Раді Вас бачити!

Наразі ми дійшли до гарних лавочок зі зручними спинками і я захотіла трохи посидіти в тіні каштанів.

– Присядемо? – запропонувала я бідолашному переселенцю. – Щось мене ноги підводять.

Я ж була вже великою дівчинкою та розуміла, що передмова закінчується, а далі буде страшне. Аби не наражатися на небезпеку «слабких ніг» вирішила не ризикувати. Ми сіли.

– Тут у Вас дуже гарно, – обводив очима Данило простори ботанічного саду та продовжив: – У такій красі навіть не хочеться говорити про погане...

– Не хочеться, не говоріть, – дозволила я йому та вже зрозуміла, що цей чоловік не буде відступати від своїх слів.

– Нічого, я справлюсь. Мене тут трішки підлікували. Я й зараз вже повинен приймати ліки, але дивлячись на цю красу – вони мені зайві. Словом, приїхав якось додому на обід. Бачу: біля двору стоїть обдертий Джип. Зайшов, а там непрохані гості. Іванка з донечкою на руках, в кутку на дивані, а троє ніщебродів порпаються в нашому комоді. Вже забрали прикраси дружини, повикидали на підлогу білизну та все перепитують: де в нас заборонена література? Ну, я звісно поліз розібратися з тими літераторами й отримав по голові та ненадовго втратив рівновагу. А коли один дебіл почав розбивати ногами ліжечко Каріни, дружина кинулась його рятувати. Іванці байдуже було до прикрас, а те ліжечко нам зробив на замовлення один майстер. Воно дійсно було казкове...

– Даниле, не треба... Я зрозуміла, – попросила я бідолаху.

– Все нормально. Я в порядку. Повинен закінчити розповідь, – настирливо сказав він, і я мовчки знизала плечима.

– Тварюка гидко заматюкалася й відштовхнула дружину. Іванка впала, а мене тримали двоє... Тоді той, що бив мене автоматом по голові, скоріше за все дуже любив хизуватися зброєю й випустив чергу по телевізору та по стіні з фото. Шокована Іванка, побачивши як вони нищать нашу оселю, кинулась до стіни та випадково... Я хочу думати, що випадково потрапила під вогонь. Вона ще тримала донечку на руках, але вже була вся в крові... Не пам’ятаю, що я кричав та виривався і мене знову заспокоїли. Тільки цього разу так, що опам’ятався лише за териконами, на пустирі. Вони дали мені лопату й сказали: «Копай». Поруч лежав наш килим, а в ньому... Я копав глибоко. Я ж знав, що ми будемо лежати там разом.

Дивно, але вони дозволили мені опустити родину в могилу та закопати. Сказали, що я їм ще потрібен. Не знаю як вийшло, але два виродки подумали, що від горя, я більше не становлю загрози. Вони відвернулися й закурили. Ось тоді я й полоснув, з усієї сили, лопатою нелюдів по шиях. Третій сидів за кермом Джипа. Мабуть, ще не звик до подібних історій. А зі мною щось таке сталося, що я не рахував кусків, котрі з них плодилися. Той третій як побачив: що діється – забув про Джип і пішки рвонув навтьоки. Тільки я його й бачив.

Я не служив та вдома мав зареєстровану зброю. Тому взяв їх автомати на плече, поправив могилку моїх милих, запам’ятав місце та й пішов знайомими стежками якомога далі звідти. Це був мій дім, де я виріс та наразі не дуже розумів, куди саме йти. Скоро натрапив на бійців АТО, здався й відразу втратив свідомість.

Кілька разів зі мною говорили працівники держбезпеки, але вони розумні люди й бачили в якому я стані та весь у чужій крові. Потім вже перевдягли та відправили до штабу. Хотіли нагодувати, але їсти я ще кілька діб не міг. Весь час перед очима стояло лице Іванки, коли вона падала та ще притискала до себе вже мертву донечку... Все! Я повинен прийняти ліки...

Ми сиділи посеред прекрасного Київського ботанічного саду. Навколо квітнули сотні троянд та дарували тонкий чарівний аромат, а перед очима стояв туман. Я не розуміла: як людина, що все це пережила і не втратила розуму та навіть має силу й сміливість розповідати?

Данило прийняв якісь дві пігулки, запив і теж просто дивився кудись на кущі троянд мовчки. Хіба ще треба було щось казати? Адже він тільки но, за моїм проханням, знову пережив смерть найрідніших. Десь я читала, що таке інколи практикують психологи. Начебто потрібно вивільнити весь негатив з себе назовні й тоді стане краще...

Господи, яка дурня! Хіба може стати краще цій людині? Де знайти пігулки, щоб вилікувати його знищену душу? Чи є у світі ліки, щоб цей чоловік знову відчув себе живим?

Якийсь час ми обоє мовчали. Потім ліки подіяли, бо чоловік першим прийшов до тями.

– Вибачте мені, Анастасіє. Я не планував все аж так розповідати. Саме полізло й тепер я навіть не знаю, як мені просити вибачення за свою дурну поведінку...

– Даниле, не треба перепрошувати. То не Ваша вина, а їх. І горітимуть вони в пеклі цілими зграями за біду, що принесли усім нормальним людям, як Ви з родиною... Тепер я розумію: чому Ви ходите до собору. Хочете перепросити у Бога за свій гріх? Але то не гріх був, а справедливість! Я ще ніколи так близько не бачила «різника» живих. Але Вас я не боюся, навпаки виправдовую й захоплююся.

– Дякую. Я не прихильник принципу «око за око», але так вже склалося. Мене може й посадили б, але діагноз психіатрів навіть не дозволяє мені піти захищати свій край. Кажуть, що мені зброю не можна довіряти. Я починав лікуватись на периферії та доводив, що здоровий, але всі лікарі в один голос проти. Тому й приїхав аж сюди до вас у столицю, але й тут стверджують часті прояви депресивного стану... Та ну його взагалі! Ненавиджу свій діагноз.

– Тобто Ви буваєте буйним, чи як? Чого Вас до клініки забрали? – почала цікавитись я вже так, наче являюсь його ліпшим другом.

– Та ні. Буйним я себе не відчуваю. Але від травми голови буває падаю ні з того ні з цього. Кажуть, що все це в часом пройде, але ж де взяти такого часу, щоб пройшло те, що вже ніколи не пройде? – тепер він озвучив мої думки і я раптом відчула поруч не товариша по нещастю, а споріднену душу.

– Скажіть, Даниле, як Ви? – уважно подивилась я на нього. Але наразі чоловік був адекватним та не таким блідим, як минулого разу і здавалося, що терапія вивільненого з себе горя дійсно дієва.

– Дякую, я в порядку. Пігулки тут виписують дуже гарні. Овочем себе звісно не відчуваю, але розповідаю про свою біду так, наче в кіно все бачив. Раніше було набагато гірше, – мирно зізнався він. – Я Вас дуже затримав, так Анастасіє?

– Даниле, це Ви так толерантно натякаєте мені, щоб уже йшла геть? – ображено запитала я.

– Зовсім НІ! Просто мені незручно забирати на себе стільки часу в гарної столичної пані. Я ж ніхто взагалі. Чого Ви повинні мене вислуховувати? – пояснив він.

– Але ж я сама напросилася на Ваше тяжке зізнання. Це Ви мені пробачте! Я б хотіла навзаєм повідати Вам про своє горе, але давайте іншим разом. Сьогодні вже дійсно немає сил. А ще я хотіла б у Вас попрохати контакт, може мені щось знадобиться або Вам. Тоді будемо телефонувати, – запропонувала я дивне.

– Звісно, так! Я ще в першу зустріч хотів попросити, але не звик чіплятися до жінки серед вулиці, наче п'явка? Ви й так тоді мені свою воду віддали та як могли допомагали...

– А можна тепер мені попити Вашої води? – запитала я у Данила, бо від усіх його страхіть в мене зовсім пересохло в горлі.

– Будь ласка. Крім дурної голови в мене інших хвороб немає, – простягнув він мені мінералку та тепер я зблідла, наче тінь.

Це тому, що згадала, як у нашу найпрекраснішу з Платоном мить він сказав: «Можна я без нічого побуду у тобі? Я здоровий і дуже відповідальний...»

Данило звісно не читав думок і тому спитав:

– Анастасіє, що з Вами? Ви дуже зблідли.

– Все нормально. Ви тут ні до чого. Дякую за воду і контакт. Я вже піду. Мені треба побути на самоті. Не зникайте, Даниле. На черзі моя історія і я Вас без неї не відпущу. До зустрічі! – вимовила я та й пішла собі. А в голові тисячі голосів повторювали фразу, що сказав мені Платон Курінний за мить до нашого першого єднання.