Спочатку:
На сторінку книги
- Щ-щ-що? Ба-багато лихо-лихого? - від страху я почала заїкатися більше звичайного.
- Так - протяжно шепоче мені у вухо і я здригаюсь від мурашок.
- Ви-вибач, мені шкода!!! - нервово ковтаю слину.
Він точно ненавидить мене тоді... Хоча тоді чому був такий ніжний на початку зі мною? І нагримів на тих служниць, заступившись за мене? Навіщо?!!
Стільки питань, але чую, що вже не здатна видати і звук, бо він цілує мою шию та трохи дує по ній.
Трясця...
- Ах-х-х... - мимовільно зривається від мене.
- Вау, тебе тепер так трясе знову... Дихання прискорилось - задоволено вимовляє.
Невідомо, що саме зробив мій батько з його селищем... Може навіть спалив?!
Тоді не зрозуміло чи зараз він отримує задоволення від того, що я налякана чи просто співчуває...
До цього Бруно завжди намагався заспокоювати мене, а тепер - ні.
ТО ОСЬ ЧОМУ ВІН ВИХОДИВ ЗІ МНОЮ НА РУКАХ ТАКИМ РАДІСНИМ!
Помста! Це ж те, чого він зараз жадає найбільше, чи не так?!! Помста своєму ворогу через його доньку...
Але це спрацює лиш якщо батько любить свою доньку, тому він знатно прорахувався. Тоді варто було йому взяти Вікторію у свої сильні лапи щоб дійсно насолити татові, а не мене! Але вже нічого не зміниш.
- Б-б-будь ласка... - тремтяче шепочу поки його губи опускаються поцілунками все нижче по моїй шиї - Я р-розумію все, хоч і не така розумна як і-інші. Бла-благаю, коли б-будете вби-вбивати мене, зро-зробіть ц-це ш-швидко...
Тремчу вже сильніше і сльоза виринає з правого ока.
- Повільно вбивати тебе? - шепоче знову у вухо, вже не цілуючи шию - Для чого це мені?
- Д-добре... Р-робіть щ-що хочете...
Надії нема на те, що в нього прокинеться милосердя до такої як я!
Раптом Бруно підіймає до мого лиця свою велику засмаглу руку і я вже готуюсь до найгіршого.
Ляпас? А може задушення? Можливо взагалі вирве язик, а тільки потім вб'є... Тремчу, закривши очі.
- Тихше, дурненька, тш-ш-ш - раптом відчуваю як гладить голову по весільній фаті.
- А?!
- Не плач. Ти не моя ціль. Розслабся - знову витирає сльозу своїм великим пальцем.
- Т-т-точно?!!
- Угу. Ну, все, не тремти так наче зараз -30°C на дворі.
- Т-тоді д-для ч-чого я вам потрібна?
- Дізнаєшся згодом, кришталику - несподівано знову м'яко всміхається, забравши всі негативні емоції.
А я ще більше заплуталась...
- Ви вже виходите? - питає конюх, що віз нас.
- Так - рішуче відповідає блакитноокий, знову виходячи першим з карети для того щоб подати мені руку та допомогти вийти з дуже пишним платтям через не широкі двері.
- Зараз буде святкування? - питає мене.
- Щ-що?
- Твій батько для вигляду вирішував ще робити застілля, скликавши всяких людей чи все закінчилось вже після собору?
- Я... А, н-ну... Н-ні, не з-знаю.
- Не знаєш? Не вірю, що батько міг не розповісти своїй доньці наперед, що її чекає на власному весіллі. Тобі дійсно так важко сказати мені?
Ті очі знову немовби хочуть пропалити в мені диру!
Я вже не розумію, що відчуваю до нього...
Моментами це спокій, а моментами - страх.
- М-мій батько міг. В-він дійсно н-не сказав мені...
- Я так розумію ти в сім'ї не найулюбленіша донька?
Я не знала чи збрехати, чи сказати правду, але в цей же момент на щастя до нас підійшли служники батька та дійсно запросили в дім на застілля.
- Ох, прекрасно, ще тут чекати доведеться... - зовсім тихо буркнув той, але я почула, бо була близько.
Чекати? А на що? Невже він сьогодні якось помститься моєму батькові?!!
Я дійсно погана донька якщо мені хочеться прийняти його сторону, але... Дійсно хочеться.
Невже Бруно правда не ненавидить мене та не хоче вбити?!
Щойно ми увійшли всередину, він узяв мене за руку і я почервоніла від раптовості.
Несподівано помітила Вікторію, яка наближалася до нас, та ще й зі своїм чоловіком...
О, НІ... ЗА ЩО?!! БУДЬ ЛАСКА НЕ ТРЕБА ЦЬОГО!
- Приві-і-іт, люба! Вітаю тебе з весіллям! Нарешті ти вийшла заміж, я так сильно рада за тебе, сестричко! - підійшла близько та навіть обійняла і поцілувала у щоку.
А я просто застигла як статуя... Це взагалі було не схоже на неї! Вона навіть ніколи не називала мене сестрою! Що вже там "сестричкою"! І тим паче ніколи не говорила так приємно та лагідно до мене, і ніколи не обіймала! А, і "любою" теж не звала...
Мабуть це і є тим, що люди називають "лицемірством"...
В якийсь момент під час обіймав, які ще й були довгими а не короткими, вона шепнула мені на вухо: "Твій наречений здохне в перший же день цього походу і ти овдовієш)))"
- А?!? - розгублено видала я, а вона знову посміхнулася м'яко до нас обох, розірвавши ті обійми.
Її чоловік пожав руку Бруно та теж щось побажав.
Що це, трясця кошеної трави, було?!! Це ж просто був прокльон, чи побажання таке, чи вона реально знає, що з ним щось станеться в поході?!!
Чесно кажучи, я йому не довіряю й досі, бо ми бачимось вперше сьогодні і вже одружені, але... Я б не хотіла щоб з ним щось сталося.
Можливо... Можливо Бруно не такий вже й поганий якщо не хоче мститися мені тільки тому, що я дочка всім відомого жорстокого Моне.
- Ви ж і є та сама Вікторія Моне? - раптом говорить захоплено засмаглий, відпустивши мою руку.
Він щось задумав... Я не сильна в розумінні людей, бо мало з ними комунікувала, але навіть така як я змогла збагнути це.
- Так, тільки тепер її прізвище - Альміре - вривається її чоловік.
- Ну що ж... Вікторія Альміре, чи не могли б ви просто сказати мені, що думаєте про рішення вашого батька стосовно скасування договору недоторканості?
Я взагалі не знала нічого про політику нашого часу тож слухала далі, не розуміючи ні слова.
- О, ви про "недоторканість селищ"? - дуже дивно всміхається.
Селищ... Згадала про його селище як говорив... Він же хоче вивідати зараз отак "ненароком" щось важливе з неї... Але чому не з мене? Мабуть таки поняв, що я нічого не знаю ні про що ні сном, ні духом, бо від мене вся ця інформація закрита...
- Так. Як ви думаєте - це була ґречна заборона в наш-то час?
- Знаєте, мені здається, що так. Селища в наш час стали надто багато думати про себе та дозволяти собі. Вони думають, що якщо виготовляють основну сировину продукції для всіх міст, то вже можуть бути недоторканими до всього і ухилятися від сплати податків. А всі, хто ухиляться - мають бути покарані.
- Розмір встановлених податків думаю надто малий... Бо таким чином можна розорити лише півселища, варто збільшити щоб передохли всі, еге ж? Мабуть такою чудовою думкою руководитесь ви всі - неочікуванно видав той, після чого Вікторія аж закашлялась - А-ха-х, та ви чого, ну це ж був жарт, міледі)
- Пхах! Вам краще не йти в коміки, пане Камільє! Збанкротієте! - сміється.
Вони починають сміятися разом і я одразу ж уловлюю гидкий фальш в них обох.
Стало навіть шкода його чомусь...
Хоч я й не знаю усієї його життєвої історії, але в цей момент в мені аж щось перемкнуло від його такої посмішки та сміху.
Я вперше почула його сміх...
Він немовби грав на струнах моєї душі та ласкав слух хоч і був не щирим зараз.
- Пхах, так, комік з мене ніякий, то хоч лицар хороший!
- Не заменьшуйте себе, ви ще чудовий герцог на своїх землях. Я чула вас там ледь не боготворять усі люди!
- Не перебільшуйте, Вікторіє - всміхається знову ледь не через силу.
- А-ха-х, а знаєте... Мені завжди було цікаво чому такий знатний герцог та шляхетний лицар як ви, користується такою любов'ю не лише серед знаті, але й серед найбідніщих кругів?
- До чого ви це хилите?
Її тон стає все більш солодшим як мед, а його - пасивно-агресивним.
- Та ні-і-і-і-і, ну що ви! - всміхається - Я ні на що не натякаю, просто... Це тільки мої здогадки, але... Можливо... Ваше справжнє походження було прихованим від усіх?
Ах... Мабуть ніхто не знає, що він з селища?
Вона хоче...
Вікторія хоче принизити його публічно?!
- Кажуть, що істине походження роду Камільє - це ледь не така ж велика таємниця як піраміди в Єгипті) Ви завжди були дворянином, але чомусь вічно так піклуєтеся про всіх селян...
- Не важливо ким ти був, важливо ким ти став - несподівано різко відказує їй, взявши мене знову за руку - Ідемо до столу, люба - опускає очі вниз до мого зросту і я без слів киваю та йду за ним.
А Вікторія схоже сильно розізлилась після його слів.
- Хіба моє справжнє походження дійсно має таке велике значення? - раптом шепотом запитує мене коли ми доходили до місця молодят за столом.
- А? Зви-звичайно, що ні! Я чула, що в-ви, тобто т-ти вр-врятував сті-стількох людей та з-земель від лап на-найбільших драконів на світі. Як н-на мене ц-це н-набагато слав-славетніше та кр-краще н-ніж п-просто зажити слави б-багатого д-дворянина чи г-герцога з народження.
Ті блакитні очі зробили дивний проблиск в мій адрес.
Перед тим як ми сіли за стіл він підняв мою руку, яку увесь цей час тримав за долоню і поцілував туди ж.
АХ-Х-Х, ЩО НА НЬОГО НАЙШЛО?!! Прямо при всіх! Ух-х-х, всі тепер дивляться, а я почервоніла!!!
- С-С-Сідаємо? - ледь чутно питаю.
- Угу - він дивно дивиться на мене, а легка посмішка тепер не зникає з його лиця.
Що ж такого я зробила? Просто висловила свою нікому не потрібну дурну думку, от і все...
- Рідко в наш час побачиш герцогиню з такою думкою про це як в тебе.
- А... Т-та я з-завжли д-думала, щ-що це для всіх о-очевидно... - тихо бурмочу, відвернувши очі та опустивши їх під стіл на свою срібно-білу сукню, намагалась згадати як дихати взагалі.
- Поглянь на мене.
- А? - дивлюсь.
- Ти більш особлива, ніж сама думаєш про себе.
І знову каже щось, що зворушує мене... Але нагадує сон та казку те солодке джерело слів з його вуст.
- Т-ти справді т-так д-думаєш про мене?!?
- Угу... - раптом наближається до вуха та шепоче - Ти даєш мені надію, що з родом Моне не все ще втрачено, проте... Чи знаєш ти сама своє коріння?
- Н-ні...
- Ти немов смарагд, який випадково кинули в болото та забули про нього, але я зітру з тебе зайвий бруд. Дочекайся.
- Щ-що?!!
Він щось знає про моє походження?!? Але що? Хіба я не з роду Моне?!
- А-ха-х, ну все, їж давай!
- Т-тост ще н-не о-оголосили... - бурмочу.
- Давайте ж вип'ємо за щастя та здоров'я наших молодят! - тост оголошував чоловік Вікторії.
- І за те щоб сьогоднішня перша шлюбна ніч була у них найсолодшою в житті! - раптом додає сама ж Вікторія і я червонію, мимовільно ковтнувши слину.
Їй зараз лише 18, але вона вже знає про такі речі більше, ніж я в свої 20... Хотілось би в неї можливо запитатися поради, але фіг вона скаже... А навіть якщо скаже, то щось не правильне спеціально...
- Розслабся, тобі майже побажали приємної ночі, а не приємної смерті - жартома додає Бруно і я схвильовано всміхаюсь, не знаючи як реагувати.
Всі почали чокатись бокалами та пити.
- Ти не будеш? - шепоче засмаглий.
- Н-ні...
- Що таке? Ти що ніколи-...
- Оу, так, вона у нас ніколи не пила і ще багато чого не робила, а-ха-х! - перебиває його Вікторія - Ех, бідненька моя, мені навіть шкода, що цей білий лист уже після сьогоднішньої ночі забрудниться)
Всі гості дивно на неї глянули.
Один з лицарів раптом обізвався:
- Забруднити можна річ, а таку прекрасну дівицю, що забруднить?
Мене щойно назвали "прекрасною"?!!
- Так, твоя правда, її можна лиш ще більше прикрасити, а тіло та душу не забруднить ніщо, якщо всередині вона уже чистá - відчуваю як погладжує мою спину Бруно та продовжує - Забруднить себе лиш той, хто думає, що має право вершити чужі долі - раптом різко просичав останнє, жбурнувши настільки страшний погляд на Вікторію що й я сама злякалась...
Вона посміялась сказавши, що хотіла просто пожартувати, але їй не вдалося типу.
- І як тільки ти її терпиш? - шепоче Бруно.
- Т-терплю? А х-хто ї-її терпить? Всі її лю-люблять... Вона ж така... Т-така неймо-неймовірно-вродлива - дивилась на неї з відчаєм.
Якби я була такою ідеальною як вона, то жила б інакше...
- Вона? Смієшся? - раптом видає блакитноокий і я аж порихнулась листям салату, що зовсім трішечки собі наклала, за звичкою ївши лише стільки скільки мені влізе в дві долоні.
Він похлопав мене по спині.
- У вас там все добре?
- Так, просто вона трохи закашлялась - далі похлопує мене.
- Хей, ти чого? - питає здивовано.
Це перший раз коли хтось якось натякнув чи сказав, що Вікторія не ідеальна... В нього мабуть дивні смаки?
- Т-ти дійсно н-не вважаєш її г-гарною? - запиваю виноградним соком кашель.
- Нє, ну ти знову смієшся чи що?! Ти ж набагато гарніша за неї!
Знову попирхнулася, тепер уже соком.
- Нареченій погано? - вкотре питають гості.
- Ні, просто їй мабуть бракує повітря тут, не хочеш вийти? - знову м'яко похлопує мене по спині.
- Н-ні, все добре!
Але потім я пошкодувала, що не вийшла, бо гості після 30 хвилин трапези почали кричати знову як тоді біля алтаря сьогодні: ГІРКО-ГІРКО-ГІРКО!
Ах-х-х, ні... Це вже буде мій другий поцілунок в житті...
І поки Бруно наближається до мене, мій погляд раптом випадково приламлюється на Вікторії, яка буквально забрала його бокал з вином і запхала під стіл чомусь, а потім почала щось там рухати під скатертиною.
ЩО ЗА...?! Вона хоче отруїти Бруно?!!
- Ммх?! - І щойно я про це подумала як його губи вже покрили мої теплом пристрастного поцілунку.
прода вже завтра
