати у розмірах, чітко зазначених у додатках до цього заповіту, мають бути здійснені племінникам покійного, а також іншим особам, повний перелік яких додається окремо.

У кімнаті стояла майже нудна, звична ділова атмосфера. Ніяких скандалів, ніяких сліз. Ніхто не сперечався, ніхто не дивувався рішенням патріарха. Всі знали залізний характер Пилипа Заплавського.

Ростислав сидів праворуч від нотаріуса абсолютно нерухомо, закинувши ногу на ногу й байдуже дивлячись у величезне вікно, за яким шумів вітер. Його обличчя не виражало нічого, крім легкої нудьги.

Нотаріус перегорнув ще одну сторінку, і його голос став трохи гучнішим:

— Замiський маєток у Київській області, триповерхова квартира у Лондоні, особняк у Відні, а також усі транспортні засоби, що на момент смерті були зареєстровані на імʼя Пилипа Захаровича Заплавського, переходять у повну й одноосібну власність Ростислава Пилиповича Заплавського.

Жодної реакції з боку присутніх. Самого Ростислава це теж не здивувало — він лише ледь помітно повів пальцем по підлокітнику крісла. Саме цього абсолютного спадкування нерухомості всі й очікували.

— Також Ростиславу Пилиповичу Заплавському передаються всі частки покійного в непублічних активах, інвестиційних фондах та закордонних компаніях, які детально зазначені у додатку номер три.

Кілька родичів чи друзів за столом схвально й розуміюче переглянулися між собою. Ростислав залишався залізобетонно незворушним.

Нотаріус зробив коротку паузу, опустив погляд глибше в документ і кашлянув, змушуючи всіх напружитися:

— Контрольний пакет акцій головного холдингу “Заплавський Груп” у розмірі пʼятдесяти двох відсотків…

У кімнаті стало настільки тихо, що, здавалося, можна було почути рух повітря. Навіть я мимоволі затамувала подих, міцно стиснувши коліна під столом.

— Розподіляється наступним чином: Ростиславу Пилиповичу Заплавському.

Я ледь помітно, полегшено видихнула. Ну, звісно. Все логічно. Імперія залишається в руках єдиного сина, законного спадкоємця. Кому ще він міг довірити холдинг?

Нотаріус продовжив зачитувати фінальний абзац, взагалі не піднімаючи очей від офіційного бланка, і ось тут його голос зненацька здригнувся:

— Двадцять шість відсотків акцій холдингу.

Кілька людей за столом здивовано й нерозуміюче перезирнулися. Навіщо розділяти акції в тексті, якщо вони все одно йдуть синові? Що за дивна математика? Ростислав теж повільно повернув голову до нотаріуса, його очі небезпечно звузилися.

Але Василь Тетяновський уже швидко, наче намагаючись якомога скоріше скинути з себе цей тягар, читав наступний рядок:

— Інші двадцять шість відсотків акцій холдингу… заповідаються Гордієнко Еріці Віталіївні.

Тиша.

Абсолютна. Мертва. Оглушлива тиша, від якої заклало вуха.

Мені на мить здалося, що в мене почалися галюцинації.

— Перепрошую... кому? — першим не витримав і грубо перебив нотаріуса хтось із далеких родичів у першому ряду.

Василь Тетяновський повільно підняв важкий погляд від паперів, дивлячись прямо на мене через свої окуляри:

— Гордієнко Еріці Віталіївні. Все вказано абсолютно чітко й завірено покійним особисто.

Усі погляди присутніх в кімнаті одночасно, наче за командою, повернулися до мене.

Я в цей час дивилася на Ростислава.

Він дивився на мене так, ніби його щойно вдарили ножем у спину. Його обличчя повністю зблідло, перетворившись на білу крижану маску, а в темних зіницях спалахнула така концентрація чистої, концентрованої ненависті та люті, що мені захотілося провалитися крізь землю.

Пилип Заплавський зробив це спеціально.

І, здається, ми обоє це розуміли.

Як вам такий поворот від Пилипа?