Раді Вас бачити!

Березень, 2018 року

місто Вербичанськ, Україна

Раннє весняне сонце щойно визирнуло з-за хмар. Лагідні промені торкнулись обличчя Вікторії. Дівчина повільно відкрила очі, але одразу прикрила обличчя руками. Вона почувалась так погано, що навіть сонце не могло принести їй радості.

Вікторія знову задихнулась кашлем, що роздирав її зсередини. Дівчина сіла на ліжко, не в змозі його зупинити, витираючи сльози, що текли від болісних спазмів. Повільно підвівшись, тримаючись за стіни, вона обережними кроками почала спускатись на перший поверх.

Коли вона увійшла до кухні, її зустрів галас та веселий жіночий сміх. Хелена з Віктором бігали навколо столу — Хелена жартівливо тікала від нього. Вони кружляли, сміялись та насолоджувались моментом. Та раптом Віктор змінив напрямок, і Хелена, думаючи, що тікає, врізалася в його широкі груди. Вона не встигла вимовити ні слова, як він уже обійняв її й пристрасно поцілував.

Коли Віктор запустив руки в її густе руде волосся та притискав до столу, їх перервав важкий кашель. Вони вдвох здригнулись та обернулась.

— Вибачте, — ледве промовила Вікторія, — але мені потрібно щось поїсти, щоб прийняти ліки.

Вікторія ледве трималась на ногах, тіло тремтіло від втоми. Її очі були заплакані і яскраво червоні від простуди, ніс — розпалений і почервонілий, а щоки обпечені гарячкою. Кожен її подих давався з труднощами, і здавалося, що навіть найменший рух виснажує її повністю.

Хелена з усмішкою повернулась до Віктора й тихо прошепотіла:

— Чекаю тебе на горі.

Вона обійшла Вікторію, а потім, знову обернувшись до Віктора та підморгнувши йому, швидко кинулася вгору сходами.

Вікторія повільними кроками підійшла до чайника та натиснула кнопку. Сівши за стіл, вона потягнулася до вази з печивом, але кашель знову стиснув її, і вона прикрила рот, заплющивши очі.

— Могла б й постукати, перш ніж заходити, — пробурмотів Віктор незадоволено, дивлячись на сестру.

Дівчина відповіла не одразу — кашель безпощадно розривав її груди.

— Це кухня… Я прийшла… не у вашу спальню… — ледве вимовила вона, намагаючись перевести подих.

Коли вона знову простягнула руку до печива, хлопець незадоволено промовив:

— Тобі потрібно нормально поїсти, — суворо сказав він. — Ти що, наїсися цими солодощами?

— Ти можеш не діставати мене хоча б тоді, коли я хворію? — вже роздратовано сказала вона.

Та цієї миті її вже розібрало гучне чхання. Віктор лише посміхнувся та підійшов ближче. Коли вона розплющила очі та шморгнула носом, він уже дбайливо гладив її по волоссю.

Дівчина підняла на нього свої почервонілі очі та різко відкинула його руку.

— Не підходь до мене близько. Ти можеш заразитись від мене.

— Тобі потрібно нормально поїсти, щоб випити ліки, — уже лагідніше промовив він.

Хлопець підійшов до холодильника та уважно заглянув усередину, оцінюючи, що можна швидко приготувати. Та у цю мить задзвонив мобільний Вікторії.

Вона ліниво потягнулась рукою до кишені, підозрюючи, що це, найімовірніше, хтось з одногрупників знову телефонує побажати їй здоров’я й попросити якнайшвидше повернутись до навчання, бо без неї вся група не справляється.

Та коли вона побачила, хто саме телефонує, радісно скрикнула й, забувши про свій поганий стан, вибігла до вітальні, щоб відповісти.

Віктор одразу зачинив холодильник та навшпиньки підійшов до дверей, уважно прислухаючись, із ким розмовляє його сестра.

— Це неймовірно! — лунав її радісний голос.

Хлопець напружився. Хто ж їй зателефонував, що вона раптом стала такою щасливою?

— А я можу сьогодні переїхати? — схвильовано запитала Вікторія. — Справді? Це чудово! Я буду у вас за годину. Дякую вам. Скоро буду. Так… так… до побачення!

Очі Віктора розширились. Щойно він почув, як її кроки почали віддалятись, то кулею вилетів із кухні та кинувся за нею.

— Де це ти будеш через годину?! — уже кричав він їй у спину.

Вікторія навіть не обернулась. Вона міцно трималась за поручні й упевнено підіймалась сходами.

— Ти чого мовчиш?! — не вгамовувався Віктор.

Та дівчина не відповідала. Вона все ще кашляла, але на її обличчі сяяла усмішка. Крок за кроком Вікторія підіймалася вище, зовсім не реагуючи на його крики.

Нарешті Віктор обігнав її, перегородив дорогу й суворо поглянув у вічі.

— Я питаю: хто тобі телефонував і куди це ти зібралась?

— Мені телефонував орендодавець, — спокійно відповіла Вікторія. — І сказав, що я вже сьогодні можу заселитись.

— Скільки разів ми це обговорювали? Ти нікуди не поїдеш! — ще голосніше вигукнув Віктор.

Дівчина лише посміхнулася й тихо обійшла його, крокуючи далі. Віктор знову рушив за нею, не збираючись відступати.

— Ти чуєш, що я тобі сказав?! — кричав він на весь будинок.

— А ти мені не чоловік, щоб наказувати, — спокійно відповіла вона.

— Я важливіший. Чоловіка ти ще можеш змінити, а я від тебе нікуди не дінуся, — вже виходив з себе хлопець.

— Так… це сумний факт, — важко зітхнула Вікторія.

У цю мить Хелена стояла біля зачинених дверей своєї кімнати. Хоча підслуховувати вже не було потреби — ці двоє так кричали на весь будинок, що лише глухий міг їх не почути.

Посмішка осяяла обличчя Хелени. За останні місяці Вікторія намагалася з’їхати вже разів з вісім, якщо не більше. І щоразу Віктор виривав у неї з рук дорожні сумки та, підхоплюючи їх на руки, ніс назад до будинку.

Одного разу він витягнув її просто з машини, коли Вікторія вже майже рушила. Вона так кричала, що здавалося — ось-ось сусіди збіжаться на її крик. Але Віктор лише закинув її на плече та спокійно знову заніс до будинку. Навіть її кусання й дряпання ніяк не могли їй допомогти.

Але сьогодні, скоріш за все, Вікторія доб’ється свого. Вже скільки разів вона заставала Хелену й Віктора за пристрасними поцілунками в різних куточках будинку. Її це так почало дратувати, що в неї вже не залишалось жодних сил.

Одного разу вони навіть мали необережність зайнятись коханням у її кімнаті, поки її не було вдома. Як так сталось — вони й самі не зрозуміли. А коли Вікторія зненацька повернулась раніше та застала їх у власному ліжку, їм довелось вислухати від неї чимало.

Хелена тихо зазирнула до кімнати Вікторії. Та поспіхом збирала речі, складаючи їх до сумки. Віктор знову й знову діставав їх звідти та жбурляв на ліжко. Але Вікторія вперто повертала все назад.

Хелена ледве стримувала радість. Вона стояла у дверях і помітно посміхалась, спостерігаючи за цією сценою. А брат із сестрою були настільки захоплені своєю сваркою, що навіть не помічали її.

У цю мить Вікторія відчинила нижню шухляду шафки й похитала головою.

— Це весняні речі, — промовила вона. — Я заберу їх пізніше. Зараз краще взяти більше теплих светрів.

— Ти нікуди не поїдеш, — вкотре повторював Віктор. — Ти залишишся зі мною. Тим більше ти захворіла. Я нікуди тебе не відпущу.

— Ти не тільки відпустиш мене, а ще й відвезеш, — посміхалась Вікторія, складаючи свою косметичку.

Віктор схрестив руки на грудях.

— У тебе температура піднялась, чи що? — засміявся він. — Я ніколи тебе не відвезу.

— А ми це ще поглянемо, — усміхнулася вона, ставши перед ним та теж схрестивши руки на грудях.