Раді Вас бачити!

Щойно зайшов ще на вулицях біля виходу з лісу мене зустріли його люди та сказали, що я зобов'язаний зняти весь лицарський захисний одяг та вдягтись "як нормальний чоловік" і в'їхати туди не на коні, а на кареті.

 Ох-х-х, а тóму Моне навіть такі дрібнички принципово мають бути по його волі!

 Та робити було нíчого. Зліз з коня та прийняв одяг, який мені вручили його служники.

 На диво все було не погано. Одяг чудово мені підійшов, а вгадати з моїм розміром через дуже високий зріст мало кому вдається, через що завжди проблеми коли подарунки дають у вигляді одягу, але тут все ідеально підійшло.

 Чорна сорочка та брюки такого ж кольору. Взуття принципово залишив своє. Ну не у всьому ж йому підкорятися, трясця!

 На спині сорочки були вишиті білі візерунки, що нагадували символи перших італійських мечів лицарів, проте... Я чудово знаю різницю між тим, які символи на одягу лицарів, а які... НА ЇХ МОГИЛАХ!

 От же старий! Уже мене мертвим вирішив охрестити?!!

 Може ще поки не пізно піду? Бо здається, що не витримаю і плюну йому в лице, а потім на землю штовхну і...

"Покарати його - це не твоя доля."

 Хей якого милого його слова тепер мені в голову так проникають? Ану йди геть!

"Навіть якщо пан Моне хоче цього шлюбу з не хороших намірів - ти все одно піди і за те, що послухаєшся - залишешся неушкодженим".

 Ох-х-х! Закриваю руками лице, а служники Моне не можуть зрозуміти, що зі мною.

- Все добре, пане Камільє?

- Так...

 Повірити не можу, що я піду на це "мінне" поле без жодного захисту чи зброї тільки через слова того старця...

 Але таки залишив коня, захисний одяг з металу та меч і сів у карету.

 Так тісно в ній чи то я такий великий для неї?

...

 Виходячи з карети я одразу зауважив, що при вході далеко стояв зсохлий старий чоловік, а поруч і з ним молоденька блондинка.

 Одразу в очі врізається ще з такої далечини, що волосся у цієї дівиці не звичайне. Воно не просто кудряве дуже, воно таке як шерсть в овечки або в пуделя... Буквально!

 Рідко доводилося бачити тип людей, у яких настільки кудряве та пухнасте волоссячко як хмаринка... Мабуть таке неслухняне при розчісувані.

 Також вона одразу кидалась в око через свою червону сукню з золотими візерунками.

 Пхах! Стоїть вся така розфуфирена! Ну точно розбещена герцогина! Під стать своєму батьку вона також має мати такий же мерзотний характер та норов щою гідно називатися його "доцьою".

 Мене вже всього ледь не вивертати почало та трясти від гніву щойно усвідомлював, що побачу лицем до лиця її батька прямо зараз.

 Намагався стримувати себе як тільки міг, але зробити погляд "по простіше" все одно не вдалося і при вході я їх двох осипав зповна злісними очима.

 Мабуть тому вона почала хвилюватися та спершу не могла сказати й слова.

 Підійшовши вже доволі близько помітив, що у неї ще й різні очі. Одне виражено блакитне, а інше ніжно-сіре. Вперше бачив таке дивне чудо...

 Гарні червонясті стрічки пов'язані на її густих колосках. Так і хотілося погладити по голові через те пухнасте волосся...

 Так, все, тримай себе в руках.

 Ух, ну, але ж вона дійсно як іграшка зараз виглядає! Ну як лялечка! І...

 І що?! Ще компліменти давай пороби дочці свого ворога, геній, тьфу!

- Мене звати Бруно Камільє, а ви...

- Анджеліка Моне! - ледь не викрикує її батько, дивлячись на неї суворого та навіть гнівно.

 Хіба так має дивитися батько на свою дочку?

 Тато мій на сестру так ніколи не дивився, щоб вона не зробила...

 Невже він не знає, що таке милість навіть коли діло доходить до рідної дочки?! Та, ні, яким би тираном не був, а все таки до своєї дитини мабуть матиме доброту в серці.

 Вона несміливо дивиться на мене своїми різними по кольору очима, часто відвертаючи погляд від мого лиця додолу. Моментами те худорляве та тендітне тільце тремтіло в тій червоній приталеній сукні, немов би зараз не літо, а зима.

 Погляд був як у невинного та зляканого кошеняти, тож злитися на неї я не міг ні миті, але... Погляд мій ще довго не мінявся на зм'яклий, бо поруч стояв той тиран... Її батько...

- Д-давайте з-зайдемо в с-середину?! - ледве вимовляє Анджеліка і я заходжу сміливо після неї.

 Заходжу в лігво ворога...

 Чим він думав коли запропонував мені одружитися на своїй доньці?! Я розумію, що Моне навряд чи в курсі того, що скоїв це саме з тим селищем, в якому жив я колись, але... Все одно. Всі лицарі його ну просто терпіти не можуть, бо він не дає нам і дихнути спокійно своїми законами та постійним контролем наших дій в останні вісім років, а тут - на тобі! Видає її мені!

 Поки ми йшли до столу наші пальці на долонях доторкнулись випадково і в цей же момент все моє тіло немов би пронзило щось!

 Якась сила... Знову якась невідома мені сила заволоділа мною! Я закляк на місці не можучи ступити й кроку.

 Вона теж завмерла і роздивлятися тепер зблизька почали одне одного.

 В цей же момент я помітив її родимку над губкою з червоною помадою.

 Кліпає на мене тими невинними різнобарвними очима... Трохи пухкенькі щічки легко вкриваються гарячим рум'янцем.

 ОХ, НУ ЧОМУ ЙОГО ДОНЬКА ТАКЕ НЕВИННЕ ЯНГОЛЯТКО?!! Це не чесно... Навіть зі зброєю усього світу я був би беззахисним перед нею!

 Пан Моне відволік нас, покликавши до столу.

 Ну добре, старче, зовнішнє - визнаю, вона безпройграшний варіант, але... Характер! А характер то в неї який насправді?! Може й прикидається та лише строїть із себе таку невинну овечку?!! Вона ж його донька... Повністю чистою не може бути!

"Не дивись на неї як на дочку ворога, а як на звичайну людину і тоді побачиш в ній те, що душа твоя шукала все життя більше ніж помсту"

 Ох, а цей знову заліз мені до голови! Та не забув я ваші слова! Пам'ятаю!

- Скажіть, чи важко бути лицарем? - зненацька питає її мати і це немов ножем по спині повільно ріже мої нерви.

 НІ НЕ ЛЕГКО, БО ВАШ ЧОЛОВІК ВИПИСУЄ ДУРНУВАТІ ТА БЕЗГЛУЗДІ ЗАКОНИ ПОВОДЖЕННЯ НА ЗЕМЛЯХ ҐАМІЛЬТОНА! - так і хотілося крикнути та гримнути по столі, але знову стримався.

 Моя б воля і я перевернув весь цей стіл з тим старим зверху!

 Колись... Колись ти таки заплатиш... Діло ж не в тому, що то я такий один "особливий" образу зберіг. Ні, він що тоді травив, що зараз продовжує руйнувати нещасним селянам життя! В першу чергу його потрібно "прибрати" щоб нещасні люди не продовжували страждати поки цей з дочками та жінкою живе як в раю і шикує!

- А з... Скі... В-ви... - раптом щось починає бурмотіти до мене те світло янголятко з білосніжною шкірою і я забуваю враз про все, сфокусувавши погляд на ній одній.

 Вона продовжує заїкатися ще якийсь час, а потім видає:

- А зі с-скількох р-років в-ви стали лицарем?

 Нормальне запитання... Принаймні не нагадує про щось болюче, а хоча, ні, нагадує!

 І що ж мені тобі відповісти на це, янголятко ти моє?

"З 16 років пішов у походи як помічник лицарів, бо твій батько забрав у мене все. Мені буквально не було куди податися завдяки твоїй прекрасній сім'ї. Вночі я ночював у конюшнях, поки лицар, у якого я зробився помічником спав в якихось людей в селі, які радушно йому давали прихисток у знак вдячності. Їв помиї замість смачної маминої їжі в 16, а також вишенькою на торті - терпів жорстоке виховання лицарів... Дякуючи твоєму батькові, Анджеліко)))"

 Та натомість кажу звичайно лише:

- З 16 років.

 Всі вражені, а сама дівчина чомусь тихо охає та зазирає під стіл.

 Далі пішла раптом розмова про те, чи планую я йти у відставку, і це звичайно ж почав її батько.

 Від такої відвертої нахабності я був у шоці ще більше! Мені 23 роки! Про відставку прийнято питати уже ледь не коли 60 стає лицарю! 

 Та він точно спить і бачить як я здихаю на полі бою від гострих зубів драконів!

- Ну, заради того щоб приділяти час своїй дружині та діткам ви маєте піти у відставку - провжує той Моне.

- Ну я думаю, що дітям навпаки буде краще коли їхній батько заробляє щось для них та показує гарний приклад поведінки справжнього чоловіка, а не того хто ховається від небезпеки у своєму дорогому помісті з дітьми - прямо натякаю на нього, а потім додаю, побачивши його злу пику - А ти що думаєш, Анджеліко?

- Я? А? Щ-що?!!

 Дивиться так наче й не слухала нас. Весь час лише під стіл собі на ноги дивилась, тому може й правда. Або вирішила не приймати нічию сторону щоб на ще більший конфлікт не піти.

 А він уже за дітей заговорив! А-ха-х, так ніби цей шлюб був зріло прийнятий нами двома з самого початку, а не влаштований за один день!

 Та невідомо взагалі чи довго це все протриває, а він про дітей! Йому тільки одне потрібно - відлучити мене від лицарських діл, але нащо? Чим я вже мішаю цьому... Герцогу?

 Він раптом завів її на кухню за чаєм, коли вона не змогла вілповісти мені нічого. Щойно вони вийшли я почув, що там усе почало падати чомусь. Мене постійно переслідує дивне відчуття коли я спостерігаю за цими стосунками батька та дочки...

 Коли увійшов на кухню, то бачив, що руки, в яких вона відчайдушно тримала горнятко щоб зварити чай, дуже тремтіли.

 Чому? Це тому що я зайшов?! Вона вже так сильно боїться мене?!

 Щойно шепнув їй про допомогу вона одразу ж впустила горнятко на підлогу і та дорога кераміка розбилась.

- Хто розбив горнятко?!! - уже трохи прикрикує її мати (тоді він не знав, що це мачуха), видно, що лише при мені стримується ще трохи від гніву.

- Це я розбив - спокійно відповідаю та раптом здригаюсь від несподіванки коли відчуваю її теплу голівку на своїх грудях.

 Поки говорив до жінки, то навіть не помітив коли це вона почала падати?!

- Е?! Анджеліко?!!

 Вона втратила свідомість через МЕНЕ? Увесь час з початку мого приходу трохи тремтіла... Я думав, що можливо дівчина не проти цього шлюбу настільки категорично як я, але... Мабуть навпаки.

- Ой, вибачте її, вона щось занадто перехвильована сьогодні! - злісно сичить мати.

- Та за що вибачати? Просто втратила свідомість - беру її на руки.

 Її дихання навіть у такому стані не спокійне.

- Та не треба, мій чоловік її віднесе!

- Мені не складно подбати про свою дружину.

 Вона доволі вражено глянула на мене, а я натомість по звичайному спитався де її кімната.

 Не знаю чому, але назвати її своєю дружиною виявилось не так вже й важко. Потім я звикся з цим. Змиритися кажете мені, старче? Ну, змиритися з тим, що моєю дружиною буде саме вона взагалі не складно, а навіть навпаки...

 Чому ж ти так неспокійно дихаєш зараз на мені? Навіть уві сні боїшся мене?

 Наважуюсь торкнутися її личка коли поклав обережно на ліжко. Дівчина нервово ковтає слину, а чоло вкривається крапельками поту.

 Торкаюся чола і не горить.

 Не жар... Тоді що з нею? То від нервів? 

...

У її сні:

 Батько б'є її тисячними батогів по голій шкірі немов якийсь скот для забою у фермі.

...

- Анджеліко... - торкаюсь її щоки.

- Н-не тре-треба! - кричить мені крізь сон.

 Її повіки тремтять... Забрав руку.

- Невже навіть у сні я лякаю тебе? - питаю, а вона зціплює зуби.

 Раптом починає щось бурмотіти. Пухкі губки в червоній помаді судорожно ворушаться, а я помічаю її окровавлений вказівний палець.

- Півнігтя немає! Як до такого дійшла? Що ти там на кухні робила...

 Мабуть тому тоді так під стіл дивилась?

- Я всь... Всьо... Всього лише хо-хотіла... - раптом бурмоче трохи голосніше і я наближаюсь вухом до губ щоб розчути - Я... - плаче з закритими очима - Я просто х-хотіла сукню як в п-попелюшки! І т-туфельки шкляні сріблясті... І в-все сріблясте... Хо-хотіла в-вдягти н-на весілля! Не злись, я з-знаю, що не при-принцеса тату, ал-але... - всхлипує важко, ковтаючи слину.

 Витираю ті слізки з-під очей і виходжу за ганчіркою щоб перев'язати палець.

- Скажіть, де у вас швея? - питаю в її мами.

- А для чого вона тобі?

- Я б хотів обрати сам для неї весільну сукню, якщо ви не проти.

Вона знову вражено глянула на мене, але не заперечувала.

будь ласка підпишіться