Раді Вас бачити!

Нью-Йорк тут не нагадував листівку. Справжнє гетто, де ліхтарі або розбиті, або блимають у передсмертних судомах, вихоплювали з темряви купи сміття та тіні, що занадто швидко зникають у підворіттях. Стіни будинків, обдерті та розписані агресивними графіті.

Але справжнім пеклом було моє взуття. Десять сантиметрів чистого садизму.

Кожен крок по розбитому тротуару відгукувався в хребті. Коли асфальт закінчився і почалася якась мішанина з мокрої землі та будівельного сміття, мої підбори почали жити власним життям. Вони вгрузали в м'яку, тхнучу рідоту з жадібним звуком «чмок». Ноги запліталися, балансували на тонких підборах, і щоразу, коли вони провалювалися в чергову вирву, я згадувала Троя.

Цікаво, чи його мізки на склі вже встигли засохнути, чи вони все ще стікають униз, так само як я зараз сповзаю на дно цього міста?

Я зупинилася, щоб витягнути ліву туфлю з особливо глибокої ями, і ледь не впала лицем у бруд. Моє неонове волосся в темряві було ідеальною мішенню. Латекс сковував рухи, шпильки зраджували, а десь позаду, у закаулках, мені чувся звук кроків. 

Повз пролітали іржаві бляшанки, які тут гордо називали машинами. Кожна з них обдавала мене смородом неякісного бензину, що осідав на язику.

Десь вдалині, за кілька кварталів, розірвала ніч поліцейська сирена.

Я завмерла. Просто біля дороги, втиснулась спиною в обшарпаний бетон якогось складу. Тіло зрадницьки заціпеніло. Якщо я перестану дихати і ворушитися, то перетворюся на частину старих графіті, на брудну пляму на бетоні. Ідіотська дитяча логіка: якщо я не бачу небезпеку, небезпека не бачить мене.

Сирена наближалася. Та скоро віддалилася. З вікон наступної тачки висунулися обличчя і щось кричали, захлиналися власним реготом.

— Ей, Смурфетко! Скільки за годину в цьому гумовому гандоні? — долетіло до мене разом із пронизливим свистом.

Звук розрізав повітря, змушував мене стиснути зуби так, що затріщала емаль. Я не повертала голови. Тільки прискорила свій незграбний хід, не зважала на те, як туфлі продовжують грати зі мною в «убий свої кісточки». Кожен такий вигук впинався в спину не гірше за погляд того кілера в барі.

Свист повторився — довгий, знущальний, він відбивався від цегляних коробок. Я відчувала себе шматком свіжого м'яса, який кинули в клітку до голодних псів, і все, що в мене було для захисту — це розмазаний грим і порожня сумочка.

Було б іронічно: знести макітру одному збоченцю, щоб закінчити вечір у колекторі через групу обдовбаних підлітків на старому «Форді».

Чергове авто за спиною стишило хід. Шкіра покрилась сиротами ще до того, як почула гарчання двигуна. Тяжко видихнула, подумки прокляла свою миттєву слабкість у парку. Мій «Глок» зараз був би куди кориснішим у руках, ніж на дні водойми в мулі.

Я сподівалася, що любитель нічних прогулянок просто проїде повз, але залізо повільно йшло по моєму сліду. Обернулась, чорний «Додж» із тонованим склом, що виглядало як суцільний антрацит. Якого хріна?

— Гей, покидьку, вали до біса! — гавкнула я, але машина навіть не здригнулася.

Моє терпіння луснуло швидше, ніж капіляри в очах Троя. Я нарешті зняла ці кляті шпильки. Боже, яке ж це було оргазмічне полегшення. Коли босі ступні торкнулися холодного та брудного асфальту, я ледь не застогнала. Це було краще за секс. Біль, що сковував щиколотки, змінився тупим пульсуванням.

Авто теж завмерло.

— Якщо не відчепишся, від твоєї лялечки лише мокре місце залишиться! Не думаю, що власнику сподобаються подряпини від підборів на пятсот баксів! — я замахнулася взуттям на скло, наче гранатою.

Скло повільно поповзло вниз і відкрило знайомий профіль.

— Русалонько, ти або неймовірно смілива, або просто клінічна дурепа — так верещати на незнайомців у цьому районі.

— От бляха. Це ти, недороблений Джон Вік? — легке полегшення, яке тут же змінилося новою хвилею роздратування. — Чого тобі? Стежив за мною?

— Їхав додому і подумав: чи не боїшся ти вештатися на самоті в такому вигляді? На дорогах всяке може статися. Гріх не підвезти таку... колоритну фігуру.

— Я сама собі дам раду, — кинула я і пішла далі, босі ноги шльопали по багнюці. Він рушив за мною, наче прив'язаний.

— Так, звісно. Он та компанія якраз збирається допомогти тобі дістатися додому, — він кивнув на трійку тіней у глибоких капюшонах попереду. Наркоші або дилери, яким явно бракувало розваг цієї ночі.

— Відвали, вилупку! — я показала йому середній палець, навіть не обернулася, і міцніше стисла в руці туфлі. Якщо доведеться битися, я хоча б виб'ю комусь око цією шпилькою.

— Не дуркуй, — гукнув він, і в його голосі почулося щось схоже на втомлене роздратування. — Сідай. Мені байдуже, куди тобі треба, але я не хочу завтра читати в новинах про чергову сирену, яку знайшли в сміттєвому баку.

— Якщо ти думаєш, що я добровільно залізу в труну на колесах, то ти остаточно сказився, — гордо відрізала я, попри бруд між пальцями ніг. — Я не настільки наївна, щоб сідати в машину до незнайомця, який марить роздиранням плоті.

— Ну звісно. На вулиці в гетто вночі куди безпечніше. Тут же суцільні джентльмени, — кинув він.

Я не відповіла. Мовчання — моя єдина зброя, коли аргументи закінчуються.

— Що ж, як знаєш. Розважайся, — він підняв скло. Чорний «Додж» повільно рушив уперед, залишив мене наодинці.

І тут я почула їх. Компанія в капюшонах не просто спостерігала. Тільки-но габаритні вогні машини віддалилися на десяток метрів, вони почали свистіти — пронизливо та зголодніло. Я почула тупіт кроків по асфальту. Вони вже прискорювалися. От бляха.

— Ей! Вампірчику! — крикнула я, махаючи своїми вбивчими шпильками в повітрі, наче білим прапором. — Стій! Я передумала! 

Стоп-сигнали спалахнули червоним, наче очі демона. Авто зупинилося, наче він тільки й чекав на мій відчайдушний вчинок. Я підбігла до дверцят, і вони відгукнулися тихим клацанням замка.

Я застрибнула всередину, шкіряне сидіння прийняло моє змучене тіло. В салоні пахло дорогим парфумом. Якщо мені вже судилося віддати Богу душу цієї ночі, то нехай це станеться в обіймах цього красунчика з манією вбивства, а не в брудних руках вуличного біосміття.

— Змінила думку? — він навіть не повернув голови, але я бачила його посмішку у відблиску панелі приладів.

— Жінки мають право на зміну настрою! Заткнися і просто їдь, поки я не передумала, — гаркнула я і сховала тремтячу руку під коліна. — Торкнешся мене хоч пальцем — зажену підбора тобі в око. Обіцяю, це буде останнє, що ти побачиш.

Я міцніше стиснула туфлю як бойовий томагавк. Він лише коротко засміявся вібруючим сміхом, від якого в мене знову пробігли мурашки — і плавно рушив з місця.

— Куди пливемо, русалонько?

— У Квінс, — кинула я і міцніше втислась у сидіння.

— Ти там живеш? — запитав він, не відриваючи погляду від дороги.

— Ні. Але звідти я зможу спокійно дійти до свого величезного маєтку з охороною та басейном. Не хочу псувати тобі карму видом своєї розкоші.

Він підняв брову, і в його світлих очах промайнув відблиск вуличних ліхтарів.

— Я ж не дурепа, щоб здавати свою справжню адресу першому ліпшому вбивці з бару, — додала я переконливо.

Він знову посміхнувся. От паскудство, посмішка в нього була просто незаконно гарна. Він тримав кермо однією рукою, так впевнено, наче приборкував дикого звіра. Його передпліччя, густо вкриті темними татуюваннями, виглядали загрозливо і водночас заворожливо. М’язи перекочувалися під шкірою, коли він повертав кермо, а візерунки, геометричні коди чи, можливо, списки жертв оживали в напівтемряві салону. Другою рукою він ліниво сперся на вікно. Він був тут господарем. У машині, уночі, у моєму житті.

— То як тебе звати, анонімна сирено?

— Бажаю зберегти інкогніто, — виплюнула я, у вікні розмивались вогні міста. — А тебе як величати?

— «Джон Вік» мені цілком подобається. Нехай так і залишиться.

— Хах. Ну, звісно. 

Я відкинулася на підголівник, адреналін потроху вивітрився, залишив після себе лише порожнечу і дике бажання, щоб ця поїздка ніколи не закінчувалася.

«Додж» летів порожніми магістралями. За вікном миготіли розмиті неонові вивіски, покручені графіті та поодинокі постаті нічних бродяг. В салоні було тихо, чутно лише низький рокіт двигуна, який вібрував прямо в моїх кістках.

Страх кудись зник, витіснений ігристим азартом. Мені раптом захотілося перевірити, наскільки глибока ця кроляча нора.

— То що ти забув у генделику, «Джоне»? — я розвернулася в кріслі, наскільки це дозволяв тісний латекс, і підперла голову рукою. — Компанії в тебе немає, друзів, судячи з виразу обличчя, теж. Шукав чергову дурепу для сеансу небезпечного сексу? Чи просто збирав колекцію переляканих поглядів?

— Та ні, — він навіть не здригнувся. — Просто захотілося віскі після чергового вбивства. Рутина, сама розумієш.

Я посміхнулася. О так, я розуміла. Навіть краще, ніж він міг собі уявити.

— Окей, граємо далі, — мої очі блиснули в напівтемряві. — І кого ж тобі замовили цього разу? Голову мексиканського картелю чи якогось мерзотника, що торгує людьми? О ні, чекай, дай вгадаю... Тобі приходить анонімне повідомлення: фото на екран, сума з багатьма нулями на рахунок, і ти йдеш чистити світ від біосміття. Вгадала?

— Майже, — кинув він, майстерно вписав машину в крутий поворот.

— О, це стає справді захопливим, — на губах заграла божевільна усмішка. — То хто став твоєю жертвою сьогодні? Хто цей нещасний?

— Дрібний контрабандник, — він спокійно глянув на мене лише на секунду. — Хлопчина вирішив, що він розумніший за всіх, і почав переправляти зброю до іншого штату в обхід системи. Головорізи таких помилок не прощають.

Він підморгнув. Мені. Справді? Професійний різник щойно мені підморгнув?

Це було схоже на іскру в бочці з бензином. Я дивилася на його татуйовані пальці, що стискали кермо, і думала про те, що ми з ним зараз — два найчесніші брехуни в місті. Я з кров’ю на руках і він — із вигаданою (чи ні?) історією про контрабандну зброю.

— А ти, русалонько? — його голос прозвучав м’яко. — Потягнула на дно когось особливого цього вечора? Чи просто збирала мушлі на березі пекла?

Я завмерла. Це був той самий момент: єдиний спосіб бути чесною і не опинитися в наручниках — це сказати правду так, щоб вона здалася частиною гри.

— Так, — я подивилася йому прямо в очі, не кліпаючи. — Одного мерзотника, який вирішив, що його гроші та влада дають йому право розпускати руки. Знаєш, такі типи завжди думають, що вони господарі ситуації, поки не відчують, як вода заповнює їхні легені. Або поки щось важке не поставить крапку в їхній нікчемній біографії.

Я хижо посміхнулася.

— Він надто багато про себе уявляв. Довелося нагадати йому, що сирени не просто співають. Вони ще й дуже непогано вміють вичищати світ від лайна.

В салоні на мить запала така тиша, що я почула власне прискорене серцебиття. Він не відвів погляду. Його блакитні зіниці сканували мою душу, шукаючи там залишки каяття.

— Справедливо, — нарешті промовив він і повернувся до дороги. Його пальці помітно стиснули кермо сильніше. — Руки — це взагалі зайва деталь, якщо не вмієш ними користуватися. Але будь обережна: за кожну «втоплену» жертву іноді приходить рахунок. І океан не завжди такий глибокий, як нам здається.

— Я вмію плавати, «Джоне», — відрізала я, адреналін знову вдарив в голову. — А ти навчився вчасно виходити з води сухим?

— У мене шкіра водовідштовхувальна, — кинув він, навіть не повів бровою. Його голос був настільки рівним, що ставало не по собі. — Та імунітет до сирен. Твій спів на мене не діє, русалонько. Я бачив занадто багато кораблетрощ, щоб вестися на гарне личко з розмазаною тушшю.

Він загальмував біля тротуару. Машина зупинилася плавно, наче хижак. За вікном панувала відносна тиша, яку розривало лише далеке виття сирен.

— Приїхали. Твій замок десь неподалік, чи мені почекати, поки охорона винесе тобі золоті капці? — він нарешті повернувся до мене, і в його погляді промайнула іскра, яку я не змогла розшифрувати. Жалість? Чи професійне схвалення колеги по цеху?

Я потягнулася до ручки дверцят.

— Обійдуся без капців. І без твого клятого імунітету, — я вискочила з машини на асфальт, холодний бруд миттєво вкусив босі ступні. Реальність була огидною, на відміну від шкіряного раю його «Доджа». — Дякую за поїздку, «Джоне». Сподіваюся, твій наступний контракт буде не на мою голову. Хоча, дивлюсь на тебе, ти б і на це не спромігся.

Закрила дверцята розвернулася, збиралась вже піти, але за спиною почулося коротке:

— Стій.

Двері важко гупнули. Сигналізація пікнула, і він підійшов до мене — впевнено, наче насувався шторм. Його постать перекрила світло ліхтаря, так, що я залишилась в тіні.

— Хіба ми не маємо попрощатися саме тут, кілере-недоучко? — я виставила вперед туфлю, наче шпагу. — Чи ти вирішив, що Квінс — ідеальне місце, щоб нарешті застосувати свою холодну зброю?

Він зупинився близько, йшов жар від його тіла. Неон вихопив агресивні візерунки на його шиї, що зникали під коміром шовкової сорочки. Він дивився на мене зверху вниз, і в його очах не було ні краплі того спокою, яким він хизувався в барі.

— Так, мали б, — його голос став низьким. — Проте... мушу визнати, що деякі пісні сирен все ж мають на мене малесенький вплив. Навіть на таку товсту шкіру, як моя.

— Оу, невже? — я засміялася, але сміх вийшов нервовим. — І що тепер? Випишеш мені штраф за порушення твого імунітету чи просто придушиш, щоб я не заважала тобі жити далі?

— Ти неймовірно дратуєш, русалонько, — процідив він, зробив ще крок. Я вперлася спиною в цегляну опору, але підборіддя не опустила. — Твоя зухвалість смердить відчаєм, а твій язик — це найнебезпечніше, що в тобі є.

— Спробуй заткнути мене, якщо такий сміливий, — виплюнула я йому в обличчя. Повітря між нами було наелектризоване настільки, що здавалося, торкнись пальцем — місто накриє коротке замикання. — Чи ти тільки язиком чесати майстер, а як доходить до справи — вмикаєш задню?

Він стояв надто близько. Я вже уявила його руки на своїх стегнах, його пальці, що впиваються в мою шкіру...

— О, ні. Ні, — він раптом перекосив обличчя в іронічній гримасі й хитнув головою. — Гори воно все в пеклі. Я на це не поведуся.

Чувак різко відштовхнувся, ледь не зачепив мене плечем, і розвернувся, щоб піти до машини. Його крок був рішучим, наче він щойно підписав собі вирок.

— Гей! — гаркнула я і кинулась за ним. — Ти не можеш просто фліртувати, а потім піти! — крикнула йому в спину.

Він зупинився і повільно обернувся, його світлі очі тепер нагадували кригу.

Зробив ще крок назад, проігнорував мій випад, і це стало останньою краплею. Дике розчарування змішалося з люттю, вдарило в голову сильніше за будь-який алкоголь. Я не збиралася бути черговим епізодом, який він просто вимкне, коли йому заманеться.

Кинулася за ним, наздогнала у два стрибки й, не дала йому шансу обернутися знову, схопила обома руками за комір його шовкової сорочки. Тканина жалібно тріснула під моїми пальцями, коли я з силою штовхнула його на авто.

Він був важким, наче скеля, але мій ривок був таким відчайдушним, що він ледь не втратив рівновагу. Я притиснула його до дверцят його ж «Доджа», вперлася кулаками в його груди.

— Ти знаєш, що це як мінімум нетактовно? — процідила я, дивлячись йому прямо в очі з такої відстані, що бачила кожну лінію його райдужки. — Хто, в біса, ти такий, щоб вирішувати, коли ми закінчимо?

Він завмер. Під моїми долонями шалено калатало його серце — принаймні, воно в нього було. Його зіниці розширились, очі стали чорними, а ніздрі ледь помітно розширилися. Він міг би відштовхнути мене, але не рухався, прикутий моєю зухвалістю.

— Ніхто не йде з вистави до того, як закриється завіса, «Джоне», — прошепотіла я йому в самі губи. — Особливо, якщо ти сам купив квиток у перший ряд.

Я не дала йому заговорити. Просто вчепилася в сорочку, смикнув на себе так, що ґудзики ледь не полетіли в різні боки. Це не був поцілунок з фільмів про кохання. Я врізалася в його губи, відчула його жорстку щетину. Ніякої ніжності, тільки агресивне бажання вирвати з нього бодай якийсь звук, довести, що він не такий вже й незворушний.

Секунду він стояв як вкопаний, а потім його перемкнуло.

Велика, гаряча долоня з силою втислася мені в потилицю, пальці грубо впивались в шкіру під волоссям, він відтягнув голову назад. Це було боляче, але саме так, як мені зараз було треба. Іншою рукою він згріб мене за талію, притис до себе так, що мій латекс огидно зарипів об його шовк. Він відповів на мій випад так само по-скотськи: кусав мої губи у відповідь.

Ми важко дихали один одному в рот, билися зубами й штовхалися. Його хватка на моїй потилиці була залізною — він зафіксував мою голову так, що я могла тільки приймати його натиск.

Його татуйовані пальці стискають мою шкіру, і в голові було порожньо. Тільки дикий ритм серця.

Я відірвалася від його рота лише на секунду, щоб ковтнути повітря, яке раптом стало дефіцитом. Не чекала, поки він прийде до тями, я знову вчепилася в його комір і потягнула за собою.

— Сюди, — прохрипіла я, відступила назад у густу тінь дерев, що розрослися біля якогось цегляного будинку.

Ми завалилися в завулок, подалі від світла ліхтарів і цікавих очей мешканців, які, мабуть, спали за своїми темними вікнами, навіть не підозрювали, що під їхнім порогом зараз розігрується сцена з низькосортного порно-трилера.

Щойно ми опинилися в глухому закутку, він перехопив ініціативу. Без жодних прелюдій він штовхнув мене до холодного каменю так, що моя голова жорстко зустрілася з цеглою. Його велика долоня миттєво знову вп’ялася мені в шию, злегка перекрила кисень.

Він навалився всім тілом, втиснув мене у шорсткий камінь, і знову впився в мої губи. Цього разу це було ще брудніше. Жодної естетики — тільки звук нашого змішаного дихання, тертя гуми об його сорочку. Він цілував мене так, наче хотів висмоктати з мене всі таємниці вечора, а я тільки сильніше дряпала його плечі, намагалася стати з ним одним цілим під цією клятою цеглою.

Нам обом було плювати на бруд і на те, що ми стоїмо під вікнами якихось невдах, які сплять і бачать кольорові сни, поки ми тут гниємо заживо від бажання. Його важкі, гарячі долоні, опустилися нижче, грубо взяли мене за стегна. Він із силою потягнув блакитний латекс угору, зібрав його складками біля моєї талії. Гума зарипіла, оголила мою шкіру для холоду нічного повітря і його розпечених рук.

Пальці вчепилися в його шию так міцно, що мої нігті залишили криваві борозни під коміром. Відчайдушно, з диким риком, я закинула ноги на його стегна, обхопила його залізний торс.

Кожна нерівність каменю врізалася крізь тонку тканину сукні. Його пальці впиналися в мої сідниці, залишали синяки, які завтра нагадають мені про те, що я все ще жива. Він підняв мене ще вище, зафіксував моє тіло, і в його світлих очах я бачила голод. Такий самий, як і в мене. 

Він відірвався від моїх губ і спустився нижче, впивався зубами в чутливу шкіру на шиї. Я закинула голову назад, вдарилася потилицею об камінь, і з мого горла вирвався низький стогін. Його гаряче дихання обпікало, а укуси межували з болем, від якого внизу живота все стягувалося в тугий, пульсуючий вузол.

Він не припиняв кусати й залишати багряні мітки на моїй шиї. Звільнив одну руку, його грубий палець зачепив край моїх тонких трусиків і безцеремонно відтягнув їх убік. Холод нічного повітря на мить торкнувся моєї вологої шкіри, я здригнулася, але наступної секунди його палець, шорсткий і гарячий, торкнувся моїх набряклих статевих губ.

Це було як удар струмом. Я сильніше стиснула ноги на його талії, впилась нігтями в його плечі. У голові спалахнув білий шум. Все моє існування зараз звелося до цього єдиного дотику в брудному підворітті.

— От бляха, — заричав він мені прямо в шию, його голос вібрував у моєму тілі. Він різко та глибоко проштовхнув палець всередину мене, змусив мене вигнутися дугою. — Ти течеш, як сучка, русалонько. Не знав, що морська вода буває такою гарячою.

— Заткнися і трахни мене вже нарешті. — Стегна самі почали рухатися назустріч його руці, я вимагала більшого. — Я хочу тебе в собі. Просто зараз.

Він витягнув палець, залишив після себе відчуття дикої порожнечі, і я почула шурхіт ременя. Він не збирався бути ніжним. І це було саме те, що мені зараз було потрібно. Не став чекати на друге запрошення. Одним різким рухом він розстебнув ремінь, і я почула важкий металевий звук пряжки. Його очі в напівтемряві завулка здавалися двома розпеченими цвяхами, що впивалися в моє обличчя.

Він був гарячим і входив у мене без попередження. Без жодних прелюдій, без тіні ласки, одним потужним поштовхом.

З мого горла вирвався хрипкий крик, який він миттєво придушив своїм ротом, впився у мої губи так, смак власної крові з’явився на язиці. Це було боляче. Це було брудно. І це було найкраще, що траплялося зі мною за все моє нікчемне життя.

Він почав рухатися — швидко, ритмічно, з убивчою силою. Кожен його випад відгукувався глухим ударом моєї потилиці об стіну, але мені було начхати. Я обхопила його ногами за талію, впялась п'ятами в його сідниці.

— Так... — простогнала я йому в шию. — Ще... не зупиняйся, виродку...

— Я і не збирався, — прохрипів він, його пальці знову впивалися в мою потилицю, щоб зафіксувати мою голову. — Ти хотіла дна, русалонько? Тоді тримайся міцніше, бо ми йдемо на глибину.

Це був не просто секс — це була екзекуція. З кожним рухом він входив у мене на повну глибину і розпирав зсередини. Він був величезним, твердим до болю і пульсував у мені в такт моєму власному шаленому серцю. Я відчувала кожну жилку, кожну зміну напруги його м’язів, і повнота була настільки інтенсивна, що межувала з тортурами.

Раптом над нашими головами з сухим клацанням спалахнуло жовте світло у вікні. Хтось прокинувся. Хтось міг зараз дивитися на нас.

Мій стогін, гучний і неконтрольований, був готовий розірвати ніч, але мудило зреагував миттєво. Його велика долоня з силою накрила мені обличчя, перекрила рот і ніс. Я могла тільки дихати крізь його пальці і вдихати його запах.

Страх бути спійманими, тваринний ризик, що нас зараз побачать у брудному завулку — босу дівчину в латексі на руках у кілера, чи ким би він там не був, — подіяв як детонатор. Збудження стало хворобливим, воно вибухнуло десь глибоко в тазу, розлилося по венах. Я почала рухатися ще швидше, в істериці.

Коли фінал накрив мене, це було схоже на вибух гранати. Я вигнулася дугою під його важкою рукою, поки зір затуманило. За секунду він напружився так, що його м'язи під моїми ногами стали кам’яними. Коли кульмінація накрила його, він не став стримуватися. Видавши низький, звірячий рик, він різко вирвався з мене в останню секунду, востаннє притиснувши моє тіло передпліччям до шорсткої поверхні. Він опустив мене на ноги.

Гаряча, липка хвиля його сімені вдарила мені по колінах, розбризкалася по шкірі та стікала вниз, на брудну землю завулка. Він відсторонився так само різко, як і діяв до цього. Тяжко дихав, він стояв навпроти, дивився на те, як його біла рідина змішується з пилом і сміттям біля моїх босих ніг.

Це було максимально брудно. Жодної романтики, тільки запах сексу.

Ми стояли в унісон, два спітнілих привиди в жовтому світлі від будинку. Він почав застібати штани, навіть не дивився на мене, а я привалилася до стіни, намагалася не сповзти по ній вниз. Зім’ята і брудна штучна шкіра, холодила мою власну, а нічне повітря жадібно злизувало з нас залишки жару.

— Тобі варто поспішити, — прохрипів він, нарешті підняв на мене погляд своїх неможливих очей. — Бо з таким виглядом ти не дійдеш навіть до рогу, щоб тебе не прийняли копи.

Я зціпила зуби, вгамувала тремтіння в пальцях, і поспішила опустити зім’яту сукню назад на стегна. Гума натягувалася на вологу шкіру неохоче, зі звуком, наче сама не хотіла закінчувати гру.

— Дякую за пораду, — відрізала я, хоча голос зрадницьки хрипів від задишки.

Він посміхнувся — коротко, одним кутиком губ. Позадкував до машини, не зводячи з мене очей.

— Бережи себе, русалонько. Не подохни в якійсь канаві до світанку. Мені було б шкода... таку рідкісну форму життя.

— Якось справлюсь без твоїх порад, мудило — кинула я йому.

Він востаннє посміхнувся, сів у свій чорний «Додж», і за секунду тільки червоні габаритні вогні розчинилися в темряві вулиці. Рик двигуна затих, залишив мене в повній тиші нічної вулиці.

І мене накрило.

Я привалилася спиною до облупленої цегли, яка щойно впивалася мені в хребет, і сповзла вниз,. Це було неймовірне полегшення. Разом із його від’їздом із мене вихлюпнувся весь залишок отруйного страху, який душив мене з моменту пострілу в пентхаусі.

Захват був саме тим, що мені було треба: тваринний викид адреналіну, який випалив усе всередині. Жодних розмов, жодних імен — тільки чиста фізіологія на межі фолу. Я була живою. Вперше за довгі роки я не просто «виживала», я відчувала кожну клітину свого тіла, кожне садно на потилиці та кожне сизе місце на стегнах.

Я сиділа в брудному завулку, боса, з розмазаним гримом і липким слідом його сім’я на ступнях, і мені хотілося сміятися. Це був ідеальний кінець катастрофи. Світ навколо міг горіти, Трой міг гнити, а копи могли бути за рогом — але зараз я виграла ніч у самої смерті.