Раді Вас бачити!

Якби хто знав: скільки у нас з Богданом було планів на життя в Києві! Коли в Штатах дурнувата Леслі спалила його квартиру, а тато помер і він привіз маму назад до Львова, все йшло до купівлі нашого власного житла в столиці.

– Богдане, а навіщо шукати? Хіба в цьому комплексі не знайдеться квартири на продаж? Думаю, точно є, – природно звикла я до проживання на Лумумби. – Адже тут були наші перші щасливі дні.

– Дні та ночі... – таємниче засяяли тоді його очі. Звісно чоловік пригадував, як вперше я увійшла в орендовану квартиру й потрапила до його обіймів. З ніжністю думав про перший секс та заводився, наче хлопчисько.

Завдяки бізнесу у нас накопичилася купа знайомих, а ще ми дуже здружилися з моєю колишньою однокласницею Веронікою. І раптом в один буденний день життя відібрало у нас віддану дівчину, а нас зробило вигнанцями. Як добре, що Шеремет залишив у Штатах хоч якусь нерухомість. Адже будинок у передмісті Нью-Йорка став для родини справжньою знахідкою.

– Знаєш, я думав мама тут у кожному куточку згадуватиме тата і стан її здоров'я погіршиться, але завдяки Мірчику вона почувається набагато краще, ніж у Львові, – ділився спостереженнями за ненькою Богдан.

І дійсно, коли ми збиралися вечеряти на терасі, пані Орися за молитвою згадувала чоловіка та була спокійною і врівноваженою. Її життя наповнив щасливими турботами внук і горда жінка бачила наразі сенс свого життя саме в ньому.

В усьому цьому хаосі мій працелюбний бізнесмен зорієнтувався миттєво та повернувся до свого нью-йоркського офісу, наче нікуди й не від'їжджав. Робота закипіла, як раніше впевнено, адже Шеремет скрізь додавав свого вогника. Це надихало співробітників на невпинні продажі. А найвагомішим було те, що тут не потрібно ні в кого питати дозволу на тяжку працю. Достатньо сплачувати легальні податки на благо держави і все.

– Доню, а що взагалі робиться? Чого ви знову рвонули до тієї Америки? – діставала мене в розмовах мама та я відповідала їй десь так:

– Треба було, мамо. Бізнес у Штатах почав провисати й Богдан вирішив, що так буде ліпше. А я, ти ж знаєш, піду за ним навіть до прірви. Скажи краще, ви з татом не збираєтеся часом у відпустку до Києва?

– Та яка відпустка? У твого тата окрім свердловин ще й навчальний процес для місцевих спеціалістів відновився. А що таке? – порадувала мене відповіддю мама.

– Ні-ні, все нормально, працюйте! І ми теж попрацюємо. Мірчик як почне ходити, всім роботи додасться. От тоді й про зустріч подумаємо, – зраділа я, що батькам нічого не загрожує, принаймні в Катарі. Бо так далеко той Маркіян навряд чи поїде мститися. Та й за що? Батьки ж до компанії Inwey не мають жодного відношення.

– А що внучечок ще не ходить? Дивно! Ти пішла в десять місяців і з того часу не спинялася, – нагадала факти з мого раннього дитинства мама.

– Мамусю, але ж крихітці лише пів року, куди йому поспішати? Та й бабуся за ним пильно дивиться, – прокололася щаслива донька.

– Тобто? Ви й Орисю з собою прихопили? – незадоволено зойкнула мама.

– Ну, так. А хто ж за Мірчиком буде приглядати, доки ми працюємо? – знайшлася з відповіддю дочка.

– Тобто мій зять сам по-людськи не живе й іншим не дає? Де це видано, щоб дружину тягти до роботи майже відразу після пологів? Я ось батькові скажу, – всім на світі була невдоволена ненька.

– Скажи-скажи, як побачиш. Даруй, але ж ви з татом бачитеся нечасто. А я свого чоловіка хочу бачити скрізь. Навіщо в чотирьох стінах хиріти? Ти аж куди за чоловіком попхалася, а ми з тобою однакові! – з цим твердженням мама не змогла боротися й відчепилась.

Шеремет завбачливо не дозволяв мені облаштовуватися в мережі. Ясно, що під будь-яким ніком гарний професіонал знайде зачіпку. А ще сказав якось:

– Завтра прийдуть спеціалісти й обладнають відеонагляд території навколо будинку. Я знайшов надійних людей, що геть не пов’язані з Європою. Думаю, додаткова безпека не завадить.

– Ось тобі й маєш! Спочатку у нас забрали звичайне людський простір, а тепер ще й під цілодобовим наглядом будемо? – тяжко зітхнула я через його перестороги.

– Але ж ти обрала життя зі мною! Якщо хотіла тиші та спокою, чого не поїхала кудись до центральної України, корівок доїти? Та й диплом твій промовляє все на користь мандрів, – як завжди переконливо говорив Шеремет.

– Отож, від долі не втечеш! Не використала власний диплом, так тебе зустріла. Господи, яка я щаслива, що тебе зустріла! Коли б все спочатку починати, нічого міняти не захотіла б... Хіба що життя Вероніки попрохала зберегти, – знову рюмсала я й Богдан зітхнув:

– Якщо не припиниш, повезу до лікаря! Златочко, треба жити далі, а ще я впевнений, що у нас все вийде.

А київські співробітники, що раптово залишилися без керівника та ще й без офісу спочатку нічогісінько не розуміли. Тільки коли їх почали тягати на допити в правоохоронні органи, поволі в’їхали в ситуацію й тепер замовляли товари Inwey невеличкими партіями зі Львова чи Одеси.

Якось нам зателефонував колишній завскладу Захар Абрамович. Він був людиною досвідченою й тому розповів набагато більше, ніж ми сподівалися.

– Вітаю, пані Златочко! Як ви там поживаєте? Як нащадок? – намагався триматися радісно щирий чоловік. Богдан забрав у мене телефон:

– Радий чути Вас, Абрамовичу! Дякуємо, живі. А у Вас як справи?

– Вітання, босе! Та все нормально, до слідчих вже менше запрошують і немає в цьому жодного сенсу. Дівчинку не повернеш. А Ваша підопічна, щоб вона здохла, так невдячно відповіла за доброту...

– Це Ви про кого так, Абрамовичу? – перепитав Богдан, хоч прекрасно все зрозумів.

– Про ту лярву, Тарнавську. Вони з Маркіяном вас підставили й дитину ні за що зі світу зжили. Горіти їм обом у пеклі! – не вдавав зараз ввічливості завскладу.

– Так, Захаре Абрамовичу, деяких людей статки роблять тільки гіршими. І як довго вас ще чіпатимуть? Працювати не дають та й за звітами - майже голяк.

– Пане Богдане, де ж тому прибутку взятися? Склад опечатали, продукція надходить з запізненням. Але Ви зробили все правильно. Розумні люди зла не тримають. Я всім так і пояснюю: хіба краще було віддати боса на смерть? Та ще й дитинка крихітна могла постраждати. Я вже мовчу про красуню Златочку, дай їй Бог здоров'я!

– Дякую, Абрамовичу! Ви тримайтеся. Мені чомусь здається, що все у нас владнається й попрацюємо ще. До зустрічі! – відключив зв'язок Богдан та здавалося, що він знає більше, ніж каже мені.

А під зимовим небом Києва дійсно відбувалося дещо нове. Оновлена служба безпеки докопалася до діянь Маркіяна Дем'яновича та подібних йому ділків. Тому не встиг паразит зникнути у невідомому напрямку, як його викликали для бесіди. Він поводився зверхньо й нахабно та думав, що непереможний. Тільки слідчі з Володимирської так не думали й скоро взяли його під варту, разом з помічницею Тарнавською.

Натомість з Богдана Шеремета зняли підозри, щодо фальсифікацій та причетності до вбивства Вероніки Матвієнко. А через місцевий Інтерпол сповістили, що він може безперешкодно повернутися до України й продовжити бізнес.

Та Шеремет збирати речі не поспішав. Дуже вже зачепили його за живе всі ті чвари й невдячність людей, яким він допоміг на Батьківщині впевнено зіп'ястися на ноги.

– Златочко! Доню, йди но сюди... Дивися, Мирославчик намагається стояти! – схвильовано покликала мене якось бабуня Орися.

– Мамо, але ж не можна. Дуже рано! – схопилась я за малого та свекруха розсміялася й додала:

– Ти гарна матуся, але не переймайся. Він робить це вже не перший день. Я спочатку сама боялася, але воно вперто стверджує, що доросле. Ну, точно як Богдан.

Поки ми розмовляли, Мірчик щось пробелькотів і вчепившись рученятами за поручень ліжечка, знову сміливо підвівся, впав на попу й наново поповз вставати...

– Ну й характер! Дійсно Богдан, – присіла я на стільчик, бо від несподіванки мене ноги підвели.

– Отакі в нас нащадки, доню, – скинула слізки пані Орися й блаженствувала від успіхів онука.

– Боже! Богдан буде в захваті.

– Це ж від чого він буде в захваті? – тихенько зайшов до кімнати наш головний Шеремет.

– А ти сам подивися! Мірчику, покажи татові, – попросила я й поманила дитинку улюбленою іграшкою.

Воно покірно встало й знову міцно вчепилося в опору. А ще смішно закопилило губку й подивилося на Богдана таким проникливим поглядом, наче запитувало: «Ось бачиш, тату, який я в тебе молодець?»

– Синку, так ти в нас уже дорослий? Поки ми всі зайняті справами, ти виріс! – підхопив Богдан малечу на руки й підняв високо над своєю щасливою головою.

Він традиційно цілував його в животик, а Мірчик заливався гучним співочим сміхом. Ми з пані Орисею не стримували сліз та милувалися щасливою родиною.